Wierność tradycji mydlenia oczu

Metropolita Hilarion, przewodniczący Wydziału Zewnętrznych Kontaktów Kościelnych Patriarchatu Moskiewskiego, w wywiadzie dla agencji Interfax z 26 czerwca stwierdził, że „dla nikogo nie jest tajemnicą, że główną siłą napędową wydarzeń w Kijowie byli przybysze z zachodnich obwodów, gdzie żyje większość grekokatolików”. Swe słowa wsparł cytatem z rozmowy z biskupem Borysem Gudziakiem, biskupem dla grekokatolików we Francji, który 13 grudnia, krótko po nocnej próbie pacyfikacji protestów, powiedział w Radio Swoboda, że „każdego dnia prawie połowa ludzi na Majdanie to członkowie naszego Kościoła”. To, co wywołuje oburzenie rosyjskiego hierarchy, jest niejako wpisane – jak mówi biskup Gudziak – w DNA grekokatolików. W dostojnym stylu papieskich dokumentów, w Liście Apostolskim na 400-lecie Unii Brzeskiej z listopada 1995 roku, kończąc ustęp poświęcony męczeństwu Kościoła greckokatolickiego w XX wieku, tak wyraził to Jan Paweł II: „To dziedzictwo cierpienia i chwały stoi dziś wobec historycznego przełomu. Więzienne kajdany zostały skruszone i Ukraiński Kościół Greckokatolicki znów może oddychać powietrzem wolności, znów odgrywa właściwą sobie aktywną rolę w Kościele i w historii”. Dziwnym zbiegiem okoliczności prezydent Poroszenko podpisał główną część umowy stowarzyszeniowej z UE w dniu, w którym grekokatolicy wspominają Nowych Męczenników, beatyfikowanych przez św. Jana Pawła II we Lwowie 27 czerwca 2001 roku.

 Kończąc przemówienie powitalne na lotnisku Boryspol w Kijowie 23 czerwca papież powiedział, że „Ukraina ma wyraźne powołanie europejskie, podkreślone także przez chrześcijańskie korzenie waszej kultury”. W przemówieniu pożegnalnym na lotnisku we Lwowie 27 czerwca, po stwierdzeniu, że chociaż naród ukraiński nadal czuje „bolesne napięcia straszliwych ran odniesionych podczas nie kończących się lat ucisku, dyktatury i totalitaryzmu, w których prawa narodu zostały zanegowane i podeptane”, papież wzywał: „Patrz z ufnością w przyszłość. To jest właściwy czas! To jest czas odwagi i nadziei. Życzę, aby Ukraina mogła w pełni włączyć się do Europy, która powinna obejmować cały kontynent od Atlantyku do Uralu”.

W Liście Apostolskim na 400-lecie Unii Brzeskiej św. Jan Paweł II apelował: „Wspomnienie męczenników nie może zostać wymazane z pamięci Kościoła i ludzkości, niezależnie od tego, czy padli oni ofiarą ideologii wschodniej czy zachodniej, gdyż wszyscy zaznali tej samej przemocy, która z nienawiści do wiary zwróciła się przeciw godności człowieka, stworzonego przez Boga «na jego obraz i podobieństwo»”. 27 czerwca ukraińscy grekokatolicy wspominają ofiary ideologii wschodniej i zachodniej, tej prącej od Atlantyku, i tej nadciągającej od Uralu. Błogosławiony biskup i męczennik Mikołaj Czarnecki i jego towarzysze oraz błogosławiony kapłan Emilian Kowcz zaznali „tej samej przemocy”. Papież Wojtyła tym sformułowaniem, które zrównuje komunizm z nazizmem, na zawsze stał się persona non grata na ziemi, której włodarze rehabilitują Stalina.

Metropolita Hilarion ma służby, które pilnie monitorują informacyjną przestrzeń. Wiedział o rozmowie biskupa Gudziaka, dotarły do niego słowa metropolity Martyniaka. Tylko ze słowami ks. Arsenycza miał chronologiczny kłopot, zresztą jak i prezydent Putin na styczniowej konferencji pokojowej w Monachium. Twierdzi, że w grudniu zeszłego roku wzywał on, by chwytać za broń i rozprawiać się z wrogami Ukrainy. A wystarczyło skorzystać z Google, gdzie na pierwszym miejscu jest odsyłacz do Wikipedii, gdzie wyłuszczono, że chodzi o słowa z roku 2010, za które kapłana ukarano.

