Греко-католицизм і дух рустикальності

Ще трохи і буде Різдво. І вкотре читатимемо і слухатимемо про різдвяні звичаї. Для нас це буде річ очевидна і нормальна, але хтось з іншої частини світу, зокрема із зурбанізованої Європи, міг би дивуватися, що завжди і всюди українці мали справу тільки з сіном і худобою. Сам себе ловлю на тому, що зустрівши вперше нову людину з нашого середовища, питаю: а  з якого села Ви/Ваші батьки/діди? Ніде правди діти, ми майже стовідсотково вихідці з села. А село означало колись одну громаду, хай навіть поділену і розсварену, але неминуче об‘єднану в одній парафії, на одному цвинтарі, в переважно одній Літургії в єдиному храмі. 

Свій допис про нову парафію у Варшаві («Благословенні будьте», «Наша Слово» 40/2015) пані Наталя Кравчук закінчує словами: «Мені особисто жаль, що „стара”, утверджена щонайменше трьома поколіннями столична громада українців адміністративним рішенням Церкви розбита. Важко зустріти нам знайомих». Ця констатація є доказом великої, якщо не вирішальної, ролі УГКЦ в збереженні українства в Польщі після 1947 року, і водночас докором на адресу світських організацій, які неспроможні  запропонувати, зокрема у Варшаві, понадконфесійного середовища для зустрічі. 

Нова парафія у Варшаві повинна постати вже давно. І не тільки парафія. Тут якраз треба було вчитися від України. Рішення про перенесення осідку Глави нашої Церкви зі Львова до столичного Києва, з одночасним будівництвом патріаршого собору, виявилось профетичним. Уявімо собі, що під час Революції Гідності греко-католиків у Києві не представляв їх Глава. Сьогодні Варшава є найбільшим скупченням українів і греко-католиків у Польщі, стягуючи не тільки нашу молодь з Польщі, але передовсім  десятки тисяч людей з України. Завданням УГКЦ,  як і кожної Церкви, що не втратила місійного духу, є не плекання «старих», зжитих громад, яким комфортно в своїй компактності, але мислити себе як послану до всіх. Реалії такі, що в нашій семінарії, крім одного «свого», ще два по суті варшавські семінаристи – сини заробітчанок, які «кинули якір» у Польщі.

Настав час великих змін в різних сферах. Наша свідомість за ними не встигає. А від адекватної відповіді на динамічні і радикальні перетворення залежить майбутнє як Церкви, так і нашої нацменшинної громади. Якщо не хочемо бути релігійно-ментальними експонатами з минулих століть, мусимо пройти процес «урбанізації»: зрозуміти, що у Варшаві – а хтозна, в майбутньому може і в Кракові та Вроцлаві – потрібно більше парафій, та бодай частково модифікувати календар. 

Рішенням створити нову парафію перемиський архиєпископ не «розбив» столичної громади українців. Кир Іван відповів на виклик, який Церкві принесло життя. Відмова творити нові осідки означала б капітуляцію, була би запереченням сутності Церкви, яку називаємо Матір‘ю.

Літургійно модифіковані християни

Польща, Люблин, римсько-католицьке середовище. Професор літургіки вернув з Каліша, місця особливого почитання св. Йосифа Обручника. В місцевому катедральному соборі чув Акафіст святому, який співав чоловічий хор. Захоплений ним, попросив диригента про ноти, щоб передати вчителеві музики в семінарії. Немов у докір почув від люблинян, що чуже хвалить,  а свого не знає, бо Сестри Служки, які працюють в семінарії, співають Акафіст своєму засновникові, блаженному Гонорату Козьмінському.  Семінарійний духівник, вернувши з Італії з отриманою там в подарунок іконою св. Івана Хрестителя, якого спочатку не вміє розпізнати, починає цікавитись християнським Сходом. Купив альбом про ікони, слухає церковну музику. 

Україна, Іспанія, греко-католицьке середовище. В одній з дрогобицьких парафій споруджено Хресну дорогу. Посвятив її митрополит львівський. На горі Підсмерічок єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії освятив статую Богородиці.  У 53-му військовому містечку Яворова, під проводом отця-капелана, люди під час толок завершують обладнання каплички з фігурою Богоматері, яку планують освятити вже найближчим часом. Партикулярне право УГУКЦ, канон 114, §3. Вірних заохочується до участі в богослужіннях у святі «Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною». Іспанія, місто Уельва. Перший новозбудований заробітчанами храм. На правій стіні великий вітраж –  Ісус милосердний, за проектом блаженної Фаустини Ковальської,  з проміннями, які виходять з серця Спасителя. 

Бачу сенс і вартість Хресної дороги, зокрема екуменічної, вулицями міст і сіл у Великому пості. Спорудження її в храмі чи біля нього означає, що стане вона насущною молитвою галицьких східних католиків. Статуї Богородиці, які масово ставлять побожні вірні, а святять наші єпископи, під мистецьким оглядом є кітчем. Не кажучи вже про резерву, з якою хриистиянський Схід підходить до скульптур. Якщо цього не зупинити, акафістів і любові до ікон вчитимуть в Україні латинники.  

Героїчний спротив стосовно рішення римської комісії, яка проводила реформу наших літургійних книг, щоб привернути давню назву «Зачаття Пресвятої Богородиці св. Анною», неодмінно веде до висновку, що наш Синод накаже реформу свята Успення Пресвятої Богородиці, щоб врешті було це «Внебовзяття», як в догмі і в латинників.

