NATO i patriarchat jako syjamskie bliźnięta

Przewodniczący Komisji Europejskiej Jean-Claude Juncker podczas niedawnej wizyty w Kijowie radził ukraińskim liderom, by unikali publicznych wypowiedzi o chęci wstąpienia Ukrainy do NATO. Instynkt samozachowawczy nie pozwolił im przystać na propozycję Luksemburgczyka. Ukraina puka do natowskich drzwi od kilku lat, z przerwą w okresie panowania Janukowycza, ale te pozostają zamknięte. Nie trzeba być ekspertem od geopolityki, by zrozumieć, że w sumie jedyną przeszkodą jest veto ze strony Kremla, z którym roztropni zachodni politycy starają się za wszelką cenę unikać konfliktów.

Innymi drzwiami, do których od wielu lat puka część Ukraińców, są bramy Watykanu, którego ekspertów ciągle nie przekonują argumenty za podniesieniem Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego do rangi patriarchatu. W sumie chodzi tylko o nazwę, bo obecny status Arcybiskupstwa Większego to praktycznie patriarchat. Ale chodzi o nazwę, która na chrześcijańskim Wschodzie ma wielkie symboliczne znaczenie. Niejeden kurialista podziela niechęć Junckera do publicznych wypowiedzi Ukraińców o ich aspiracjach.

Papież Franciszek powtórzył słowa św. Jana Pawła II o ludobójstwie Ormian, co wywołało furię w Turcji. Czy powtórzy słowa swego świętego poprzednika z 3 czerwca 2004 roku, skierowane w Rzymie do Stałego Synodu UKGK: „Podzielam wasze pragnienie, mające uzasadnienie także w przepisach kanonicznych i soborowych, posiadania pełnej struktury prawno-kościelnej. Podzielam je w modlitwie, jak i w cierpieniu, oczekując zapisanego w planach Bożych dnia, w którym jako Następca apostoła Piotra będę mógł zatwierdzić dojrzały owoc waszego rozwoju eklezjalnego”.

Jeśli tego nie usłyszymy, to znaczyć to będzie, że następne słowa z przemówienia  Jana Pawła II – „Wiecie dobrze, że obecnie wasza prośba jest poważnie studiowana, również w świetle ocen innych Kościołów chrześcijańskich” – materializują się w formie szantażującego sprzeciwu jednego z „innych Kościołów chrześcijańskich”.

Wstąpienie Ukrainy do NATO i uznanie patriarchatu UKGK, choć dotyczą spraw, które w cywilizowanym świecie nie powinny być ze sobą powiązane, są zrośnięte jak syjamskie bliźnięta. Gdy zmaterializuje się jedno pragnienie, oznaczać to będzie automatyczne urzeczywistnienie drugiego. W oczekiwaniu na ten geopolityczny i eklezjalny przełom trzeba robić wszystko, by przetrwać. „Zapisany w planach Bożych dzień” to jeden moment, gdy jedno z bliźniąt wstąpi do NATO, a drugie stanie się patriarchatem.

На образ жінки

Вже більше року Україна спливає кров‘ю. Гинуть чоловіки, жінки, діти, але найбільше жниво смерть зібрала серед активістів Майдану і продовжує збирати серед військовослужбовців на Донбасі.  Вражає одна особливість в описуванні горя тих, хто втратив своїх близьких.  «Мета акції – донести правдиву інформацію про події на Сході України, про горе українських матерів, які втратили синів та про молодих хлопців, які стали інвалідами. Адже материнське горе не має національності, територіальних відмінностей і важить набагато більше, ніж будь-чиї  імперські амбіції» –  писали у вересні  організатори акції «Жінки України проти війни» в Житомирі. «Матері втратили своїх синів, дружини – чоловіків»  –  писалося після смерті волинян під Волновахою в травні. «Акцію солідарності з матерями, які втратили своїх дітей, провів створений у Львові Комітет жіночого спротиву» – повідомлялося про ходу жінок в Києві, які 26 лютого 2014 року прийшли до Верховної Ради. Подібних текстів, в яких в засобах масової інформації говориться про біль матерів, котрі втратили синів – сотні. 

