Хто ближній мого Мерседеса?

В давнину, коли правилась Божественна Літургія св. Василія Великого, під час співу дияконом Мирної єктенії служитель читав молитви вірних, які сьогодні є молитвами антифонів Літургії св. Івана Золотоустого. Диякон проказував прохання про добрий стан святих Божих Церков і добре поліття та врожай плодів земних, а священик молив Бога, щоб сповнив прохання слуг своїх,  подаючи їм «в теперішньому віці пізнання твоєї істини, а в майбутньому  життя вічне». В анафорі  Літургії св. Василія Великого так само просимо Бога, щоб найвищим нашим прагненням було те, що незнищиме: «Пом‘яни, Господи, тих що принесли тобі ці дари, і тих, за кого, через кого і ради кого їх принесли. Пом‘яни, Господи, тих, що приносять плоди і добро творять у святих твоїх церквах і пам‘ятають про вбогих, воздай їм бататими і небесними твоїми дарами; даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінне». Питання, які ставить законоучитель –  перше, щоб випробувати Учителя, друге, щоб себе виправдати – є питаннями людей всіх часів. Хоч сучасний християнин це перше модифікує, питаючи негативно – чого не можу робити, щоб не перекреслити своїх шансів на вічність.

В самому хрещенні оглашенний/-а чує навчання від Церкви: помазуючи його/її груди єлеєм оглашенних, служитель говорить: «На зцілення душі і тіла, щоб він/вона любив/любила Господа Бога всім серцем своїм, усією душею своєю і всіма мислями своїми, і ближнього свого, як самого/саму себе». Коли приходить час наступного таїнства – вінчання, – Катехизмами названого таїнством служіння спільноті, – в одній з молитов проситься Бога, щоб «наповнив їх доми пшеницею, вином і оливою, і всяким добром, щоб вони подавали потребуючим». Милосердний самарянин вилив вино на рани напівмертвого, щоб їх дезінфекувати, оливу, щоб їх зцілити, частку свого добра – два динарії – дав, щоб жертва розбіцників спокійно оздоровлялвсь у заїзді. Допоміг одному, але в дійсності послужив людській спільноті.

Священик і левіт пройшли мимо побитого, щоб не стати ритуально нечистими. Напівмертвий здавався їм трупом, а контакт з мертвим тілом означав втрату здатності літургісати. Хоч майже напевно був він євреєм, його співбрати вище цінили свої особисті справи. Утопічним було б думати, що настане час, коли у світі втратить актуальність виправдувальне питання – хто мій ближній? Людина неймовірно вигадлива, коли йдеться про встановлення нових критеріїв поділу на своїх/чужих, гідних/негідних, багатих/вбогих. Деяким вдається, однак, не поглиблювати вже існуючих прірв між людьми.

І тому так вражає їх те, що бачать в Україні. Один польський дизайнер, випускник італійської школи дизайну в Турині, працює над проектом бензозаправок люкс-класу у східній Україні: «Це будуть заправки для людей дуже багатих, молодих акул бізнесу, щось, чого немає ні в Польщі, ні в більшості європейських країн. Ми для цього надто егалітарні, демократичні». На думку поляка, в Україні «така мережа потрібна, бо власники великих, але молодих грошей, не спроможні уявити собі, як заправляти свої машини побіч старих Лад чи Москвичів. Це буде інноваційна архітектура, ззовні не буде видно дистрибюторів. Машини заїжджатимуть до будинку, ключі від клієнта візьме обслуга, а водій піде на каву». Євангелист Іван пояснюючи, чому апостоли здивувались, бачачи, як Ісус розмовляє з жінкою самарянкою, написав: «Не мають бо зносин юдеї з самарянами»(Ів 4,9). В східній Україні Мерседеси і Лексуси акул бізнесу не можуть мати зносин зі старими автівками, бо це несло б для них загрозу нечистоти. Якби це були акули чесного бізнесу, який розвивається цивілізованими методами і важкою працею, «расова» сегрегація була б немислимою. В країні, яка ще чверть століття тому будувала найбільш справедливе суспільство в історії людства, з‘явився клас надлюдей, упривілейована каста, яка стоїть понад правом, чесністю і людською порядністю. Європа, з її егалітаризмом і демократичністю, є для них смертельною загрозою. Як тоді дивуватися шаленому опору, який чинять вони спробам приблизитися до чужих їм за природою стандартів?