Причин латинізації сьогодні менше, ніж в минулому. Але з‘явилася нова, заробітчанська: сотні тисяч побожних жінок в середземноморських  країнах  переймають місцеву  релігійну культуру і несуть її в Україну. Віддавна наш приятель проф. Роберт Тафт каже, що єдиний сенс існування Східних Католицьких Церков полягає в тому, щоб були вони справді східними. Модифіковані представники Сходу нікого не зацікавлять. Є стільки речей, яких треба вчитися в латинників. Форм молитви і сакрального мистецтва напевно ні. 

Проводячи реколекції для греко-католицьких семінаристів у Вашингтоні, Тафт сказав слова, яких адресатами повинна бути вся повнота УГКЦ, від єрархії до оглашенних: «Хочеться спитати, чому – якщо хтось ззовні, як я, присвятив життя пізнанню, любові і поширенню тої прекрасної традиції, яку зробив своєю – не роблять того ті, які в ній народилися? Чи я марную час, чи ви одного дня прокинетесь і станете тим, чим Божа Церква не тільки хоче вас бачити, а просто наказує вам бути».

Вовки, вівці і вівчарки

Св. Іван Золотоустий, коментуючи Ісусові слова «Оце я посилаю вас немов овець серед вовків»(Мт 10,16), навчав: «Доки ми є вівцями, перемагаємо; навіть якщо будемо оточені тисячами вовків, виходимо переможцями і виграємо. Коли стаємо вовками, програваємо. Бо бракує нам допомоги пастиря. Він пасе вівці, не вовків. Відходить і опускає тебе, бо не хочеш, щоб виявилась його сила». Ця істина має універсальний характер. Справдилась у часи перслідувань в перших століттях християнства і гонінь у Совєтському Союзі. Не варто забувати її і в Галичині в наших часах. 

Плюсом того, що сталося після інтерв‘ю голови управління культури Львівської міськради Ірини Магдиш, є відкритість, з якою люди – не анонімно – виявляють своє ставлення до Церкви. Не одному на ті слова меч прошиває душу, але це як в Євангелії – «аби відкрилися думки багатьох сердець»(Лк 2,35). 

Громадянина Польщі не шокує те, що людина відповідальна за культуру, вміє звести всю діяльність Церкви до жирування на людях. Над Віслою доволі регулярно, як проти грипу, можна отримати вакцину, котра, якшо не захистить повністю, то полегшить наслідки контакту з безпардонними випадами на адресу Церкви. Після обрання папою кардинала Бергольйо, промінентна діячка культури з Познані написала в соцмережі: «Ну й вибрали х..., який доносив військовим на священиків-ліваків».

Не буду аналізувати сказаного панею Магдиш. Чи це є її кредо, чи елемент передвиборчої кампанії проти чинного мера Львова –  не вмію окреслити. Приймаю як факт те, що в кожній школі  одного з львівських районів у вестибюлі стоїть статуя Богородиці, перед якою під час уроків правиться молебні. Оскільки «пастори», про яких мовиться в інтерв‘ю, далекі від почитання Марії з Назарету, йдеться про священиків, як вказують коментарі, Греко-католицької Церкви. 

В 2003 році, в книжці «Українська ідея і християнство або коли гарцюють кольлорові коні апокаліпсису» Мирослав Маринович, застерігаючи перед повторенням помилок галицького духовенства кінця ХІХ століття, які заштовхували молодого Івана Франка в антиклерикальне бунтарство, писав: «На жаль, часом з‘являється відчуття, що у багатьох випадках досвід Церкви ХІХ ст. таки забуто. В умовах Західної України – особливо в провінційних місцевостях – частина духовенства підозріло швидко зайняла нішу, яку до того займали ідеологи та політпрацівники. Найбільше болить те, що такі духовні особи вдаються майже до того самого прийому ідеологічного „накачування”, яким ще донедавна так зловживали комуністи». 
 

Якщо справді в кожній школі в одному з районів Львова, не приватній чи веденій Церквою, але державній у вестибюлі стоїть статуя Богородиці, то існує ризик, що зайняла вона там місце бюсту Леніна. 

Коли в‘їжджається до Львова зі сторони Перемишля, видно кілька незакінчених грандіозних будинків. Це релікти совєтського збанкрутілого минулого. Знаю один такий об‘єкт, який є свідченням вже церковного зірвання контакту з реальністю. На хвилі післякатакомбного піднесення, перед лицем десятків кандидатів у монашество, один з греко-католицьких Чинів вирішив, не без оптимістичних сподівань відновителів академічного богослов‘я, будувати потужний семінарійний комплекс. Спершу, мабуть, забракло коштів, потім кандидатів стало набагато менше. В Україні чути постійно про потребу наслідування польських реформ, використання досвіду поляків. В церковній сфері, в згаданому інвестиційному аспекті, де-не-де вже запізно. Коли йдеться про так зване навчання релігії в школі, то треба усвідомлювати, що попри дві години катехизи в тижні, систематично зростає відсоток молодих людей, які декларують себе атеїстами.

Можна зрозуміти фрустрацію пані Магдиш. Вона напевно знає як імпозантно, завдяки євросоюзним мільярдам, розвинуто матеріальну базу установ культури в Польщі. Церква в Україні не замінить держави в її обов‘язку піклуватись про культуру. Проте  греко-католики мусять прийняти і виконувати слова св. Івана Павла ІІ: «Синтез культури і віри – це вимога не тільки культури, але й віри. Віра, яка не стає культурою, є вірою не повністю прийнятою, не зовсім продуманою». 

В своїй ревності дехто з духовенства вбачає свою місію в тому, щоб, захищаючи овець перед вовками, стати вівчаркою, яка голосним гавканням вкаже, в якому напрямку треба стріляти. В канонічній версії Євангелія є тільки вовки і вівці. В історії останні завжди перемагали, бо допомагав її Добрий пастир.