Доступність досконалості

Американський дослідник християнської традиції Ярослав Пелікан пригадує своє перебування у бенедиктинському монастирі невдовзі після скасування правила ведення щоденної служби латиною: «Один із поважних віком братів, який знав латину не дуже добре, але читав нею псалтир від часів послушництва, тепер намагався дати раду псалмам англійською. За мого перебування брати дісталися 137 Псалма(136 Псалом за Вульгатою), який латиною назиавється Super Flumina Babylonis. Завершує його рядок «Beatus, qui tenebit ed allidet parvulos tuos ad petram!», який перекладається так: «Блажен, хто ухопить і порозбиває об скелю твої немовлята!» Коли бідолашний старий чернець таки збагнув, про що молив Всевишнього усі ці роки, його затрясло». В 12-у Неділю після П‘ятдесятниці християн візантійської традиції також повинно затрясти.

Від усвідомлення, що те, що для багатого юнака було пропозицією, заохотою («Якщо хочеш»), для них є потребою, даром, про який просять Бога в кожній літургійній молитві: «Дня всього досконалого...у Господа просім». І не може дивувати, що прохання про досконалість є насущною молитвою Церкви. «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий»(Мт 5, 48) – закликає Ісус у Нагірній проповіді, конституції християнства.

А чи це можливе? Тиждень тому Ісус заохочував, щоб завжди прощати, в Нагірній проповіді кличе до досконалості, за мірою самого Отця. Не вимагав він речей нездійсненних. Якщо людину створено на образ Божий, то здатна вона уподібнитись до первовзору, хоч як неймовірно тяжко прощати своїм ворогам і ділитися приватним з іншими.

З розмови з юнаком однозначно виникає, що християнство не вичерпується життям за заповідями. То замало бути чесним, не порушувати закону, не кривдити інших. Треба не тільки уникати зла; конче потрібно творити добро.

Я не Біль Гейтс, ані Ворен Бафет. У мене нема десятків мільярдів доларів, щоб, як зробили це вони, бодай половину віддати бідним – скажемо разом з мільярдами людей на землі. То досконалість нам не світить? Якщо вона нерозривно пов‘язана з майном, то мало хто може бути досконалим. Але у неї є друге ім‘я, прекрасний синонім. В паралельному до Нагірної проповіді в Матея місці в Євангелії від Луки Ісус закликає: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний»(Лк 6,36). Досконалість полягає в милосерді. Досконалим може бути кожен бідний, безробітний, безхатченко. Непотрібні ні мільярди, ні мільйони, ані навіть пів долара. Вистачить серце.

В сьогоднішому апостолі ми почули компендіум правди про Воскресіння Христа, найперші слова, з якими апостоли йшли у світ. На фундаметі Воскресіння побудована наша віра. А за нею мала б іти практика життя, яке полягає у спільноті і солідарності з іншими: «Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе; бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні. На це бо Христос умер і воскрес, щоб і над мертвими, і над живими панувати». Климентій Олександрійській, коментуючи розмову юнака з Ісусом, пригадує, що від Матея і Закхея – злих і багатих – Спаситель не вимагав продати все і дати бідним. Христос «ввів правильний спосіб користування майном, кладучи край несправедливому». Закхея похвалив – «сьогодні на цей дім зійшло спасіння»(Лк 19,9) – хоч не зрікся він всього свого майна. А головне – «наказує їм жити у спільноті: напоїти спрагненого, дати хліб голодному, прийняти безхатченка». А того не можна робити постійно, раз позбувшись усього майна. Багатство є знаряддям – «вмієш послуговуватись ним спаведливо, служить воно справедливості; вживає його хтось несправедливо, стає слугою несправедливості».

Правило молитви є правилом віри – проголошує давня аксіома. Як молимося, так віруємо. «Пересічним українцем, який вважає себе за православного, церковне богослужіння сприймається як щось езотеричне, відірване від реального світу» – вболіває архиєпископ Ігор Ісіченко, і в дусі екуменізму скажемо, що це стосується не тільки православних. За молитвою і вірою має йти діяння – lex orandi, lex credendi, lex agendi. Просимо Бога, як бенедиктинський брат, «усі ці роки» про день, інакше –  життя, досконале, але якщо не віримо в реальність зв‘язку молитви з життям, нашого світу не змінимо. І тоді повсякчасно актуальними будуть слова колишнього президента України Кучми, який сказав на інаугурації навчального року в Дпіпропетровському університеті, що  «не знає жодної православної країни, яка процвітає». Схід не приречений загнивати. Має доступ до джерел відродження. Воно можливе.