Пророк Аввакум, якого пам‘ять вшановуємо сьогодні, 15(2) грудня, в 25-ту Неділю по Зісланні Святого Духа, попереджає: «Горе тому, хто лихі здирства чинить для свого дому, щоб на висоті гніздо для себе звити, щоб забезпечити себе від кігтів лиха... Горе тому, хто будує місто в крові, хто засновує город на злочині»(Ав.2,9.12). В пасхальному дусі віри в перемогу життя над смертю і правди над брехнею, співаймо ірмос 4-ї пісні Утрені Пасхи: «На божественній сторожі, богонатхненний Аввакум хай стане з нами, і покаже світлоносця-ангела, що ясно звіщає: Нині спасіння світу, бо воскрес Христос, як всемогутній».  

Демони і небо

23 неділя по Зісланні Святого Духа, як і 5-та, це день літургійного року, в якому не один священнослужитель Церков візантійської традиції трохи заздрить римсько-католицьким братам. На відміну від першої, в якій читається Євангеліє про зцілення біснуватих /біснуватого в дві неділі (в 5-ту –  Мт 8,28-31, в 23-ту – Лк 8, 26-39), латинники не чують про це в жодну неділю, лише в будні – в середу 13-го тижня (Мт 8,28-34) року А і в понеділок 5-го тижня (Мк 5, 1-20) року В. Перед східним проповідником – обов‘язок/радість проповіді про демонів посланих в свиней. Римський не є до цього зобов‘язаний, але з настанням своєрідного душпастирського демоноцентризму багато-хто мабуть це робить. Люблінський священик середнього покоління, який брав участь у реколекціях ведених у Польщі відомим колишнім італійським екзорцистом, констатував, що молоді священики палають бажанням боротьби з демонами.

Зі свого боку старший священик, багатолітній колишній екзорцист люблінської архідієцезії каже, що кількість дійсних одержимостей не змінилася протягом останніх років, а більшість з-посеред дедалі зростаючого числа тих, хто шукає або для кого шукають допомоги екзорциста, потребують втручання лікарів.

Візантійська Церква не тільки у дві неділі пригадує вірним про Христову владу над нечистими духами. Колись робила це постійно, завжди в найважливішому моменті свого молитовного спілкування з Богом – у Божественній Літургії. В анафорі Літургії св. Василія Великого, яка у першому тисячолітті була її головною Євхаристією, є прохання: «навіжених нечистими духами звільни». Анафору читалося вголос, отож прохання про звільнення від нечистих духів чули всі. Було це одне з багатьох прохань, річ, так би мовити, звичайна, щоденна, як просьба плавати з плаваючими, вдовицям стати на поміч, сиріт захистити, недужих вилікувати.

У 23-ту неділю особливо відчуваємо правдивість сформулювання про «вже і ще ні» здійснення Божого задуму спасіння. З одного боку апостол Павло сповіщає нас, що ми благодаттю вже спасені. Що Бог разом з Христом воскресив нас і «посадовив на небі» у ньому, щоб «у наступних віках він міг показати надзвичайне багатство  своєї благодаті у своїй доброті до нас у Христі Ісусі»(Еф 2, 6-7). З другого, чуємо про бідного чоловіка, який ходить нагий, мешкає по гробницях, а демон гонить його по пустині. І так як тоді, сьогодні є люди, яким не до вподоби, що хтось рятує нещасного. Бо повернення до людської гідності одного біснуватого для них означало втрату маєтку – їхні свині потопилися. Просять Ісуса, щоб відійшов, бо допомога іншим знедоленим також може призвести до економічних збитків для них, а в їхній єрархії цінностей матеріальні блага стоять вище від гідності і щастя інших людей.

 Спостерігаючи за тим, що діється у світі, далекому і близькому, і тому найближчому серцю, треба молитися словами анафори св. Василія Великого: «Помя‘ни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості зберегти, лукавих добрими вчини твоєю благодаттю».

Талант до релігії

Притчу про сівбу і пояснення її самим Ісусом подають всі синоптики. В Марка(4, 1-20) вона стилістично найспростіша, отож найближча словам, які вийшли з уст Вчителя. В Матея (13, 1-23), на відміну від Марка, перечислення плодів починається від найщедрішого врожаю. В Луки (8,4-15) норма врожаю одна,  висока для всіх – треба вродити сторицею. Латинники кожних три роки, в 15-ту звичайну неділю за циклом А, чують притчу у версії від Матея. Добра земля може дати в нього плід в сто, шістдесят і тридцять разів. Візантійських християн кожного року мобілізується до максимального зусилля – за Лукою добра земля родить сторицею.

