Хто ближній мого Мерседеса?

В давнину, коли правилась Божественна Літургія св. Василія Великого, під час співу дияконом Мирної єктенії служитель читав молитви вірних, які сьогодні є молитвами антифонів Літургії св. Івана Золотоустого. Диякон проказував прохання про добрий стан святих Божих Церков і добре поліття та врожай плодів земних, а священик молив Бога, щоб сповнив прохання слуг своїх,  подаючи їм «в теперішньому віці пізнання твоєї істини, а в майбутньому  життя вічне». В анафорі  Літургії св. Василія Великого так само просимо Бога, щоб найвищим нашим прагненням було те, що незнищиме: «Пом‘яни, Господи, тих що принесли тобі ці дари, і тих, за кого, через кого і ради кого їх принесли. Пом‘яни, Господи, тих, що приносять плоди і добро творять у святих твоїх церквах і пам‘ятають про вбогих, воздай їм бататими і небесними твоїми дарами; даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінне». Питання, які ставить законоучитель –  перше, щоб випробувати Учителя, друге, щоб себе виправдати – є питаннями людей всіх часів. Хоч сучасний християнин це перше модифікує, питаючи негативно – чого не можу робити, щоб не перекреслити своїх шансів на вічність.

В самому хрещенні оглашенний/-а чує навчання від Церкви: помазуючи його/її груди єлеєм оглашенних, служитель говорить: «На зцілення душі і тіла, щоб він/вона любив/любила Господа Бога всім серцем своїм, усією душею своєю і всіма мислями своїми, і ближнього свого, як самого/саму себе». Коли приходить час наступного таїнства – вінчання, – Катехизмами названого таїнством служіння спільноті, – в одній з молитов проситься Бога, щоб «наповнив їх доми пшеницею, вином і оливою, і всяким добром, щоб вони подавали потребуючим». Милосердний самарянин вилив вино на рани напівмертвого, щоб їх дезінфекувати, оливу, щоб їх зцілити, частку свого добра – два динарії – дав, щоб жертва розбіцників спокійно оздоровлялвсь у заїзді. Допоміг одному, але в дійсності послужив людській спільноті.

Священик і левіт пройшли мимо побитого, щоб не стати ритуально нечистими. Напівмертвий здавався їм трупом, а контакт з мертвим тілом означав втрату здатності літургісати. Хоч майже напевно був він євреєм, його співбрати вище цінили свої особисті справи. Утопічним було б думати, що настане час, коли у світі втратить актуальність виправдувальне питання – хто мій ближній? Людина неймовірно вигадлива, коли йдеться про встановлення нових критеріїв поділу на своїх/чужих, гідних/негідних, багатих/вбогих. Деяким вдається, однак, не поглиблювати вже існуючих прірв між людьми.

І тому так вражає їх те, що бачать в Україні. Один польський дизайнер, випускник італійської школи дизайну в Турині, працює над проектом бензозаправок люкс-класу у східній Україні: «Це будуть заправки для людей дуже багатих, молодих акул бізнесу, щось, чого немає ні в Польщі, ні в більшості європейських країн. Ми для цього надто егалітарні, демократичні». На думку поляка, в Україні «така мережа потрібна, бо власники великих, але молодих грошей, не спроможні уявити собі, як заправляти свої машини побіч старих Лад чи Москвичів. Це буде інноваційна архітектура, ззовні не буде видно дистрибюторів. Машини заїжджатимуть до будинку, ключі від клієнта візьме обслуга, а водій піде на каву». Євангелист Іван пояснюючи, чому апостоли здивувались, бачачи, як Ісус розмовляє з жінкою самарянкою, написав: «Не мають бо зносин юдеї з самарянами»(Ів 4,9). В східній Україні Мерседеси і Лексуси акул бізнесу не можуть мати зносин зі старими автівками, бо це несло б для них загрозу нечистоти. Якби це були акули чесного бізнесу, який розвивається цивілізованими методами і важкою працею, «расова» сегрегація була б немислимою. В країні, яка ще чверть століття тому будувала найбільш справедливе суспільство в історії людства, з‘явився клас надлюдей, упривілейована каста, яка стоїть понад правом, чесністю і людською порядністю. Європа, з її егалітаризмом і демократичністю, є для них смертельною загрозою. Як тоді дивуватися шаленому опору, який чинять вони спробам приблизитися до чужих їм за природою стандартів?

