Pratulin i Majdan

Komentator spraw kościelnych w opiniotwórczym kijowskim tygodniku „Dzerkało Tyżnia” Kateryna Szczotkina w artykule „Po co sieją wiatr”(1/2014), poświęconym listowi Ministerstwa Kultury do zwierzchnika UKGK patriarchy Światosława, napisała: „Jest w tym liście coś intrygującego. Jego autorzy i uczestnicy farsy plączą się w zeznaniach. Mówiło się, że departament ds. religii przygotowywał taki dokument. Ale oczekiwano, że jego adresatem będą wszystkie ukraińskie Kościoły obecne na Majdanie. Oprócz tego, słychać głosy, opublikowany dokument treścią i stylem bardzo różni się od «wersji roboczej». Kto był tym uzdolnionym redaktorem, który z suchego urzędniczego dokumentu zrobił «najazd». I tym człowiekiem, który obiektem tego «najazdu» zrobił właśnie grekokatolików”.

Minęła właśnie 140 rocznica męczeńskiej śmierci unitów z parafii Pratulin. Gdy kilka lat przed likwidacją unickiej eparchii chełmskiej grupie jej wiernych udało się dotrzeć do cara Aleksandra II, by przypomnieć mu o jego obietnicy nie ingerować w życie ich Kościoła, ten odesłał ich do ministra spraw wewnętrznych hr. Tołstoja. Uniccy delegaci usłyszeli od niego: „Bądźcie sobie lutrami, kalwinami, mahometanami i czem chcecie, byle nie katolikami i nie unitami, bo na to rząd nie pozwoli” (J. Bojarski, „Czasy Nerona w XIX w. pod rządem moskiewskim czyli ostatnie chwile Unii w diecezji chełmskiej. Fakta zebrane przez kapłanów unickich i naocznych świadków”, Lwów 1878, s. 60. Cyt. za: Tadeusz Krawczak, „Likwidacja Unii w Królestwie Polskim”, w: „Martyrologia Unitów Podlaskich w świetle najnowszych badań naukowych”, Siedlce 1996).

21 listopada 1884 rosyjski minister spraw zagranicznych pisał do watykańskiego sekretarza stanu kardynała Lodovico Jacobiniego: „Muszę Eminencji przypomnieć, że dla nas nie istnieją unici w Imperium Rosyjskim (il n‘existe pas d‘Uniates dans l‘Empire de Russie), są tylko prawosławni i rzymscy katolicy. Z tego też względu ta kwestia nie będzie przedmiotem żadnych negocjacji, ani jakichkolwiek wyjaśnień”(cyt. za: Hanna Dylągowa, „Historia procesu beatyfikacyjnego męczenników podlaskich”, w: „Martyrologia Unitów Podlaskich w świetle najnowszych badań naukowych”, Siedlce 1996).

„Uzdolniony redaktor” z ukraińskiego ministerstwa musiał znać stanowisko hrabiego Tołstoja. Od biedy niech marzną na Majdanie lutry, kalwiny i mahomety. Grekokatolicy niech uważają. Mimo wszystko wierzmy, że żaden minister spraw zagranicznych Ukrainy nie będzie miał okazji powtarzać za imperialnym urzędnikiem, że nie ma kwestii greckokatolickiej.  

Дощ правди чи ковток магії?

(Приспішено, через особливості Уставу, вже 16 січня почались служби Богоявлення.

Прийде момент водосвячення і... Нижче подається стаття з 2012 р., з сайту seminarija.pl . Також як доказ, що критиковане галицьким публіцистом «Мракобісся, кіч і магія» церковного життя не промовчується)

            В богословській літературі часто цитується, сформульоване одним німецьким екзегетом, визначення Євангелія: це – розповідь про Страсті, якій передує довгий вступ. Це відповідає дійсності – апостоли йшли у світ з проповіддю про перемогу Христа над смертю, бо християнство є релігією воскресіння. Апостол Павло в першому посланні до Корінтян написав: «Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був: що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням; що був похований, що воскрес третього дня за Писанням»(15, 3-4). Не народження у вифлеємському вертепі, не обрізання на восьмий день, навіть не хрещення в Йордані і переображення на Таворській горі, але Христова смерть і перемога над нею були тою новиною, яка не дозволяла учням Назарянина мовчати. Все інше додано згодом, як вступ до того нечуваного, небаченого, що перевершувало людську уяву і сподівання – воскресіння Христа з мертвих.