Тим, які хотіли б звільнити себе з обов‘язку зусилля під претекстом недостатніх можливостей, чи – що навіть гірше – піддатися зневірі в сенс своїх старань,  треба пригадати притчу про робітників у винограднику (Мт 20, 1-16). «Хочу бо й цьому останньому дати, що й тобі» – відповідає господар робітникові обуреному тим, що ті, які працювали годину, отримують стільки ж, що ті, які зносили тягар і спеку днини. В кульмінаційному моменті літургійного року, в пасхальну неділю, читається приписувану Іванові Золотоустому проповідь, в якій возвеличується великодушність цього господаря і закликається всіх прийти до нього без страху.

У своєму «введенні в християнство» Йозеф Ратцінгер пише, що в релігії, як у всіх ділянках людського духу, є якась градація здібностей. Як в музиці одні є обдаровані компонувати, інші тільки грати, а деякі взагалі бувають немузикальні. Посередники, засновники, свідки, пророки – люди здатні до безпосереднього контакту з Богом, - це винятки. Тим нечисленним, для яких Божі справи є чимось очевидним, протиставлена безліч тих, які мають релігійний талант тільки пасивно. Але вони, завдяки посередництву і свідченню «обдарованих» можуть відчути те, що Боже.

Сьогодні вшановуємо пам‘ять блаженної Йосафати Гордашевської. Співаючи загальний тропар преподобної, відчуваємо його неадекватність: «Взявши бо хрест, ти пішла за Христом і ділом навчала ти погорджувати тілом, бо воно проминає». Навпаки – вона ділом навчала дбати про всі потреби людини. «Пам‘ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр 13, 7). Віру, яка була діяльна любов‘ю. Завдяки якій «глухі» можуть через посередництво «композиторів» почути Божу мелодію.

Wołyń, perfidny Tusk i UPA jako drogówka

W autobusach komunikacji miejskiej w Lublinie kolejne przystanki zapowiadają głosy ze wschodnim akcentem. To akcja, której celem jest przypomnienie mieszkańcom, że przebywają wśród nich czeczeńscy uchodźcy. Organizatorzy informowali o przedsięwzięciu na różne sposoby, co pewien czas komunikat pojawia się na elektronicznym wyświetlaczu wewnątrz pojazdów. Wielu nie wie jednak o co chodzi. Na przykład pani Jadwiga, emerytowana krawcowa: „Ja jestem oburzona. Gdy zorientowałam się, że Ukraińcy zabierają nam nasze autobusy, krew mnie zalała. To, co się dzieje w Polsce, to skandal! Na co ten Tusk jeszcze się zgodzi?”(„Gazeta Wyborcza Lublin”, 15.11.2013). Na oglądanym przez miliony filmie z nieudolnej akcji zatrzymania kierowcy przez bytowskich policjantów oburzona kobieta, a za nią szamocący się z patrolem mężczyzna, tak komentują działania funkcjonariuszy: „Normalnie banda UPA”. Minęły cztery miesiące od kulminacyjnego momentu obchodów 70. rocznicy zbrodni wołyńskiej. Trudno oprzeć się wrażeniu, że zakorzeniony w świadomości i podświadomości przeciętnego Polaka obraz Ukraińca uległ dalszemu wzmocnieniu. Odruchową reakcją na wschodni akcent i scenę przemocy jest sięganie po spersonalizowany symbol zła – bandytę Ukraińca. 

Pojawiają się pierwsze analizy przebiegu i skutków obchodów tragicznej rocznicy. To pilnie potrzebne. Nie można czekać,  "aż się przedmiot świeży, jak figa ucukruje, jak tytuń uleży". Już trzeba zacząć myśleć o tym, co robić, by następne rocznicowe obchody nie pogłębiły podziałów między Polakami i Ukraińcami. Tym bardziej, że środowiska kresowe nie ustają w działaniach dyskredytujących Ukrainę. Planują kolejną rekonstrukcję krwawych wydarzeń sprzed 70. lat i w zadziwiająco zgodny sposób współpracują z tymi „ukraińskimi” organizacjami, które ze  względu na ich antypaństwowe działania zwalcza nawet daleki od zachodnioukraińskiej optyki oficjalny Kijów. Przed laty mówiło się, że Polska ma dwóch największych przeciwników swego dążenia, by wstąpić do NATO – Rosję i „New York Times”. Największymi wrogami przyjęcia Ukrainy do Unii Europejskiej są dziś Rosja i kresowiacy. 