Powstaje wrażenie, że gdy chodzi o unitów i Ukraińców pewne kryteria przyzwoitości nie obowiązują. Nic nowego pod rosyjskim słońcem. Przypomina mi to autobiograficzne wspomnienia Mikołaja Kostomarowa, wybitnego ukraińskiego historyka, z ojca Rosjanina, który wybrał ukraińską tradycję matki. Do szpiku kości uczciwy człowiek, gorliwy prawosławny chrześcijanin, który nie zraził się do swojego Kościoła mimo tego, że hierarchia spowodowała zniszczenie jego pracy o Unii Brzeskiej, nieodpowiadającej oficjalnej wersji historii. Odwiedził on pewnego razu Ławrę Poczajowską: „Po modlitwach, razem z archimandrytą udaliśmy się do wielkiej sali, w której były stoły, uginające się pod jedzeniem, jednak bez potraw mięsnych. Po chóralnym odśpiewaniu «Chrystus zmartwychwstał» wszyscy zaczęli jeść przekąski, a potem przyszedł czas na obiad, nie zważając na to, że była dopiero pora wschodu słońca.  Obiad składał się z dwóch potraw rybnych i kremu śmietankowego; zauważyłem, że mnisi niczego nie jedli. Po obiedzie archimandryta zaprosił nas do celi; tam ujrzeliśmy stoły suto zastawione mięsem, kiełbasami, prosiętami, indykami i niezliczoną ilość butelek wina i różnych nalewek. Archimandryta wyjaśnił nam, że wspólny posiłek służy u nich tylko zamydleniu oka, dogadzają sobie natomiast w celach; przy czym wyjaśnił jeszcze, że tu na  zachodzie, gdzie żywe są jeszcze unickie i katolickie zwyczaje, takie naruszenie przyjętych w prawosławnym monastycyzmie zasad jest dopuszczalne”.

Jak pokazują ostatnie wydarzenia, nie tylko na zachodzie Ukrainy żywe są pragnienia dołączenia do świata europejskich wartości. Gdzie naruszanie elementarnych zasad jest wykroczeniem, a nie sposobem działania trzymających władzę. Wydaje się  niestety, że nie tylko metropolita Hilarion organicznie nie akceptuje tej cywilizacji.  

Святий Дух і українська неграмотність

П‘ятидесятниця є найкращим днем для вшанування багатства мов, якими послуговуються люди на всіх континентах. «В давнину через горде й зухвале стовпотворіння, Господь помішав мови, а тепер у різноманітності мов дав пізнати свою славу»  –  сповіщає стихира Вечірні Зіслання Святого Духа, обгрунтовуючи таким чином найсильнішим аргументом – одкровенням Божої слави – право кожної мови на існування. 

В сучасному світі мови підлягають різноманітним впливам, які впливають на їх...різноманітність. Попри те, що ще в половині 90-х Микола Рябчук написав про «наростання в українському суспільстві ідіосинкразії щодо "повчань" із діаспори і взагалі з-за кордону», наважуся тут звернути увагу на одну з численних кривд, які українці роблять своїй мові.

Поза винятковими ситуаціями, як, наприклад, геноцидне переселення більшості народу, представники жодної діаспори не повинні повчати носіїв мови на рідних землях. Це правило, не аксіома. А від правила є винятки. І саме винятково корисним є момент, коли діаспорянин, який сяк-так володіє українською мовою, чує з уст українців сформулювання, яке немилосердно ріже його вухо, бо безсумнівно є непотрібним «імпортом». Згадану Рябчуком ідіосинкразію на критику я пізнав кілька років тому, коли редакція «Нашого слова» попросила усунути з моєї статті заувагу щодо помилки в одному зверненні до громади українського посла у Варшаві. Сьогодні пишу, бо коли помилку посла роблять вже Забужко, Маринович і Рябчук, ситуація насправді невесела. 

А не йдеться тільки про граматику. На думку Андрія Содомори справа стосується «тяжіння нашого народу до демократичних засад (народні віча, братства, Козацька республіка, Гетьманщина)». Що має таке велике значення?! Дієслівний заклик, який радше неправильно називається наказовим способом 1-ої особи множини,  –  читаймо, зробімо, любімо. Для Содомори «фактична втрата» цієї форми є «найвідчутнішою шкодою, якщо говоримо про дух мови, про ментальність народу». Підписуюсь обіруч під його словами, що «замість місткого, освяченого пісенною традицією заклику – незграбні, прикрі для вуха й для душі конструкції: " Давайте ми не будемо говорити про це... "(замість: "Не говорімо про це", або "Годі про це")». 

Коли чую, а лунає воно в Україні «українською» безнастанно, «давайте...», хочеться мені перевірити чи годинник, мобілка і гаманець на місці. А коли раз прочитав «Давайте, дамо» замість «Даймо», подумав про глибинні причини браку успіхів у виході з постсовєтського багна.

Содомора констатує: «Одне слово, відходить дієслівний заклик (чи радше ми відходимо від нього)». В часі протестів на сайті УКУ видніли слова «Молимося за жертв, убитих на майдані». Констатація факту, інформація, самозахваляння? Наміром був мабуть заклик, щоб молитися, але написати «Давайте молитися» звучало все-таки незручно, а про«молімося» забувають. 

Дієслівний заклик ще звучить, пише Содомора, «у чомусь найважливішому – наче застерігає нас, прощаючись: "Тримаймося", "Будьмо"... І в цьому останньому йдеться вже не лишень про здоров‘я, а загалом – "Будьмо", "Тримаймося", "Залишаймося собою!". 

«Усе подає Дух Святий: пророків посилає, священиків удосконалює, неграмотних мудрості навчає». Щоб не відволікати Святого Духа від набагато серйозніших проблем вистачить піти на уроки граматики до Содомори, Антоненка-Давидовича і інших сторожів демократичного духу у спадкоємців учасників віч і братств.

Рідні мови Святого Духа

Коли час від часу беру участь у богослужінні в латинському обряді в рідній місцевості моєї мами неподалік Ліська, бачу характерну особливість в літургійній практиці мирян. На відміну від решти латинників, місцеві під час Малого славослов`я хрестяться. Адам Міцкевич писав, що полум`я знищить «намальоване минуле», скарбницю спустошать озброєні злодії, але «пісня вціліє». На землях, звідки після Другої світової війни виселили українців, вцілів простий і найглибший водночас знак – хрест, яким осіняє себе східний християнин прославляючи Отця, і Сина, і Святого Духа, і сповідуючи віру у вічність Бога і дарованого ним людині спасіння.

Це своєрідний парадокс, що попри намагання усунути і затерти сліди східнохристиянського і українського минулого, воно збереглося в так несподіваній, виразній формі – у знаку, у жесті, який, хоч за формою західний, щодо моменту маніфестації – «депортований» з тих земель, спершу на «своє» місце на сході, згодом там, де мав остаточно щезнути – на західні і північні землі нової польської держави.

«Прийдіть народи світу, поклонімся Богові в трьох особах: Синові в Отці зі Святим Духом» –  закликає стихира на Слава і нині вечірні П`ятидесятниці. Зішестя Святого Духа – найбільш «національний» празник в літургійному році. Пояснення цього знаходимо в Катехизмі УГКЦ: «Святий Дух дарує порозуміння між людьми, долаючи посіяні гріхом розбрат і поділи, зображені в Старому Завіті як образ Вавилонської вежі (див. Бут. 11, 1-9). Дух готує до зустрічі з Христом усі народи світу»(262). П`ятдесятого дня від Воскресіння Христового, коли на учнів зійшов Святий Дух, в Єрусалимі перебували «між юдеями побожні люди з усіх народів, що під небом»(Ді. 2, 5). І всі вони –  здивовані і остовпілі –  казали: «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни [...] римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі»(Ді. 2,11). Бог поклав край вавилонському розбрату і, роздаючи вогненні язики – знак присутності єдиного Духа, – «до з`єднання всіх призвав»(кондак).

