Мірило надії

У Дев‘ятому часі в період Великого посту співаємо такий тропар: «Посеред двох розбійників мірилом справедливості став хрест твій; одного із них тягар хули привів до пекла, а другий визволився від гріхів, визнавши тебе Богом. Христе Боже – слава тобі!». Співаємо його також поза Чотиридесятницею, бо це сідальний з утрені 5-го гласу в п‘ятницю. Править він за пояснення хреста, який прийнято називати православним. Кінцівка нижньої поперечки, скерована додолу, ілюструє того з двох, що через тягар хули опинився в пеклі; кінцівка спрямована догори вказує на того, який визволився від гріхів. Про розп‘яття обабіч Ісуса двох розбійників пишуть усі євангелисти; про розмови між ними – тільки синоптики. І не може не дивувати, що Церква вибрала свідчення одного проти двох. Бо в Матея (27,44) і в Марка (15,32) обидва розбійники злословили Ісуса, тільки в Луки (23,39-43) один зі злочинців захищає Ісуса і просить його: «Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство». Церква, ця непоправна оптимістка, зігнорувала – освячене біблійною традицією –  свідчення двох, віддаючи перевагу голосові самого Луки. Чому?

Час Чотиридесятниці доводить, що Церква не втрачає надії на навернення грішника. Це час посту, який називається великим. В чому полягає ця великість? В поклонах і суворому харчовому режимі? Теж, але насамперед в готовності молитися словами св. Андрея Критського: «Перевершив я Каїнове вбивство й свідомо став убивцею душевного сумління, оживляючи тіло, поборював я душу злими ділами моїми». І в щирості молитвою св. Єфрема Сирійського, щоб Господь дав мені духа смиренномудрості,  чесноти протилежної до марнославства, цієї «пристрасті до земної, людської слави та всіляких почестей»(Катехизм УГКЦ 774).

В дусі притаманної Церкві надії на те, що кожна людина спроможна схаменутися, віримо, що один православний президент зрозуміє сьогоднішнє риторичне питання Ісуса: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?»(Мк 8, 36). А Господь вислухає прохання з анафори св. Василія Великого: «угаси гордовитість народів».

До Пасхи, підпираючись палицею віри

Краківський філософ професор Ян Воленський мав колись докторантку з Парижа, яка сказала, що вона –  єврейська атеїстка. На запитання, що це означає, відповіла: важливо, в якого Бога не віриться. Воленський прокоментував: «Щось в тому є. Виходячи з того, я не вірив би в Єгову. В Тальмуді цікавив мене стиль аргументації. Я переконався, що цей спосіб розуміння закону мені цілком чужий». Великий Піст це сприятливий момент, щоб спитати, в якого Бога не вірить гіпотетичний «християнський атеїст» з Парижа, Варшави, Києва, Львова чи Перемишля. Водночас це виняткова нагода, щоб побачити, в якого Бога вірить парафіянин Команчі, Гурова, Білого Бору чи Вроцлава. Кожного року Великий Піст, якоюсь мірою, замінює і доповнює те, чого не було нам – охрещеним як немовлята –  дано зробити особисто: пройти шлях катехуменату, щоб в ніч Пасхи власними устами відректися сатани і визнати віру у Христа. Яким є цей Бог треба говорити на підставі того, що вчинив і сказав він сам – Христос, або очевидці його життя і появ після воскресіння. «Богословські» міркування анонімних учасників інтернет-форумів, швидше за все цікаві для соціологів.

Враховуючи, як однозначним – і через це завуженим – є в поточному сприйнятті слово піст, хочеться частіше сягати до іншої, нейтральної назви тижнів перед Пасхою – Чотиридесятниця. Сама Тріодь, літургічна книга на цей період, часто уточнює і розширює розуміння посту, як тоді, коли у понеділок  першого тижня Чотиридесятниці закликає на вечірні: «Вчинімо піст приємним і угодним Господеві. Бо справжній піст – це втеча від гріха, це стриманість у мові й погамування гніву; і відмежованість від похоті і наклепів, брехні й порушення присяги». Зразком стриманості у мові є позитивний герой першої неділі передпостя – митар, який, не сміючи звести очей до неба, бив себе у груди і благав: Боже, змилуйся надо мною грішним. У каноні утрені чуємо заклик: «Візьмім від Христа спасенний приклад, що смирення – це дорога до вивищення. Ревно наслідуймо й приклад митаря». Біблійним джерелом такого богослов`я є гімн з Послання до Филип`ян, в якому св. Павло закликає, щоб наслідувати Христа, котрий, будучи рівним Богові, применшив себе самого, ставши слухняним аж до смерті, і тому «Бог його вивищив»(2, 5-11). Хтось скаже, що заклик до смиренності в умовах вільноринкової ривалізації, коли CV мусить показати неминучість великої користі, яку матиме роботодавець завдяки нам, – це приречення на животіння на периферіях цивілізованоно світу. Проте заохота «плекати ті самі думки в собі, які були у Христі Ісусі»(Фп 2, 5) і «звикати до щирого митаревого смирення»(світильний утрені) не мають на меті нашу абнегацію. Той, який похвалив покірного митаря, є тим самим, який возвеличив кмітливого власника помножених п`ятьох талантів і осудив ледачого «сторожа» одного.

