Ілюзія біритуалізму

Прочитавши це повідомлення я не зміг автоматично перейти до наступного в колонці. Воно було надто несподіване, навіть враховуючи те, що стоcувалося нашої Церкви в західній діаспорі, де треба бути готовим на сюрпризи. На початку січня владика Борис Ґудзяк, єпископ єпархії св. Володимира Великого в Парижі для українців греко-католиків Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Швейцарії, «очолив Божественну Літургію у латинському обряді у храмі с. Рок-на-Ґароні, що в передмісті Тулузи». Із владикою служив місцевий парох, священик Тулузької архидієцезії. Прізвище цього священика однозначно українське, а ім‘я максимально козацьке. Повідомлялося, що «у цих краях греко-католицькі богослужіння здійснюються лише двічі на рік – на Різдво та Пасху». Тамошні греко-католики завдячують це саме згаданому пресвітеру. Напрошувався автоматичний висновок: римсько-католицький священик з України є біритуалістом, який в два найбільші свята літургійного року служить Божественну Літургію у візантійському обряді для греко-католиків, які проживають на території, де виконує він обов‘язки латинського пароха. 

Якщо не помиляюся з усіх майже дев‘ятдесятьох випускників-священиків люблінської Духовної семінарії з Польщі лише один має біритуалізм. І не тому, що не було такої потреби, бо латинникам тут ніколи не бракувало покликань до священства. Просто тому, що практично до моменту, коли в 1965 р. Люблін став місцем формації до священства для греко-католиків, прийняття латинського обряду було однозначне з вимогою покинути власну Церкву. В спогадах проф. Михайла Лесіва читаємо, що його відмова в 1950 р. перейти на латинський обряд була однозначна з закінченням студій у Ґожові і закритими дверима семінарій в Гданську, Ольштині, Варшаві і Любліні. В державі, яка називала себе народною республікою, панував тоталітаризм. У відносинах між християнами були ситуації, які треба назвати церковним дарвінізмом. 

Для тих, хто не зрікався своєї східнохристиянської тотожності серед часто ворожого оточення, справжнім шоком є почути, що є греко-католицькі священики, які роблять це добровільно. В липні 2013 року владика Йосиф Мілян, голова Пасторально-місійного відділу УГКЦ, єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ, відвідав тернопільських семінаристів в Зарваниці. В повідомленні про цю зустріч читаємо: «Ще однією небезпекою єпископ назвав біритуалізм, до якого іноді вдаються священики УГКЦ на Заході. „Він служить у католицькому костелі й часто праця для Римо-Католицької Церкви бере верх – він не має часу служити нашим людям. Нібито від РКЦ отримує утримання, але втрачається для нашої Церкви. Треба мудро чинити і розуміти, що тебе послав єпископ, щоб послужив рідному народові" – наголосив голова ПМВ». 

Початком дороги до такого рішення є навчання в латинських семінаріях поза Україною. Попри постанову нашого Синоду не посилати семінаристів на перший цикл студій закордон, існують в нас єпархії, які чи то відповідають на запрошення, чи самі стукають у двері латинських семінарій, щоб прийняли семінаристів. Душпастир з Тулузької архидієцезії є випускником такої семінарії. Якщо молода людина протягом шістьох років приречена на стовідсоткову формацію в іншій традиції, то як дивуватися її рішенню зректися рідної традиції? Реалії є такі, що у діаспорі ми мусимо користати з латинських навчальних закладів. Але розум наказує, щоб при цьому старатися зберегти якнайбільше автономії, насамперед літургійної, як від п‘ятдесяти років діється в Любліні. Як покласти край практиці, яка надто часто веде до втрати душ? 

Буває так, що совість наказує людині змінити церковну приналежність. Внутрішній голос говорить, що від цього залежить спасіння. І мандрують християни. Відомий протестантський богослов і єзуїт з Папського Східного Інституту в спектакулярний спосіб перейшли до Російської Православної Церкви. Якщо визнаємо верховенство свободи совісті, то з тим треба змиритися. Але якщо мотивом є те, що священик там «отримує утримання», то маємо справу з кризою тотожності.

Наша Церква розробляє Стратегію розвитку до 2020 року. Від кількох років має свій Катехизм. Все це свідчить про усвідомлення, що як Східна Католицька Церква мусимо бути справді східними, щоб бути католиками. З другого боку, явище «перехідних біритуалістів» змушує задуматись, чим насправді живемо нащодень. Мало знаків, на жаль, що втратили актуальність висловлені тут побоювання: http://www.bogdanpanczak.blogspot.com/2015/10/blog-post_21.html

Сотні тисяч, а може навіть мільйон українців приїхали до Польщі. Якщо прийняти, що греко-католиків в Україні 11 відсотків всіх мешканців, то наші храми тут повинні бути виповнені вщерть. Видно, що не безпідставно багато хто в Польщі радіє з потужної хвилі української імміграції, бо процес асиміляції тих слов‘янських побратимів проходить дуже успішно. Якщо процес уподібнення починається вже в Україні спонтанною латинізацією, то тим швидше закінчується зреченням всіх форм тотожності над Віслою. 

Юрій Mакаров, один з найпроникливіших українських публіцистів, аналізував нещодавно мовне питання. Такий його висновок про білінгвізм: "Наскільки знання багатьох мов цілком нормальне й поширене явище, настільки абсолютний білінгвізм — феномен протиприродний.

Мови конкурують завжди. Це відбувається в соціумі й у голові кожного окремого мовця. