Papież Franciszek plagiatorem?

19 października 2014 roku w Sądowej Wiszni niedaleko Lwowa odbyły się uroczystości związane z 100. rocznicą urodzin  Sługi Bożego Biskupa Stefana Czmila, ukraińskiego salezjanina, którego określa się jako wychowawcę papieża Franciszka. W liście napisanym z tej okazji Biskup Rzymu wspomina: „W latach nauki miałem możliwość poznać tego kapłana, pierwszego ukraińskiego salezjanina, który przybył do Buenos Aires w roku 1949 i pracował w kolegium Wilfrid Baron de los Santos Angeles w Ramos Mexia. Zazwyczaj służyłem mu codziennie do mszy i już wtedy byłem pod wrażeniem jego umiłowania Boskiej Liturgii i apostolskiego zapału, których potwierdzeniem było jego życie całkowicie poświęcone ewangelii i umiłowanemu narodowi ukraińskiemu”. Okazuje się, że z jeszcze jednym nietuzinkowym Ukraińcem łączy coś papieża Franciszka.

Wśród chwytliwych metafor, którymi nowy pontyfik wywołał żywe zainteresowanie wiernych i mass mediów, chyba najbardziej popularnym było porównanie Kościoła do szpitala polowego. „Postrzegam Kościół jak szpital polowy po walce. Nie ma sensu pytać się ciężko rannego czy ma wysoki poziom cholesterolu bądź cukru. Trzeba leczyć jego rany. Później zajmiemy się resztą” – powiedział papież w wywiadzie dla „Civiltà cattolica”. To obrazowe porównanie wraca często w jego wypowiedziach.

Nie byłem zaskoczony tą metaforą. Znałem ją od 2003 roku, z książki pt. „Ukraińska idea i chrześcijaństwo albo kiedy harcują kolorowe konie apokalipsy” Mirosława Marynowycza,  ukraińskiego dysydenta, wieloletniego więźnia sowieckich łagrów, wicerektora Ukraińskiego Uniwersytetu Katolickiego we Lwowie. Na pięciuset stronach jako chrześcijanin analizuje on ukraińską historię, ocenia teraźniejszość i kreśli wizje przyszłości. W rozdziale pt. „Religijne procesy w Ukrainie”, który jest do bólu szczerą krytyką hierarchii i duchowieństwa, Marynowycz pisze: „Czasem powstaje wrażenie, że Kościół stał się szpitalem polowym, który rozbił swe namioty niedaleko miejsca wielkiej katastrofy, a duchowieństwo pełni obowiązki  sanitariuszy, którzy usiłują wynieść z niebezpiecznej strefy wszystkich rannych. Ale podobieństwo na tym się chyba wyczerpuje. Bo nie wszyscy ranni spieszą do tego szpitala, i nie wszyscy, którzy go odwiedzają, wracają do zdrowia”.

Choć kontekst użycia metafory szpitala jest odmienny – u Marynowycza jest nim krytyka bliskich do autorytaryzmu duszpasterskich metod – to sam obraz jest identyczny z Franciszkowym. Ukraiński myśliciel nie pozwie oczywiście Biskupa Rzymu o plagiat. Za to warto wezwać do lektury przemyśleń jednego z największych autorytetów moralnych współczesnej Ukrainy, który choćby ostatnio, po fali „śmietnikowej” lustracji, pyta swych rodaków, czy „Rewolucja godności zamieni się w rewolucję linczu?”. http://ucu.edu.ua/library/17356/

  

Любити не можна боятися. Кома, від якої залежить образ Бога

Кінець і початок церковного року багатий на богородичні свята. Наш народ, щоб було відомо про котре з них ідеться, вживає не власних назв кожного з них, але чергових номерів. Маємо, отже, «першу Матку Божу» або «першу Пречисту», що відповідає Успінню Пресвятої Богородиці. «Друга» - це її Різдво, празник її Покрову зберігає своє ім‘я, але Введення в храм стало «третьою». З Успінням Богородиці тісно пов‘язані свята Покладення її ризи (2 липня ст.ст.) і пояса (31 липня ст.ст.). Кожне з цих свят, представляючи, у візантійській традиції насамперед у гімнографії, вчення Церкви про Марію з Назарету, яка стала Богородицею, говорить також про Бога, який зволив стати людиною. Яким є цей Бог?