Потенційний «християнський атеїст», якщо його головним аргументом проти віри є ригоризм і немилосердне обличчя Церкви – історично аж надто часто, на жаль, правда – мусить відчувати розгубленість, слухаючи притчу про блудного сина, євангеліє другої неділі передпостя (Лк 15, 11-32). Образ Бога, який змалював Ісус в цій історії про милосердного батька, є настільки євангельським, новиною так доброю, що Церква, немов побоюючись його непедагогічності, «доповнювала» Христову характеристику Отця численними «так, але,,,». Атеїст, не сприймаючи цієї притчі, стає свого роду а-гуманістом. Блудний син, упавши на само дно, схаменувся, в діалозі з самим собою усвідомив помилку і, прийнявши рішення повернути до батька, привернув собі гідність. Годі знайти кращий приклад, який вселяв би надію в безнадійних, на перший погляд, ситуаціях деградації людини.

Тріодь рясніє закликами, які є відлунням євангелія наступної неділі. «Подвиг посту – крок до здобування вічного життя, особливо ж, як простягнемо добродійну руку. Ніщо так не спасає душу, як допомога бідним; милостиня, поєднана з постом, вибавляє людину від смерті». «Даймо голодним хліб, а бездомним притулок», «постом і молитвою себе очистьмо і приподобаймося Богові, піклуючись про злиденних». Розповідь про суд, який на Сході назвали страшним, глибоко проникнула в релігійну свідомість і пересічних вірних. Польська студентка етнології проводила на Бойківщині польові дослідження явища жебрацтва. «Треба було принимати, треба було переночувати, треба було їсти дати. Так Бог каже. Так каже Ісус: ви мене не виділи, я був у тюрмі, ви мене не виділи, я був голодний.[...] Жебрака треба приняти, треба їсти дати – він був брат Ісуса Христа» – так її співрозмовники пояснювали, чому зачинення дверей перед прохачем милостині сприймалося як тяжкий гріх.  Молитва жебраків, особливо за померлих, на Великдень, коли для них випікали малі паски, мала виняткову силу, бо «молився не жебрак, але сам Христос, що ним опікувався». І самого жебрака «сакралізували, бо в його шкірі може приходити сам Христос». До одного польського митця прийшла жінка замовити хрест, але в синьому кольорі, так щоб підійшов до шторів. Неграмотні Бойки вірили, що у зодягненому в дрантя, чорному від бруду, сонця і морозу жебракові приходить той, хто на хресті визволив їх від рабського страху перед смертю. Сучасна людина, самовпевнено переконана у необмежених можливостях розуму і капіталу, хоче зробити з розп`ятого елемент декорації. Хто цінує в житті тільки силу, багатство і значущість, той внутрішньо неспроможний прийняти Бога, який ототожнює себе з тими, хто немає нічого з перерахованих ознак успіху. Але ототожнює задля того, щоб зцілити, скріпити і надихнути.

День за днем, неділя за неділею, через передпостя і Чотиридесятницю,  підпираючись, як каже Тріодь, «палицею віри», йдемо до Пасхи, аби знову, як щороку, трохи всупереч словам, що не входиться двічі до тієї самої ріки, увійти у воду свого хрещення і повторити: так, я з`єднався з Христом і вірую йому як цареві і Богу.

