Синдром автомату

В часах Cовєтського Союзу популярним був анекдот, який – крізь сльози людей позбавлених елементарних здобутків західної цивілізації, – висміював мілітаризацію всіх сфер життя «найпередовішої» країни світу.

Одному чоловікові регулярно побільшувалась сім’я. Як робітник на заводі, де вироблялись дитячі візки, хотів він скористатись тим шансом і зібрати один для своїх нащадків. Як не старався, за кожним разом збирав...автомат Калашникова.

Наша Церква в усьому світі осмислює своє покликання в рамках програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». І як не старається ввести цю ідею в життя, кульмінацією парафіяльного життя виявляється... приклоніння реліквіям.

В найважливішому нашому храмі, Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві, можна приклонитися реліквіям дванадцятьох апостолів. Святині привезено з Ватикану, і є вони, за повідомленням Прес-служби Київської архиєпархії, «автентичними мощами апостолів».

Як член Церкви, що пишається динамічним розвитком всіх сфер свого життя, розбудовою свого університету і духовних семінарій, збільшенням числа служителів і мирян з вищою богословською освітою, почуваю себе злегковаженим цією інформацією.

Мощі стали екуменічною never ending story в нашій частині Європи (http://bogdanpanczak.blogspot.com/2015/03/blog-post.html) http://www.bogdanpanczak.blogspot.com/2014/05/blog-post_22.html). Членам Церкви, яка на основному рівні свого існування хоче стати місцем зустрічі з живим Христом, а за інерцією і, немов ривалізуючи з іншими, імпортує реліквії, постійно треба пригадувати мудру правду, що традиція є живою вірою мертвих, а традиціоналізм – мертвою вірою живих.

Музеєфікація або життя

Неділі після свята Зіслання Святого Духа присвячені всім святим. В першу після П‘ятдесятниці вшановуємо всіх без винятку, з кожного народу, кожної мови. Це вселенське, якнайбільш екуменічне почитання людей, які праведним життям або мученичою смертю, чи то мучеництвом, яке увінчало доброчесне життя, очистили в собі образ Божий, уподібнюючи його до первовзору, яким є Ісус Христос. В четверту неділю, втілюючи в життя слова стихири з вечірні П‘ятдесятниці, – «В давнину через горде і зухвале стовпотворіння, Господь помішав мови, а тепер у різноманітності мов дав пізнати свою славу», – зосереджуємось на носіях конкретної мови і культури, які стали засобом об‘явлення Божої слави в Київській Русі, Україні і в країнах, де доля закинула нащадків людей охрещених в 988 році у водах Дніпра. 

Перша неділя, як спомин всіх святих, сягає корінням початків Церкви. І як початки були позначені мучеництвом, так і богослужіння цього дня було сконцентроване на мучениках. Щойно згодом до переліку стастотерпців додавались інші категорії святих. Спомин всіх святих українського народу встановили наші єпископи в діаспорі тоді, коли Церква в Україні була ще в підпіллі. І оскільки це сталось кілька років до ювілею Тисячоліття Хрещення, то зрозуміло, що гімнографія свята починається прикликанням рішення св. Ольги і св. Володимира «відкрити нам двері Божої істини і благодаті». 

Є рік 2015. Минає тисячу років від смерті св. Володимира. Історію українського народу пишуть своєю кров‘ю ті, хто захищає її незалежність і водночас прагнення народу жити гідним, вільним, побудованим на демократичних началах життям. В релігійній сфері відбуваються  бурхливі зміни. Поділені спадкоємці хрещення з 988 року або не вміють визначити своєї юрисдикційної тотожності і розмінюють християнську совість, або шукають шляхів до об‘єднання, яке приблизить перспективу їх визнання  світовим православ‘ям.

Одна з гілок українського православного дерева, яку очолює архиєпископ Ігор Ісіченко, обрала свій шлях до єдності. Очільник Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ так сказав про мотиви їхнього рішення: «Бажаний шлях – це спільне творення Церкви, міцно зіпертої на київській помісній традиції й відкритої на модерні виклики, готової вести діалог із сучасним світом. Така Церква неодмінно має бути вільною – від диктату влади, від корупції (в релігійному побуті вона називається симонією), від подвійних стандартів моралі, від спокуси музеєфікації та перетворення Церкви на експонат культури Середньовіччя». Харківський владика не говорить про мрії, не має на увазі віртуального буття. Для нього це мета, до якої хочуть дійти також інші. Хто саме? «Вибір такого шляху спонукав нашу єпархію шукати однодумців в УГКЦ» – заявляє Кир Ігор.

Не думає він бажаннами, не є це класичний приклад wishful thinking? Не зависоко встановлено тут планку? Гаразд, не закриватимемось перед світом за високими мурами, не демонізуватимемо всіх проявів модерності, але руки геть від «нашого» календаря, бо це не експонат культури Середньовіччя, але старожитний фундамент нашої окремішності!

Домінуючий тип святості, який переважає в церковному календарі, це монахи і монахині, мученики і мучениці, єпископи і пресвітери. І серед проголошених блаженними в наші дні, за нечисленними винятками, найбільше тих «професійно» пов‘язаних з Церквою. Це зумовлене процедурами процесів перевірки справжності святості, які легше пройти кандидатам до лику святих, які тілом і душею були в структурах Церкви. Проте в ХХІ столітті треба думати про моделі святості, яке безперечно були завжди, але не мали свого «лобі» в Церкві. 

Згадана харківським владикою музеєфікація має різні обличчя. Розповідаючи про анахронічні тенденції імітації устрою кількасотрічної давнини, він сказав: «Крім єпископського служіння, я ще працюю в університеті й знаю, наскільки іронічним є ставлення студентів та інтелектуальних еліт до огрядних бороданів, неспроможних вимовити жодної свіжої фрази й безмежно далеких від євангельської убогості в повсякденному житті». 

Якщо УГКЦ хоче виповнити місію, яку Провидіння передбачило для неї в історії, то студентам та інтелектуальним елітам, робітникам і селянам, молоді і старшим мусить показувати Христа, який живе і діє через Церкву, що водночас вірна Традиції і відкрита на сьогодення, небесна завдяки Літургії і земна служінням вбогим, наша турботою про успадковані дари і вселенська готовністю ділитися своїми скарбами з усіма. Альтернативою буде іронія, якщо не просто байдужість. Як до експонату з музею, що не врахував появи оцифрованих глядачів.

("Благовіст", 6/2015)