         У слов`ян, в результаті свідомого рішення їхніх апостолів Кирила і Методія, вже сам початок публічної діяльності Христа передвіщає її фінал, є прообразом Страстей. Грецьке баптісма, яке буквально означає погруження, купіль вони віддають слов`янським крьштение, від крьстъ. Приймаючи хрещення від Івана, Христос таїнственно вже входить на хресне дерево.  Глибину того що сталося в Йордані Церква старається висловити у молитвах Чину великого водосвяття. «Днесь облаки з небес росять дощ правди для людства. Днесь рай відкривається людям і сонце правди осяюється нам. Днесь ми від тьми визволилися і світлом богорозуміння озорюємося. Днесь Владика до хрещення поспішає, щоб возвести людство до висот. Днесь неприклонний своєму рабові приклоняється, щоб нас від рабства визволити». Можна б продовжувати цей перелік, але це було б укладанням обвинувального висновку. Празник Богоявлення є вершиною наших «успіхів» у маргіналізації найістотнішого і переоціненні другорядного. В Тернополі, як повідомляють мас-медіа, вирішили «осучаснити давню йорданську традицію».Як? Дуже прагматично: «Освятили всю воду міста одним махом. На водозабірних станціях. Біля люка священики відправили службу, занурили хрест до відра з водою і окропили нею тридцять тисяч літрів питної води. Тепер водогоном у кожен кран, до кожної оселі струмує свята вода». В люблінській семінарії професор канонічного права розвеселяв втомлених студентів таким казусом: що станеться, коли якийсь священик, проходячи повз пекарню, прокаже слова встановлення Євхаристії? Треба надіятись, що милосердний Бог убереже тернопільських служителів перед подальшим «осучасненням» давніх традицій. Хоч як цінними і спасительними не були б (і є) пиття йорданської води і благословення нею, хоч як спектакулярною і видовищною не була б (і тільки тим є) купіль у крижаній воді, все це – тінь супроти того, що є джерелом і вершиною християнського життя – Літургії, Євхаристії, в якій, як вчить Катехизм УГКЦ «причащаємося Божества Ісуса». Йорданська альтернатива дуже проста: дощ правди або ковток магії. Від вибору залежить майбутнє нашого християнства.

20.01.2012

           

        

Реліквії замість чеснот

Згідно з давньохристиянською аксіомою правило молитви визначає правило віри (lex orandi, lex credendi). В навечір‘я Різдва, на 6-му Часі, одна зі стихир закликала: «Очистивши ум, замість мира дбайливо приготуймо різдвяні духовні скарби чеснот». А в 5-й пісні Пасхальної утрені чуємо: «Від раннього ранку чуваймо і, замість мира, пісню принесім Владиці, і Христа побачимо – правди Сонце, що всім життя освячує». В «Ангельському соборі», який співається на Утрені в кожну неділю, друга стихира починається так: «Нащо миро зі сльозами, Учениці, жалібно змішуєте? – запитав світлоносний ангел при гробі мироносиць». Немає найменшого сумніву – час мира для Христа минув, воно непотрібне. Цієї думки не поділяють в Московському Патріархаті.

В рамках центрально-східноєвропейського «фестивалю» реліквій», з Афону, чартерним авіарейсом, доставлено Дари волхвів, які «дбайливо зберігала Діва Марія, Мати Спасителя, і передала їх до Єрусалимської Церкви, де вони перебували до IV століття, а відтак були перенесені до нової столиці Східної Римської імперії міста Константинополя. Коли виникла небезпека вторгнення чужинців до столиці імперії, святиню перенесли на Гору Афон, де відтоді зберігається в монастирі св. Павла»( з офіційного комюніке Московської патріархії).