(«Благовіст», 3/2011)

Ворота смерті, ворота надії

«Не журись, я тобі вимолю небо» – почув відомий режисер Казімєж Куц від своєї баби, коли сказав їй, що втратив віру. Сильна жінка з Сілезії,  яка «з Матірю Божою була на ти», не стала драматизувати після слів внука, але сказала, що таке трапляється, і надіялася, що з віком онук зміниться. «Вона дала мені силу» – каже Куц, котрий, називаючи себе «поганським християнином», щодня перед сном робить іспит совісті, спонуканий «страхом, що міг щось скоїти». Духовна певність баби сілезького режисера підтверджує слова Кирила Єрусалимського: «віра має таку велику силу, що не тільки той, який вірить, досягає спасіння, але вірою одних спасаються інші».

Так єрусалимський святитель пояснює в 5-й катехизі подію, про яку чуємо в 2-у неділю Великого посту. До Ісуса принесли розслабленого, якого через велику кількість людей мисули спустити з розкритої стелі. Ісус, «побачивши їхню віру»(Мр 2, 5), спершу говорить хворому, що відпускаються йому гріхи, відтак зціляє його недугу. Кирило представляє ще «переконливіший доказ на те, що коли вірують одні, інші отримують здоров‘я». Має на увазі сестер покійного Лазаря. «Якщо померлий не може вірити, віруй ти» – парафразовує єпископ слова Ісуса. І віра сестер «мала силу відкликати померлого з воріт смерті. Віра одних за других зуміла прокинути покійного».

В 3-у неділю після Пасхи почуємо про розслабленого, який в купелевому місці при Овечих воротах в Єрусалимі лежав тридцять вісім років, бо не мав нікого, хто б його, коли «зрушиться вода, спустив у купіль»(Ів 5,7). Виявляється, що найбільшим нещастям є брак друзів, а не хвороба, що відсутність солідарності гірша від паралічу.

В останніх тижнях цілий світ спостерігав за кривавими подіями у Києві. Неодноразово ми бачили, як на провізоричних носилках люди, які друзями стали на Майдані, рятували ранених. На драматичному відео записаному іспанським журналістом 20 лютого в Києві видно, як снайпери вбивають активістів. Один хлопець кличе, що «раненого треба нести, ще двох». Хоч звучатиме це пафосно, але цей хлопець і інші, які рятували тоді ранених, були більшими героями, ніж ті, які принесли розслабленого: вони могли впасти зі стелі, майданівці ризикували смерть від кулі.

Якщо десь шукати надії на майбутнє, то в тій готовності рятувати інших попри загрозу смерті, в тому спалаху солідарності, коли здавалося, що «моя хата скраю» стало життєвим девізом більшості. Віра сестер Лазаря відкликала його «з воріт смерті». Віра і солідарність людей, які пройшли випробування Майдану, здатні відкрити ворота надії.

Biada zbieraczom ziem

W ostatnich dniach popularność zdobyła anegdota o sąsiadach Rosji: „Z kim graniczy Rosja? Z kim chce. A z kim chce? Z nikim”. Alain Besançon w „Świętej Rusi” (wyd. polskie: Teologia Polityczna, W-wa 2012) pisze, że petersburscy cesarze pielęgnowali dwie rzeczy: władzę absolutną oraz mesjanizm o charakterze niereligijnym – „panowanie nad nieograniczonym terytorium”. Według francuskiego badacza „rosyjski imperializm, czy też raczej gigantyczne terytorium, które to państwo zajmuje, stał się główną wartością transcendentną, jaką zaproponowano narodowi rosyjskiemu”. Swą myśl wspiera poglądem E.M. Ciorana, że „Rosja, zjawisko nieporównywalne, musiała uzasadniać swe ekspansywne zamiary ogromem swej przestrzeni. Jeśli mam jej wystarczająco, dlaczego nie mieć jej zbyt wiele”.

W ciągu dwóch stuleci mapa imperium się powiększa. Tę „niewiarygodnie szybką ekspansję w Rosji uważa się za coś naturalnego, oczywistego. Nie jest podbojem, lecz zjednoczeniem” – stwierdza Besançon. Najpierw ziem ruskich, potem prawosławnych, w końcu innych, których „naturalnym przeznaczeniem była przynależność do cesarstwa”. A ich spoiwem – „zgodnie z imperialistycznymi marzeniami – nie miał być strach, lecz miłość”.

Dziś, gdy krymscy separatyści potwierdzili swą wolę przyłączenia do Rosji, w cerkwiach czytało się proroctwo Izajasza: „Biada tym, którzy zagarniają dom za domem, i przyłączają sobie pole do pola, aż nie będzie już wolnego miejsca i sami będziecie mieszkać w kraju”( Iz 5,8).