Wójt podkarpackiej Wiązownicy podczas konferencji prasowej 8. X. 2013 r., dwa dni po odsłonięciu tablicy upamiętniającej Polaków, którzy zginęli z rąk UPA w 1945 r., ukazał kulisy inspirowanej partyjnymi przepychankami polityki historycznej. W całej sprawie jest promyk nadziei. Ankieta przeprowadzona w 2010 r. wśród rodziców uczniów wiązownickiej szkoły pokazała, że  większość –  140 na 240 – respondentów opowiedziała się za upamiętnieniem wszystkich ofiar konfliktu, religijno-oświatowym i lokalnym charakterem uroczystości. Tylko co 20 ankietowany – 21 na 240 – chciał tego, do czego w sumie doszło, a 71 uważało, że ze względu na świeżość ran nie należy wracać do przeszłości. 

Bardziej z kronikarskiego obowiązku niż – co byłoby sporą naiwnością - z dążenia do sprostowania przekłamanych informacji i zmiany podejścia do kwestii ukraińskiej, odniosę się do reakcji na teksty mego autorstwa poświęcone rocznicy tragedii Wołynia, które znajdują się w tym blogu i jeszcze w innych miejscach, oraz przedstawię zrodzoną niekontrolowaną awersją do grekokatolików genezę tego zainteresowania.  
  

Najpierw niepowtarzalny – co daj Panie Boże! – w swej oryginalności warsztat dziennikarski „Naszego Dziennika”. W wydaniu z 18 lipca ukazał się tekst „Nobel za szyderstwa”, krytykujący moje dwa felietony: „Wołyń. Ludobójstwo jako Nobel za cierpienie” i „Wołyń. Kat ofiarą”. Wersja internetowa artykułu ma w zakończeniu trzy akapity więcej od drukowanej. Poza tym są identyczne. Ale autorką drukowanej jest Anna Ambroziak, a internetowej Maciej Walaszczyk(sic!). Metoda – „to nie ja, to on” –   na uchylanie się od krytyki? Jako miejsce publikacji felietonów podano nie pierwotną domenę – seminarija.pl, a jedną z tych, która skopiowała teksty. 

Krytyka tekstów zaczyna się od cytatu: „Ludzie, którzy utożsamiają się z ofiarami, pragną określenia przeszłych zbrodni mianem ludobójstwa, uważając, że dzięki temu świadomość o nich dorówna tej o Holocauście”. Po cytacie podano w nawiasie numer strony – 446. Oczom  zaangażowanego czytelnika „ND” ukazał się oto ks. Pańczak, który na ponad czterystu stronach szydzi z cierpień Polaków. 446 to numer strony książki Timothy Snydera „Skrwawione ziemie”, z której pochodzi cytat o Holocauście, jak i ten kończący felieton:  „W każdym z przypadków omówionych w tej książce na pytanie: Czy to było ludobójstwo?, można odpowiedzieć: tak, było. Nie prowadzi to jednak daleko”. Gdyby nie Snyder i, tym bardziej, Norman Davies, który dla Polaków nie jest przecież jednym z wielu zachodnich historyków, nie odważyłbym się krytykować usilnych starań wielu w Polsce, by tragedię wołyńską nazywać ludobójstwem. Ograniczyłbym się do ukazywania bezcelowości ukraińskich starań o uznanie za ludobójstwo Wielkiego Głodu z lat 1932-1933. O skali wołyńskiego napięcia w Polsce świadczy to, że tę wypowiedź Daviesa dla Radio TOK FM z 14. 06. 2013 r. zbywano milczeniem: „Jako historyk widzę, że każda grupa etniczna ma pewnych ludzi, którzy chcą, aby to oni zostali uznani za ofiary ludobójstwa. To zaczęło się prawie 100 lat temu. Ormianie wciąż walczą, aby uznano, że byli ofiarami ludobójstwa w trakcie I wojny. Co znaczy ludobójstwo? Kto je definiuje? To są kwestie polityczne. To jest selekcja ofiar: my jesteśmy ofiarami ludobójstwa, inni nie są. Tu jednak nie ma niewinnych grup. To był okres okropności, wypędzania, oczywiście przez mocarstwa, Trzecią Rzeszę i ZSRR. Każda grupa była ofiarą różnych okropności. Jednak mówienie wyłącznie o sobie jako ofiarach ludobójstwa jest polityczne”. 