Пророк Аввакум, якого пам‘ять вшановуємо сьогодні, 15(2) грудня, в 25-ту Неділю по Зісланні Святого Духа, попереджає: «Горе тому, хто лихі здирства чинить для свого дому, щоб на висоті гніздо для себе звити, щоб забезпечити себе від кігтів лиха... Горе тому, хто будує місто в крові, хто засновує город на злочині»(Ав.2,9.12). В пасхальному дусі віри в перемогу життя над смертю і правди над брехнею, співаймо ірмос 4-ї пісні Утрені Пасхи: «На божественній сторожі, богонатхненний Аввакум хай стане з нами, і покаже світлоносця-ангела, що ясно звіщає: Нині спасіння світу, бо воскрес Христос, як всемогутній».  

Демони і небо

23 неділя по Зісланні Святого Духа, як і 5-та, це день літургійного року, в якому не один священнослужитель Церков візантійської традиції трохи заздрить римсько-католицьким братам. На відміну від першої, в якій читається Євангеліє про зцілення біснуватих /біснуватого в дві неділі (в 5-ту –  Мт 8,28-31, в 23-ту – Лк 8, 26-39), латинники не чують про це в жодну неділю, лише в будні – в середу 13-го тижня (Мт 8,28-34) року А і в понеділок 5-го тижня (Мк 5, 1-20) року В. Перед східним проповідником – обов‘язок/радість проповіді про демонів посланих в свиней. Римський не є до цього зобов‘язаний, але з настанням своєрідного душпастирського демоноцентризму багато-хто мабуть це робить. Люблінський священик середнього покоління, який брав участь у реколекціях ведених у Польщі відомим колишнім італійським екзорцистом, констатував, що молоді священики палають бажанням боротьби з демонами.

Зі свого боку старший священик, багатолітній колишній екзорцист люблінської архідієцезії каже, що кількість дійсних одержимостей не змінилася протягом останніх років, а більшість з-посеред дедалі зростаючого числа тих, хто шукає або для кого шукають допомоги екзорциста, потребують втручання лікарів.

Візантійська Церква не тільки у дві неділі пригадує вірним про Христову владу над нечистими духами. Колись робила це постійно, завжди в найважливішому моменті свого молитовного спілкування з Богом – у Божественній Літургії. В анафорі Літургії св. Василія Великого, яка у першому тисячолітті була її головною Євхаристією, є прохання: «навіжених нечистими духами звільни». Анафору читалося вголос, отож прохання про звільнення від нечистих духів чули всі. Було це одне з багатьох прохань, річ, так би мовити, звичайна, щоденна, як просьба плавати з плаваючими, вдовицям стати на поміч, сиріт захистити, недужих вилікувати.

У 23-ту неділю особливо відчуваємо правдивість сформулювання про «вже і ще ні» здійснення Божого задуму спасіння. З одного боку апостол Павло сповіщає нас, що ми благодаттю вже спасені. Що Бог разом з Христом воскресив нас і «посадовив на небі» у ньому, щоб «у наступних віках він міг показати надзвичайне багатство  своєї благодаті у своїй доброті до нас у Христі Ісусі»(Еф 2, 6-7). З другого, чуємо про бідного чоловіка, який ходить нагий, мешкає по гробницях, а демон гонить його по пустині. І так як тоді, сьогодні є люди, яким не до вподоби, що хтось рятує нещасного. Бо повернення до людської гідності одного біснуватого для них означало втрату маєтку – їхні свині потопилися. Просять Ісуса, щоб відійшов, бо допомога іншим знедоленим також може призвести до економічних збитків для них, а в їхній єрархії цінностей матеріальні блага стоять вище від гідності і щастя інших людей.

 Спостерігаючи за тим, що діється у світі, далекому і близькому, і тому найближчому серцю, треба молитися словами анафори св. Василія Великого: «Помя‘ни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості зберегти, лукавих добрими вчини твоєю благодаттю».