Не інакше описують трагедію України єрархи. Глава УГКЦ  Блаженніший Святослав в інтерв‘ ю Ватиканському радіо сказав, що в листі, який у серпні скерував до папи Франциска, він описав «Біль численних поранених цивільних осіб, біль стількох українських військових, які були взяті у полон, біль матерів, що втратили своїх дітей». Єпископи міста Львова у своєму Зверненні з приводу війни і кровопролиття в Україні написали: « Ніхто з нас не був готовим до війни. Жодна мати не могла подумати, що невдовзі їй доведеться просити в Господа для свого сина ласку щасливо повернутися додому із зони АТО, а її молитва стане йому духовною бронею». Предстоятель УПЦ МП у Зверненні з нагоди річниці подій на Київському Майдані «разом з тисячами вдів і сиріт, разом з невтішними матерями найкращих синів України, що полягли на сході нашої Батьківщини» закликає зробити все, щоб припинити жахливе кровопролиття. 

Ніхто не згадує про біль і горе батьків полеглих! Українські чоловіки не плачуть, не страждають з приводу смерті своїх синів? В усіх культурах матір ближча до дітей, ніж батько. Але тотальна відсутність чоловіків в ситуації, коли говориться про подателів життя, провокує, щоб задати питання: в Україні діти народжуються шляхом партеногенезу? Українські єпископи візантійської традиції мусять мати якийсь серйозний привід, щоб не згадати тих, про кого співається в останньому цілуванні: «Скажи нам нині, брате, куди йдеш від нас мовчки, без слова. Вернися, плач батька і матері потіш».

Жертви трансформації

Для не одного поляка українські чоловіки, в контрасті до українських жінок, є жалюгідними істотами. В час Євро 2012 в «Газеті виборчій» з‘явився текст ганебний, як на стандарти цього видання, щодо України. Спортивні журналісти склали алфавіт, де під літерою «У» написали: «Українки. „Шукати голки в копиці сіна” по-українськи звучить напевно  „Шукати негарної українки”. Серед тутешніх самиць ми бачили виключно видних особин, які стараються зірково зодягнутись і модно причепуритись, отож пожмакані дреси приклеєних до них самців просто шокували». Наступного дня газета перепросила за «бридкі сформулювання про українських жінок і чоловіків». В іншому щоденному виданні два Роберти, журналіст і актор кабаре, обмінюються враженнями з вакаційних подорожей Україною: «Ти знаєш, – дозволю собі на анекдот в стилі Воєвудзького, – що тут також прибирають українки? Але правда про них така, що це найбільш змучені і гідні пошани істоти, які ходять по цій долині сліз. На Поділлі, до речі, також. Коли хлопи професійно тестуть місцеві спиртні вироби, на їхніх головах утримання цілої родини: працюють, торгують, готують, перуть, опікуюються дітьми. І ще прибирають. Бо не мають українок до допомоги. Тільки би не перебільшували з макіяжом». Молодий польський фотограф так бачить реалії Бойківщини, яку відвідує регулярно: «Багато мужчин вмирає  замолоду або гинуть у нещасних випадках – один одного вдарив у голову, інший п‘яний зрізував дерево. Цей світ тримають жінки, тримають хлопів в своїх руках. Вони сильні». 

Український чоловік змальований заробітчанкою, яка у Варшаві тяжко працює на хліб і хабарі, м‘яко кажучи, не набагато привабливіший. Репортаж під заголовком «Берегиня каже: годі», який помістив репортерський додаток «Газети виборчої» в травні 2011 року, починається таким введенням: «Вона купила великий гриль. Якщо ні чоловік, ні син не можуть знайти роботи, то може продаватимуть ковбаси таким, як вони, що за гроші своїх жінок люблять нажертися». Цілий текст є гірким іспитом совісті, який жінки роблять своїм чоловікам і своїй державі. Вистачить навести один фрагмент: «Українські жінки – як мусульманки, тільки без хусток. І насправді мають ще гірше, бо мусульманки, така правда, служать своїм чоловікам, але вони принаймні їх утримують. Наші хлопи не мають честі. Живуть на кошти дружини і жодному не спаде на думку, що це сором і скрегіт зубів. А ми, дурні, ще горілку наливаємо і витираємо роти, як їм алкоголь вертає». Як тоді дивуватися «мрії кожної із заробітчанок», про яку говорить Ольга з П‘ясечна в репортажі про українок у Польщі нещодавно надрукованому «Газетою виборчою»: «Подружжя з лювові. І то з поляком». 