Porównanie dążenia do określenia cierpień własnego narodu jako ludobójstwa do nagrody Nobla w dziedzinie cierpienia i słowa o postrzeganiu swego narodu jako drugiego Chrystusa pochodzą z tego samego tekstu, a nie z różnych, jak napisano w „ND”. Biskupowi świdnickiemu Ignacemu Decowi nie odmawiałem prawa do porównywania śmierci polskich dzieci do rzezi niemowląt z Betlejem, ani nie zarzucałem sakralizacji martyrologii Polaków, po prostu konstatowałem takie podejście, obecne nie tylko wśród Polaków. Prof. Andrzej Chwalba, historyk z UJ na  pytanie, czy „XIX-wieczna teza o byciu Chrystusem narodów nosiła także znamiona rywalizacji o cierpienie?” odpowiada: „Trzeba pamiętać, że romantyczna polska Wielkiej Emigracji była jednak częścią tworzącego się wówczas świata rewolucyjnej oraz demokratyzującej się Europy. Poza tym Polacy po powstaniu listopadowym szukali w latach 1831-1832 uzasadnienia prawa do egzystencji, a także własnej państwowości. Stąd także wywodziło się owo podkreślenie, że cierpimy za innych, chroniąc ich przed zalewem barbarzyństwa, że odkupujemy ich niesieniem krzyża Chrystusa. Ale w europejskich badaniach porównawczych okazało się potem, że Chrystusem narodów bywali także Francuzi, Szwajcarzy i Portugalczycy, a zwłaszcza Włosi. Hasło to przejęły też narody bałkańskie walczące z Turkami – Chorwaci i Serbowie również uważali się za Chrystusa narodów. Zadziwiające było owo zderzenie haseł rewolucyjnych z ideami religijnymi”. („Jedna pamięć nie istnieje”, rozmowa z A. Chwalbą, „Rzeczpospolita Plus-Minus, 24-25. 01. 2004 r.).

To nie w mojej ocenie, w domyśle – subiektywnie,   publikacje związane z 70. rocznicą tragedii wołyńskiej rozszerzają skalę ukraińskich zbrodni na Polakach. W tekście chodzi o słowa, które można odsłuchać w internecie – kazanie ks. Tadeusza Isakowicza-Zaleskiego na Jasnej Górze, w którym do zbrodni popełnionych przez Ukraińców wymienił on „zabójstwo polskich profesorów we Lwowie”. 

Właśnie nieformalny lider środowisk kresowych skierował uwagę „ND” i innych mediów na omawiane teksty. 15-16 lipca na KUL odbywała się sesja poświęcona Wołyniowi. Jednym z prelegentów był ormiański duszpasterz. Krotko po północy tego dnia na stronie seminaria.pl umieściłem tekst „Wodewil i happening. Rzecz o pojednaniu”. Spóźniony ks. Isakowicz wszedł na mównicę, wyraził radość, że po raz pierwszy od kilku lat może występować w KUL, a nie przed zamkniętymi drzwiami uniwersytetu, po czym w dramatycznym tonie zapytał, czy powinno się kontynuować spotkanie, skoro na stronie seminarium greckokatolickiego ukazał się tekst wyśmiewający pojednanie polsko-ukraińskie i lubelską inicjatywę. Ktoś z dziennikarzy poinformował/niedoinformował/dezinformował krakowskiego kapłana o moim tekście, który pojednania nie wyśmiewał, lecz bronił przed deprecjonującą ironizacją. W sali zapadło kłopotliwe milczenie. Wywołany do tablicy przez głównego organizatora zachęciłem Ks. Isakowicza, by przeczytał tekst, o którym wypowiada kategoryczne sądy. Sesja toczyła się dalej. Niepowtarzalne było zachowanie prof. Andrzeja Zięby z Krakowa, który prowadził następną sesję. Zorientował się, że ks. Isakowicz wywołał burzę w szklance wody, chciał jednak okazać mu jakieś wsparcie. Wykoncypował to mniej więcej  tak: będziemy omawiać list metropolity Szeptyckiego  „Nie zabijaj”, w którym mówi się o aborcji. A wiemy, że głównym naszym wrogiem w tej sprawie jest „Gazeta Wyborcza”. Nie godzi się więc w wychowanie seminarzystów w jakikolwiek sposób włączać to źródło. Chodziło pewnie o to, że w tekście „Wodewil i happening. Rzecz o pojednaniu” przeciwstawiłem dziennikarza „GW”, który w polsko-ukraińskim spotkaniu w Porycku i Sahryniu widział ekumeniczną modlitwę, a nie, jak ktoś inny, pojednawczy happening. Swój referat krakowski profesor zakończył stwierdzeniem, że bracia Szeptyccy – metropolita Andrzej i ihumen Klemens – w stosunku do Polaków podczas II wojny światowej byli ludźmi „o żelaznych nerwach i twardym sercu”. Zięba wszedł w paradygmat reprezentowany w Polsce przez ks. prof. Chrostowskiego. Jak warszawski kapłan z entuzjasty dialogu z judaizmem stał się  jego zagorzałym krytykiem, tak krakowski profesor metropolitę Szeptyckiego widzi dziś nie jako wybitnego pasterza, a upiora. 