Любити, не можна боятися

Три перші стихири на «Господи, взиваю я» вечірні Успіння закінчуються словами: «Радуйся, Благодатна, з тобою Господь, що через тебе подає світові велику милість». В другій стихирі на стиховні чуємо, що «в руки свого Сина і Владики славно і понад усяке слово передається та, що з роду Давида породила Христа, заради якого ми обожилися». В перший день посвяття, на вечірні чуємо в 3-ій стихирі на «Господи, взиваю я»: «Бо твоїм безсмертним успінням ти світ увесь освятила і відійшла до вічності, щоб подивляти доброту Вседержителя і, як Мати, з ним радіти».

Служба Різдва Пресвятої Богородиці об‘являє нам Бога, який «з любові до людей живе небо сотворив», «заблуканим вчиняє спасіння своїм тілом», і здійснює задум, «яким ми, земляни, відродилися і з тління обновилися для життя безконечного» (стихири на «Господи, взиваю я»). 
 

На свято Покрову величаємо Богородицю, бо вона «породила всіх Творця, що кормить вірних живим хлібом» (стихира на «Господи, взиваю я»), і «з неї зволив народитися заради великої милості».

Не залишається найменших сумнівів: християни мають справу з Богом, який є добротою, світові подає милосердя і обожествляє людину, окормляючи її живим хлібом.

Любити не можна, боятися

У 2014-у році, в найбільш динамічному греко-католицькому видавництві «Свічадо», побачив світ молитовник «Пресвятая Богородице, спаси нас». Огляд таких видань починаю від місця, яке є каменем спотикання для упорядників. Ідеться про «Молебні стихири до Пресвятої Богородиці». На жаль, як і в багатьох інших наших виданнях церковнослов‘янське «іного бо не імами грішнії к Богу в бідах і скорбіх присно ізбавленій» стало єретичним «бо іншого тривалого порятунку ми, грішні, перед Богом в бідах і скорботах не маємо». Чому не виконано простої операції копіюй-вклей  з молитовника «Прийдіте поклонімся» того ж «Свічада», де правильно і згідно з християнським вченням про Бога надруковано «Бо іншого тривалого порятунку ми, грішні перед Богом, в бідах і скорботах не маємо». 

Проблема з цим молитовником, і ширше – з розумінням ким є Бог і його Мати – не обмежується тільки до одного речення зі стихир. З-посеред кількох далеких від ортодоксії місць зацитую один фрагмент з 3-ї молитви до Матері Божої неустанної Помочі: «Якщо ти мені помагатимеш, тоді нічого не боюся: ані своїх гріхів, бо ти виєднаєш мені їх прощення, ані злих духів, бо ти могутніша від усього пекла, ані навіть самого Судді Ісуса Христа, бо ж однієї твоєї молитви вистачить, щоб Його переблагати».

УГКЦ видала свій Катехизм, розбудовує університет, скріплює духовні семінарії. Цього року святкує 25-ліття виходу з підпілля і праці в умовах релігійної свободи. Щоб почути, що крім Богородиці іншого порятунку перед Богом не існує, і що завдяки ній не треба боятися Судді Ісуса Христа? 

Може настав момент, щоб переосмислити форми душпастирства, в яких найважливішими – а для багатьох єдиними – моментами є паломництва до відпустових місць? Де молебні з помилками і ультрапобожні молитви роблять чорний піар Чоловіколюбцеві?

Ілюзією є думка, що в усіх парафіях вірні почують на вечірні і утрені гімнографію з правдивим словесним образом Бога. Але вистачить привернути проказування вголос служителем бодай анафори Божественної Літургії св. Івана Золотоустого. Тоді кожен перед словами встановлення Євхаристії почув би слова молитви до Бога Отця, натхнені Євангелієм від Івана: «Ти світ Твій так возлюбив, що і Сина Свого єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Він, прийшовши і сповнивши ввесь задум щодо нас, в ночі, в яку Його видано, а радше він сам Себе видав за життя світу». І любов взяла б верх над страхом. Інакше за якийсь час знову доведеться вернутись до цієї теми (див.  http://seminarija.pl/archiwum/2-uncategorised/101-2013-06-01-06-44-52).