«Мовами чужими наділив ти, Христе, своїх учнів, щоб ними проповідували тебе – безсмертне Слово і Бога» –  чуємо в одій зі стихир вечірні. За Діяннями гімнографія свята різноманітність мов показує як Божий дар. Якщо кожна мова є даром Божим, то турбота про збереження мови має релігійну вартість. Для людини, яка вважає себе християнином, мало б це бути найглибшою мотивацією в змаганні не дозволити піддатись асиміляції, уподібненню до більшості. Австрійській репортер Карл-Маркус Гаус, який вивчає «вимираючих європейців», вважає, що «національні меншини – це сіль Європейської Унії». А найбільшою загрозою для них є смерть мови, бо «без мови важко доречно говорити про національність. Існують чотири її прикмети: мова, потім релігія, різні спільні звичаї, і врешті спільна пам`ять. Але коли заникає мова, релігії нема кому передати і триває тільки пам`ять, то лишається щось на зразок американського романтизму – як у німців з Готші, які проживаючи здебільшого в США, відбудовують зараз свою громаду в інтернеті. Відтворюють хто в якій хаті мешкав, але це, на жаль, справа цілковито віртуальна».

Австрійський дослідник своїй книжці дав заголовок «Європейці, які вмирають». Але зробив це перед її написанням, і тепер говорить, що титул не відповідає змістові. Бо ті групи «зовсім не вмирають, оберігають себе з усіх сил культурою і різними ініціативами». Маємо бути сіллю землі, бо так заповів нам Христос. Варто бути сіллю Європи, бо багатство народів і мов становить про її неповторність. Зберігаючи і плекаючи свою мову – одну з «рідних мов» Святого Духа – співпрацюємо з Богом в здійсненні його задуму перетворити вавилонське прокляття в засіб об`явлення різноманітності дарів. Хай всупереч скоєній тоталітарним лукавством депортації чоло, серце, праве і ліве плече об`єднаються в кириличний хрест, щоб як знаком, так і словом та піснею свідчити про повну скарбницю рідних дарів, які від одного Духа.

О. Богдан Панчак

(«Благовіст» 6/2013

Між небезпечним словом і вигідним мовчанням

Віддаємо сьогодні празник Вознесіння Господнього. Але під час кожної Божественної Літургії згадуємо цю подію, яка сталася «спасіння нашого ради», співаючи в Символі віри, що Господь Ісус Христос «вознісся на небо, і сидить праворуч Отця». Це для нас таке очевидне, ми звикли до цих слів про нашого прославленого Спасителя, що цей уривок з ісповіді віри єрея хіротонісованого в єпископи діє як холодний душ: «Після свого воскресіння з мертвих Він вознісся на небо і сів по правиці Отця. Тут не говорю про місце, бо так говорити про правицю Отця небезпечно». Якщо небезпчно говорити про небесну дійсність, то найкращим виходом є застосувати рецепт висловлений ірмосом 9-ї пісні канону утрені Різдва Христового, водночас задостойника в день Собору Пресвятої Богородиці: «Любе то нам, бо безпечне від страху, вигідне мовчання; з любові же, Діво, прясти пісні, милозвучно складені, не легко є».

Катехизм УГКЦ вчить про християнський парадокс присутності недосяжного Бога, який виражає «літургійна та храмова символіка: завіса на Царських Дверях іконостаса, вкриті покрівцями святі Дари, "воздух", піднесений під час "Вірую", дим кадила». Думка Діонісія Ареопагіта, що ради правдивого вшанування найвищої єдності і її божественної плідності, «називаємо те, що не має назви» веде до висновку, що, хоч ми називаємо Бога Іменами «Тройці» та «Єдності», то усвідомлюємо, «шо цим не вичерпуємо таїнства Бога»(72).

Катехизм Католицької Церкви (ККЦ), «захищаючи здатність людського розуму пізнати Бога»(39), стверджує одночасно, що «оскільки наше богопізнання обмежене, то й мова, якою ми говоримо про Бога, є обмеженою»(40). Тому-то, «ми повинні невтомно вдосконалювати свою мову, очищуючи її від усього, що є в ній обмеженого, уявного, недосконалого, щоб не плутати з нашими людськими уявленнями Бога "несказанного, незбагненного, невидимого, неосяжного". Наші людські слова завжди залишаються поза таїнством Бога»(42).

Чотири негативні окреслення зацитовані ККЦ почерпнуто з анафори Божественної Літургії Івана Золотоустого. Походять вони з його проповідей про непізнаванність божественної природи, в яких поборював він єресь аномеїзму, згідно з якою людина має про Бога знання таке, як про себе. Золотоуст заохочує своїх слухачів, щоб простягнули руки до аномеян, і молиться, «щоб вони визволились від свого божевілля».