Ks. Isakowicz-Zaleski nie złożył jednak broni. Gdy argumentom zabrakło siły, sięgnął po argument siły. Z taką reakcją spotkałem się nie po raz pierwszy. To stało się… drugi raz. Przez ponad dwadzieścia lat odpowiedzią na moje teksty, polemiki, krytyki pod różnym adresem – biskupów różnych tradycji i konfesji z Polski, Ukrainy, Rosji, Słowacji, profesorów teologii i dziennikarzy różnych wydań  – była merytoryczna dyskusja albo wymowne milczenie. Tylko raz, w 1998 roku, reakcją na tekst krytykujący osławiony list kardynała Sodano w sprawie żonatych Kaplanów greckokatolickich w Polsce, który redakcja jednego z tygodników przesłała do nuncjatury, by mieć głos drugiej strony, było wymaganie usunięcia mnie z pełnionej w Kościele funkcji.

Lider kresowian wyznacza dziś standardy, coraz wyżej ustawia poprzeczkę, także dla polityków aspirujących do czołowych roli w swych środowiskach. Co europosłowi Pawłowi Zaleskiemu z tego, że zbrodnię wołyńską od dawna nazywa ludobójstwem i po myśli ks. Isakowicza wypowiada się w innych kwestiach dotyczących Ukrainy, skoro za krytykę rekonstrukcji w Radymnie słyszy od niego, że atakuje polskich patriotów. Ojciec Marek Blaza SJ, gdy czyta słowa ks. Isakowicza przypomina sobie kanon 1448 §1 Kodeksu Kanonów Kościołów Wschodnich, który stanowi, że „Kto w publicznym widowisku, w wypowiedzi, w rozpowszechnionym piśmie albo w inny sposób przy pomocy środków społecznego przekazu, wypowiada bluźnierstwo, poważnie narusza dobre obyczaje albo znieważa religię lub Kościół bądź wywołuje nienawiść lub pogardę, powinien zostać ukarany odpowiednią karą”.(„Błahowist”, 3/2013). 

Daniel Beauvois, francuski historyk, który dla wielu w Polsce jest kimś niewygodnym, twierdzi, że „okropności i konflikty XX wieku można wytłumaczyć tylko wtedy, gdy zwrócimy się do dalekiej i nawet jeszcze dalszej historii”. W poświęconym tragedii Wołynia numerze lwowskiego czasopisma „Ji” opisał on swoje perypetie z Muzeum Drugiej Wojny Światowej, które cenzurowało jego krytykujące kresomanię artykuł,  i rozczarowanie „Gazetą Wyborczą”, która, publikując odrzucony przez muzeum tekst, wbrew obietnicom nie potępiła cenzury. Trud historyków dawnych i bliższych nam dziejów oraz zaangażowanie popularyzatorów rezultatów ich wysiłków jest potrzebny, aby wytłumaczyć pani Jadwidze i bohaterom YouTube, że są ofiarami mitów, stereotypów i manipulacji.