Серед тисячів реліквій, які зберігаються на Сході і Заході, Дари волхвів не є ще найдивовижнішими. Однак прискіпливий скептик поставить принаймні одне запитання: як збереглося миро, подароване «триденному померлому»(Стихира на стиховні Різдва Христового). Не помазали ним мертвого тіла? Трохи лишилося?

Деякі Церкви в центрально-східній Європі,як кажуть у Польщі, «відклеїлись» від дійсності. Або воюють з уявленими, нашвидкуруч ними сконструйоваинми ідеологіями, «гіршими від марксизму», або ривалізують в конкурсі на найбільшу статую Христа/Івана Павла ІІ/Богородиці. «Екуменічний» характер має надзвичайне значення, яке отримав культ реліквій – панацея на всі лиха.

Дари волхвів були вже у Москві, будуть в Білорусі і в Україні. Народ численно прибігатиме, щоб прикластися до святині. Зайнятий конкретним доказом Воплочення, не звертатиме уваги на слова про освітлення Сонцем правди і різдвяні духовні скарби чеснот. Без духовних чеснот не буде чеснот громадянських. А може про це і йдеться?

(Більше про «реліквієцентризм» пишеться в Календарі «Благовіста» на 2014 рік)

Містичне Різдво босоногих

Церква на пагорбі, вкриті лісом гори в далині, хата під стріхою. Все засніжене, від білого пуху  яскраво відбивається світло місяця. І колядники зі звіздою, співаючи йдуть сповістити радісну новину. Так виглядав типовий сюжет різдвяної листівки, якою українці з західної діаспори передавали собі і рідним у цілому світі святочні побажання. «Зв`язки зі старою батьківщиною стають слабшими, але ніколи не перериваються. Мову забувається, але зберігаються деякі спогади, невиразний образ села серед вкритих лісом гір, сцени з хліборобського життя, розповіді зі старої батьківщини; наступні покоління колись знову зацікавляться своїми roots, коріннями».

Так Мартин Поллак, австрійський публіцист, описує словацьких емігрантів до США в книжці «Цісар з Америки. Велика втеча з Галичини». Русинів це також стосується. Зокрема них стосувалося те, що написав він про галицьку бідність у розділі присвяченому Менделю Бекові, єврейському шевцеві з Ліська, спершу емігрантові, потім одному із одіозних агентів-посередників, які заохочували до виїзду за океан: «У найманців часто на численну родину припадав один кожух, примітивно зшита бараняча шкіра, і одна пара теплих черевиків, так що взимку на довший час з хати могла вийти тільки одна особа. Багато дітей, навіть десяти чи дванадцятилітніх, не мало ще власного взуття ні штанів, не кажучи про кожух». Як тоді колядувати, як мандрувати від хати до хати в мороз, в глибокому снігу? Такі деталі забувається, бо в пам`яті лишається спомин про найважливішу правду Різдва: Бог родиться «не в царській палаті, а межи бидляти»; те, що зображено на іконі свята – тварини з людьми під одним дахом – немов живцем перенесено з нашого життя: «Багатодітні родини тиснуться в одному приміщені з маленькими вікнами (щоб легше його огріти), нерідко з тваринами, курками, качками. Коли теля або ягня родиться взимку, приносять його до хати і кладуть біля печі, щоб дочекало весни»(Поллак).