ККЦ вчить, що «сидіння праворуч Отця означає початок царювання Месії», яке сповнює видіння пророка Даниїла(7,14) про Сина Людського: «І дано йому владу, славу і царство, і всі народи, племена та язики йому служили. Влада його – влада вічна, що не минеться, і Царство його не занепадає ніколи»(664). Між Сциллою надто антропоморфічного говорення про Бога та Харибдою вигідного про небесне мовчання пролягає стежка, на якій єпископам і священикам треба «невтомно вдосконалювати свою мову», щоб, очищена від усього «обмеженого, уявного, недосконалого», притягнула до Христа всіх, хто шукає правди і надійної основи для гідного життя. Щоб земна дійсність не була кричущим запереченням слів з утрені Вознесіння про таїнственне обоготворення вознесеної людської природи.

Самаряни, аборти і українські недолюди

«Не мають бо зносин юдеї з самарянами» – пояснює євангеліст Іван здивування жінки самарянки тим, що Ісус попросив у неї напитися води. Його розмова з самарянкою (Ів 4, 1-42), на жаль, звучить дуже знайомо і в ХХІ столітті. Не мають зносин, в розумінні нормальних людських контактів, євреї з палестинцями, вірмени з азерами, турки з вірменами, курди з турками, і так далі. Чи аж до росіян і українців?

У житті маленької, бо складеної всього з 750 людей, спільноти самарян відбуваються – повідомляла у березні 2013 року «Газета виборча» – позитивні зміни. Виявляється, що «самарян рятують»...українки і аборти. Генетичні обстеження привели до того, що протягом останніх 15 років народилося тільки двоє неповносправних дітей. Коли ризик народження такої дитини перевищує 10 відсотків, здійснюють аборт. Кожна п‘ята вагітність ним закінчується. Старий самарянський священик заздрить молодому поколінню. Він має четверо дітей зі своєю двоюрідною сестрою, але три з них – глухі, а четверте не ходить.

Пом‘якшення жорстких приписів дозволило скористатися і другим, крім досягнень науки, засобом покращення генетичного фонду. Ідеться про приплив свіжої крові від ізраїльських єврейок і християнок з України, яких знаходять через матримоніальні агентства. Українки мусять звикнути до дотримування винятково дискримінаційних щодо жінок законів. Все-таки Алла Алтіф з-над Чорного Моря каже: «Ізоляція є важкою. Все інше – просте, потрібно тільки навчитись правил і їх дотримувати».

Що штовхає молоду жінку з України покинути рідний край і рішитися звести себе до ролі рабині, головним завданням якої є народити якомога багато дітей? Нестерпні умови життя в себе на батьківщині і можливо те, що в країнах заробітчанської еміграції, наприклад у Польщі, як показали дослідження, жінки з України є найбільш дискримінованою групою. Виявляється, що для деяких легше змиритися зі статусом лона, ніж жити з тягарем стереотипу когось, хто, як пише на закінчення статті пз. «Імігранта не прийму» автор «Тигодніка Повшехнего», «надається тільки до того, щоб прибирати польські салони».

Коли самі українці наголошують на своїй кривді в минулому і сьогодні, то це надто часто ігнорується або трактується як претензії на упривілейованість. Тому так важливим є голос чужинців, як ця думка відомого американського історика Тімоті Снайдера з його статті для однієї німецької газети: «Німецькі лідери, навіть так визначні як Гельмут Шмідт, ще сьогодні не вагаються виключити України з-під нормальних принципів міжнародного права. Утримується концепція, згідно з якою українці не є нормальними людськими істотами».

Розмовляючи з самарянкою і показуючи у притчі самарянина як зразок людяності і милосердя, зціляючи розслабленого в – за усіма даними – поганському місці культу, і ще в численних інших моментах, які передають чотири Євангелія, Христос однозначно вказав, що всі люди мають таку саму вартість в Божих очах, що, як носії образу Божого, вони наділені однаковою гідністю. Чорні і білі, багаті і бідні, віруючі і атеїсти, з півночі і півдня, зі сходу і заходу – всі є нормальними людськими істотами. Християнин вірить, що прийде час, коли не будуть потрібні революції, щоб боротися за свою гідність і право бути трактованим як нормальна людська істота.

О. Богдан Панчак

(«Благовіст» 5.2014)