Bieszczadzki trójkąt wskrzeszania

W Bieszczadach zjawił się trójkąt. A raczej powstał. Z ruin. Prawie 70 lat po Akcji „Wisła” materialne ślady życia chrześcijańskiego deportowanych, którego nie byłoby bez Ducha Świętego, dzięki determinacji i poświęceniu odnowicieli odzyskują dawny blask. Wierzchołki tego trójkąta tworzą odbudowana kilka lat temu cerkiew w Łopience, jaśniejąca podniesioną kopułą cerkiew w Baligrodzie i zachwycająca starannością renowacji cerkiew w Żernicy.

Wspólną cechą wszystkich trzech „wierzchołków” jest to, że są owocem inicjatyw nieinstytucjonalnych – użycie słowa „oddolnych” byłoby nie na miejscu, – nie zrodziły się z dekretów kurialnych, nie były standardowym zadaniem, jakie hierarcha odpowiedzialny za konkretną część Kościoła na określonym terytorium powierza podlegającemu mu kapłanowi. Łopienka, Baligród i Żernica są namacalnym dowodem na istnienie w Polsce społeczeństwa obywatelskiego. W roku, w którym mogło się wydawać, że stosunki między Polakami i Ukraińcami wróciły do powojennego punktu wyjścia, są świadectwem szacunku dla innych, niezgody na zacieranie śladów ich przeważającej obecności na dzisiejszych „kresach”, wyciągnięciem ręki w geście pojednania. To próba gojenia ran historii, odwrócenia jej destruktywnego, zrodzonego dwoma totalitaryzmami biegu. Gdy w latach 70. wybitny lubelski archeolog prof. Andrzej Kokowski szukał na Lubelszczyźnie śladów obecności Gotów, usłyszał od byłego szefa oddziału partyzanckiego, że może „sobie tu znajdować, co chce, ale nie Germańców i Ukraińców”. Zbigniew Kaszuba i Towarzystwo Karpackie, Stowarzyszenie Ratowania Cerkwi, przedsiębiorca Janusz Słabik tym, którzy kierowaliby się logiką lubelskiego partyzanta, odpowiadają, że w Łopience, Baligrodzie i Żernicy żyli Ukraińcy, wyznawcy wschodniej, bizantyńskiej wersji chrześcijaństwa.

Jest coś mistycznego w odbudowie cerkwi w Żernicy Wyżnej. Zbudowano ją pod wezwaniem św. Bazylego Wielkiego. Ten, jeden z trzech, obok Grzegorza Teologa i Jana Chryzostoma, filarów Kościoła  Wschodniego, jest autorem Liturgii, którą dziś sprawuje się 10 razy w roku, ale w pierwszym tysiącleciu była główną Eucharystią Kościoła bizantyńskiego. W anaforze tej Liturgii, w części, w której kapłan w imieniu wszystkich zebranych modli się w różnych intencjach, padają takie słowa: „Prosimy Cię również, Panie, abyś pamiętał o Twoim świętym, powszechnym i apostolskim Kościele, rozpostartym od krańca do krańca ziemi, i obdarzył go pokojem, albowiem nabyłeś go najczcigodniejszą Krwią Twojego Chrystusa, i świątynię tę umocnij aż do skończenia świata”. O święty Bazylu, Pan wysłuchał Twoją modlitwę, zanoszoną z miejsca Tobie dedykowanego, i znalazł posłuszne sobie narzędzie, człowieka, który odbudował żernicką cerkiew. Módl się za nas, by juz żaden kataklizm nie zrujnował wskrzeszonej świątyni, niech nie dzieli losu „dekonsekrowanych” w zobojętniałym religijnie świecie domów Bożych. Niech umocniona trwa aż do skończenia świata.