Prezydent Putin, kontynuując dzieło petersburskich cesarzy, przyłączanie kolejnych ziem zrobił „główną wartością transcendentną” proponowaną współczesnym Rosjanom. Co zaproponują ci liderzy, którzy przez pełnione funkcje zobowiązani byli wysłuchać dziś Izajasza?

Kłamstwo jako fundament bytu

„Sztuka kłamstwa jest stara jak sama Rosja. Custine i Michelet traktowali ją jako jej cechę fundamentalną” – tak rozpoczyna się pierwszy rozdział „Świętej Rusi” Alaina Besançona (wyd. polskie Teologia Polityczna, W-wa 2012). Francuski filozof i historyk, wybitny znawca Rosji, pomaga zrozumieć, że kłamiący w żywe oczy Putin, Ławrow i Czaplin są po prostu wiernymi synami swojego narodu. Za carskich czasów „okłamywano, aby zamaskować klęski. Najpierw cudzoziemców («okłamywanie ich to profesja» – zauważa Custine), następnie siebie samych. Znajdowano sobie rekompensaty:  czystość prawosławia, szeroka dusza, duchowość – i zawsze w ramach rekompensaty pogardzano Europą, zawstydzano ją za jej nieczyste chrześcijaństwo, wąską duszę i materializm”. Dwudzieste stulecie przyniosło nową, „bardziej skomplikowaną wersję tego kłamstwa: kłamstwo komunistyczne. Nie jest ono domeną wyłącznie rosyjską. Jednak to wyszło z Rosji i rozprzestrzeniło się na terenach opanowanych przez komunizm”. Upadł komunizm w Europie. Ale w  Rosji „u władzy pozostają ci sami ludzie co wcześniej”. Niemcy zgodzili się być born again. W Rosji „zrobiono wszystko, aby tak się nie stało. Zamiast uczciwie powrócić do piramidy zbrodni i niegodziwości, po prostu je anulowano. Przykryto je wielkim przedstawieniem carskiego dworu i prawosławnych obrzędów – już dawniej częściowo zanurzonych w kłamstwie, a teraz całkowicie w nim pogrążonych”.

Prawda, według francuskiego filozofa, jest w Rosji ofiarą języka. Z dwóch jej desygnatów, „pravda oznacza nie tylko prawdę, ale i sprawiedliwość oraz posłuszeństwo Bogu, który jest najpierwszym źródłem prawdy i sprawiedliwości”. Natomiast „istina oznacza prawdę pozytywną, faktyczną, taką, która jawi się przed oczami i może być zweryfikowana”. Zniekształcenia tej prawdy potocznej nie mają większego znaczenia, „gdyż ponad nią lśni pravda jako schronienie”. I właśnie to „pozwala Rosjanom kłamać szczerze, z całego serca (co często zauważają cudzoziemcy)”.

Ostatni rozdział swej pracy Besançon zatytułował „Francuskie złudzenia”. Wspomina, że pod wpływem Maritain‘a, uważającego, że „pod lodem sowietyzmu nadal płynie nurt duchowości – rezerwa łaski dla chrześcijaństwa przyszłości” – papież Paweł VI zdecydował, że podczas II Soboru Watykańskiego nie będzie się mówiło o komunizmie, i to „drugie milczenie Kościoła” trwało dwadzieścia lat. Pisze – i ciarki człowieka przechodzą – że Francja, która „napiła się krwi w czasie rewolucji i nie straciła na nią apetytu”, w „ograniczonej, ale wciąż żywej części społeczeństwa”, nie popierała komunizmu „mimo masakr, ale właśnie z ich powodu. Rosja, a następnie Chiny, Wietnam, Kuba, Kambodża, były w ich oczach miejscami świętymi ze względu na przelaną krew”.

„Nie ma żadnego powodu do bycia rusofilem ani rusofobem. Nie jestem ani jednym, ani drugim. Denerwują mnie za to nasze łatwowierność, naiwność i ignorancja” – stwierdza w zakończeniu Besançon. Czy „pokojowa i cywilizacyjna”, według protojereja Czaplina z Patriarchatu Moskiewskiego, misja Rosji na ukraińskim Krymie otrzeźwi bezkrytycznych miłośników „szerokiej duszy”?