Ідилія зображена на різдвяних листівках є виразом туги за світом, в якому русин не вмирав би в «середньому віці двадцяти семи років», а владою не був трактований «неймовірно брутально, часто не краще, ніж бидло»(Поллак). Такі прагнення спонукали людей емігрувати в дев`ятнадцятому столітті. Четверта хвиля еміграції під кінець двадцятого століття також хоче жити не коротше і не гірше, ніж інші європейці, та не хоче ні боятися, ні соромитися своєї влади. Тоді покидали назавжди або на якийсь час австрійську імперію. Тепер їдуть з країни, «де Радянський союз було подолано фізично», але «його спадщина і досі зберігається морально і ментально». Це діагноз з «Української хартії вільної людини», якою Ініціативна група «Першого грудня» хоче «дати поштовх до об`єднання всіх людей, які хочуть доброго і гідного життя в Україні і навколо неї». Програма лікування запропонована у Хартії базується на трьох простих думках: «Ми самі несемо відповідальність за себе», «Мораль і духовні цінності не можуть бути відкладеними на завтра. Вони потрібні сьогодні», «Ми будуємо те, що уявляємо, а отже, від глибини, масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє». Не про емігрантів йдеться в тих словах з розділу «Бути українцем»: «Не треба виправдовувати власну бездіяльність непереборними обставинами, плекаючи лінощі, заздрість і „гординю в приниженості”, які дуже часто є нашими найгіршими національними вадами». Емігранти виявляють активність, попри несприятливі обставини діють, дивують світ працьовитістю, і свідомі своєї людської гідності роблять все, щоб їх поважали.  Бог, який приходить у світ у стайні, який мусить покинути рідну землю бо чигають на його життя, є Богом близьким, солідарним з нужденними, покривдженими. Але він приходить на землю не аби назавжди уподібнитись до них, але щоб їх піднести. Папа Бенедикт ХVI в книжці про дитинство Ісуса з Назарету, за Карлом Бартом, наголошує, що в історії Ісуса є два пункти, коли діяння Бога безпосередньо входить у матеріальний світ: «народження з Діви і воскресіння з мертвих із гробу, в якому Ісус не лишився і не зазнав тління». Обидва ті моменти, пише єпископ Риму, – скандал для новожитноно духа. Бо модерний дух «дозволяє Богові діяти в ідеях і думках, у духовній сфері, але не в матерії. Це перешкоджує». Проте дівиче народження і дійсне воскресіння – це «пробні камені віри», бо «якщо Бог не має влади також над матерією, тоді не є Богом».

«Ісус Христос учора і сьогодні – той самий навіки»(Євр 13,8).  Як дві тисячі років тому, так і сьогодні він має владу над матерією. Над матерією історії сьогодні через Церкву, через жінок і чоловіків, які визнають його своїм Спасителем. Якщо дозволимо, щоб модерний дух обмежував сферу діяння Бога до ідеї і мислі, лишаться нам тільки містичні переживання над ідилічною різдвяною картиною. Альтернативний шлях вказує Хартія, яка в останніх словах закликає «до найскладнішої у нашому житті роботи: не чекати „золотого віку”, не падати духом під тягарем неправди, не ховатися від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля».

О. Богдан Панчак

„Благовіст”12-1/2012/13

Majdan, Moskwa i mądrość kota Garfielda

Wydarzenia na Ukrainie „głęboko poruszyły i wywołały ból w całym, jednym, wielonarodowym i wielomilionowym Rosyjskim Kościele”, napisali biskupi Rosyjskiego Kościoła Prawosławnego w oświadczeniu na temat sytuacji na Ukrainie, ogłoszonym po posiedzeniu Świętego Synodu, który obradował w dniach 25-26 grudnia w Moskwie. Ból nie dotyczył jednak brutalności sił specjalnych, maltretujących studentów zebranych na Majdanie Niepodległości. Chodzi o kościelny wymiar bólu fantomowego po utracie imperium, o jakim mówi Myrosław Marynowycz w swym Apelu do Rosjan, o strach przed otwarciem dla Ukrainy nowej, europejskiej perspektywy. Dokument rosyjskich hierarchów jest peanem na cześć Rosyjskiego Kościoła Prawosławnego, który „szczególnie troszczy się o duchową jedność, jaka umacnia narody, które wyłoniły się z jednego chrztu świętego księcia Włodzimierza”. Te duchową jedność, piszą biskupi, „odziedziczyliśmy po naszych przodkach i powinniśmy przekazać naszym potomkom”. 