W roku 1938 w Żernicy Wyżnej mieszkało 1166 grekokatolików, a w całej parafii, obejmującej Żernicę Niżną, Bereźnicę Wyżną i Żerdenkę –  2363. Łacinników było ogółem 245. Raz w miesiącu w cerkwi odprawiano dla nich Mszę św. Jak to między narodami, nie obywało się bez konfliktów, ale mediacja biskupa Kocyłowskiego pomagała zażegnać spory. 29 września cerkiew w Żernicy powróci do swej konstytucyjnej funkcji – zostanie w niej odprawiona Boska Liturgia św. Jana Złotoustego. Będzie to zgodne z przepisami liturgicznymi, choć serce podpowiada modlitwę słowami Bazylego Wielkiego. Przed greckokatolicką modlitwą do funkcji liturgicznych powróci też odnowiona staraniem tego samego anioła stróża łacińska kaplica w Żernicy Niżnej. Wspólna modlitwa połączy katolików tradycji rzymskiej i bizantyńskiej, Ukraińców i Polaków. Anna Krochmal w pracy poświęconej relacjom między duchowieństwem obu tradycji w diecezji przemyskiej w latach 1918-1939 pisze, że wierni z Żernicy skarżyli się do biskupa na swego proboszcza z powodu długich – trwających nawet 7 godzin! – kazań. Obiecujemy nie iść tą drogą. Zapraszamy!

Ks. Bogdan Pańczak

Батьки нашого воцерковлення

Батьки нашого воцерковлення

У квітні цього року, з нагоди Дня матері, Блаженніший Святослав написав Лист до дорогих матерів священиків, які служать в Українській Греко-Католицькій Церкві у світі. В теплих, сердечних словах, з особистими акцентами, Глава нашої Церкви дякував матерям за їхній внесок у народження покликання, возвеличував їх за наполегливу молитву і утішав тих, чиї сини працюють далеко від рідного дому. Може наступного року або колись пізніше лист від Патріярха отримають також батьки священиків? На жаль, не візьмуть його до своїх рук Омелян Сорока і Андрій Костів. В листі Блаженнішого Святослава є однак фрагмент, який предивним способом стосується батьків отця Андрія Сороки і  отця Мирослава Костіва.

Наш Первоєрарх пише про роль матері у передачі віри своєму синові, «якого за кожної можливості приводить до парафіяльної церкви на богослужіння». Обидва покійні батьки зробили неоціненний внесок у життя своїх парафіяльних спільнот. Андрій Костів встиг ще на рідних землях повчитися дяківського мистецтва і коли в половині сімдесятих років у Слупську почалися наші відправи було кому покерувати співом. А це мало неабияке психологічне значення для новоорганізованої спільноти, яка, хоч бездомна і змушена просити про притулок, від самого початку заявляла про себе гармонійним співом. Пан Андрій служив своїм талантом слупській парафії протягом кільканадцяти років. Завдяки ньому богослужіння, хоч у чужому храмі, було подією , яка творила Церкву і сприяла покликанням.

Завдяки невтомному трудові Омеляна Сороки чужий храм, зруйнований і осквернюваний через довгі післявоєнні десятиліття, став візитівкою греко-католицького Гурова Ілавецького. Отець Юліян Гбур, приймаючи не всіма підтримане рішення перейняти потужний протестантський храм, знав, що може покластися на своїх близьких – сестру Юлію і швагра Омеляна. Як фахівець-будівельник, надзвичайно докладний і солідний, пан Омелян лишив по собі у Гурові тривкий слід. Так само незабутні будуть його скромність, несміливість у контактах з численними в парафіяльній хаті гістьми ззовні, і водночас сердечність для тих, хто на Шопена 17 розділяв з покійним владикою Гбуром і Сороками дах і стіл.

Дружинам покійних, отцям Андрієві і Мирославові, всім дітям пана Андрія, цілим родинам висловлюю співчуття. У жовтні, коли почнеться навчальний рік, в семінарійній каплиці відправимо за покійних Парастас. Співом, яким жив Андрій, перед іконостасом намальованим тим самим митцем, якому в Гурові допомагав прикрашувати церкву Омелян, проситимемо про вічне життя для цих батьків. А кожного дня молитимемось, щоб не забракло матерів, які своїх дітей «за кожної можливості приводить до парафіяльної церкви на богослужіння».