Українські жінки не роблять своїм чоловікам чорного піару. Доказом те, що на львівській презентації книжки про «Українську інтелігенцію у Габсбурській Галичині», в контексті дискусії про причини занепаду села, сказав проф. Ярослав Грицак: «Я з села і я закінчив сільську школу у 1975 році. У нас вчилося дванадцять хлопців, із них покійних уже є четверо. Решта є такі, що фактично не виходять із хати, а якщо виходять, то краще би не виходили...У тих обставинах, про які ми говоримо, село спивається і вимирає. Достатньо пройтися сільським цвинтарем – скаже він, скільки мужчин доживає до 50-го року життя»(«Християнський голос», 5/2015). 

Падіння комуністичної системи принесло свободу. Але призвело також до зруйнування встановлених суспільних ролей. Чоловіки відчули це особливо міцно. В постіндустріальних країнах вони мають більше труднощів з віднайденням нового способу життя. Річ не в тому, що українки хочуть вийти заміж за поляків, бо це явище універсальне – частина жінок шукає партнерів з багатших країн. Справа в масштабах української чоловічої кризи. До пенсії нині доживають лише 59% українців, а показник смертності серед українських чоловіків віком від 40 до 60 років вражає. З кожної тисячі представників відповідної вікової групи до 60-ти не доживає 241. У Польщі це 154 на тисячу, а в Швеції –  лише 54. Згідно з останніми даними, в Україні до 65-річного віку доживають 59% чоловіків і майже 83% жінок. Для порівняння, у Польщі - 73% чоловіків і близько 83% жінок, а у Швеції - 89% чоловіків і близько 93% жінок. На багатьох похоронах в Україні справді не чути плачу батька, бо його нема вже серед живих.

Війна як шанс

Спершу Революція Гідності, відтак агресія Росії змусила українських чоловіків стрепенутися.  Яка ж різниця між тим, що про них говорили заробітчанки в час миру, і оцінкою даною співачкою Марією Бурмакою в інтерв‘ю для газети «Експрес»: «Мені здається, ця страшна ситуація, вона дала можливість розкритися нашим чоловікам. Тепер ми всі прекрасно розуміємо, що українські чоловіки – найкращі у світі. Тобто вони зі зброєю боронять Батьківщину. І якщо хтось раніше казав „От у нас сильні жінки, а чоловіки – не дуже”, то цей рік показав, що це не так. Українські чоловіки – воїни!».

Воєнний стан відродження і піднесення духу в чоловіків є щастям в нещасті. Церква безперервно молиться, щоб війна закінчилася чимшвидше, бо її наслідки руйнівні в усіх сферах. Молитва за чоловіків не може припинитися з закінченням війни. Таку мету ставить собі засноване недавно в Парижі владикою Борисом Гудзяком Братство Бориса і Гліба. Причину його заснування єпископ Франції, Швейцарії і країн Бенелюксу пояснює «кризою тотожності українських чоловіків». Надто багато яких «не шанують своїх жінок і матерів своїх дітей, не дають собі ради з подружжям. Негідно поводяться в сім‘ях, бізнесі та політіці. Часто просто не відчувають радості й миру в душі». Борис і Гліб, ці перші мученики і святі Русі, сини св. Володимира Великого, яких убив рідний брат Святополк Окаянний, мають служити, за словами Кир Гудзяка, «прикладом ненасильницької боротьби та солідарної соціальної позиції». Братство, пояснює владика, «молитиметься за здоров‘я, тверезість, вірність, мужність, шляхетність, радість і мир для чоловіків». Після першого періоду молитовної підготовки, і, треба надіятися, закінчення війни, всі кандидати до Братства з «допомогою соціальних мереж визначать його подальшу працю». 

В другому розділі книги Буття читаємо, що Бог створив жінку з ребра Адама(Бут 2,21-25). Сучасного українського чоловіка треба створити на подобу української жінки, цієї «найбільш гідної пошани істоти, яка ходить по цій долині сліз». Якщо вдасться поєднати в ньому героїзм, проявлений ним на Майдані і в Донбасі, з подвигом, який звершує вона щодня, коли «працює, торгує, готує, пере, опікуюється дітьми. І ще прибирає», Берегиня, Ольга і сотні тисяч інших, яких скрута вигнала з батьківщини, врешті зможуть сказати словами біблійного чоловіка про своїх мужчин: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла»(Бут 2,23).

о. Богдан Панчак

(«Благовіст», 4-5/2015)