Kliniczny przykład myślenia życzeniowego. „Jedyny Kościół Rosyjski”, który „powstawał ponad tysiąc lat” nie sprzyjał powstaniu duchowej jedności między wschodnimi Słowianami. Dokładał swoją cegiełkę do muru pogardy, jaki oddzielał Rosjan od Ukraińców. Olena Leonenko, pieśniarka od 20 lat mieszkająca w Polsce, wspomina czas podejmowania decyzji o samookreśleniu: „Miałam już 16 lat i świadomie podjęłam decyzję, że ponieważ bardziej kocham mamę niż ojca, będę Ukrainką jak ona. Wolałam łagodność i mądrość jej korzeni od brutalności ojca, który bardzo się chwalił tym, że jest Rosjaninem. Kiedy dostałam w wieku ośmiu lat książeczkę z ludowymi pieśniami ukraińskimi, powiedział: «Dawaj to paskudztwo», i wyrzucił ją na śmietnik”.

Geokościelną wizję rosyjskich hierarchów formułuje metropolita Hilarion, postać numer dwa w Patriarchacie Moskiewskim: „Jestem przekonany, że pomimo zmian koniunktury politycznej – co na Ukrainie nie jest czymś rzadkim, – nie można zniszczyć naszej duchowej jedności. Kościół Rosyjski jest dziś podstawą tożsamości cywilizacyjnej świata wschodniosłowiańskiego i strzeże jego jedności ponad granicami językowymi, narodowymi i wieloma innymi”(Interfaks-Religia, 23.12.2013).  W tym samym wywiadzie przewodniczący Wydziału Kontaktów Zewnętrznych Patriarchatu Moskiewskiego stwierdził, że papieże Benedykt XVI i Franciszek wykazywali zrozumienie dla stanowiska Patriarchatu Moskiewskiego odnośnie konfliktu między grekokatolikami i prawosławnymi na Ukrainie oraz zauważył, że Ukraiński Kościół Greckokatolicki, jak i inne Wschodnie Kościoły Katolickie, uznając zwierzchność papieża dysponują jednak szeroką autonomią i starają się „nie dopuszczać bezpośredniej ingerencji w ich wewnętrzne sprawy ze strony Watykanu”. A to „w znacznym stopniu utrudnia proces pojednania między Kościołami na Ukrainie”. 

Tezę o „rozgromieniu” prawosławnych diecezji na Zachodniej Ukrainie przez grekokatolików Patriarchat Moskiewski powtarza już trzecie dziesięciolecie. Zbawienny dla wschodnich Słowian wpływ jedności w łonie Rosyjskiego Kościoła Prawosławnego przed zgnilizną moralną płynącą z Europy głosi ze wzmożoną energią od kilku tygodni. Polemizowanie z tymi prawdami jest zajęciem jałowym i nie ma sensu. Trzeba sięgnąć do arsenału środków niestandardowych. Do źródeł mądrości, które w rosyjskiej tradycji cieszą się dużym szacunkiem. 

Kot Garfield, bohater popularnych komiksów autorstwa Jima Daviesa, ma wiele pasji, ale dominującą jest jedzenie. W jednym z epizodów z jego hedonistycznego życia widzimy ptaszka gaszącego pragnienie w ogrodowej fontannie. Coś wywołało jednak jego niepokój. – Wyczuwam obecność kota, skonstatowało pierzaste maleństwo. Rzeczywiście, na następnym rysunku widzimy,  jak z tyłu nadchodzi Garfield, trzymając coś w rozłożonych dłoniach. – Schowaj się między kromkami chleba, szepce kot do ptaszka. Ten jednak ma sprawny instynkt zachowawczy i czym prędzej ulatuje. Zblazowany Garfield formułuje uniwersalny dla wszystkich nachalnych  drapieżców wniosek: –  Przydałby się nowy tekst albo głupsze ptaki. 

Ukraińcy pokazują, że mają instynkt samozachowawczy. Z głupoty leczą się ci, których dotkliwie, ale celnie określano jako pożytecznych idiotów. Czas na nowy tekst.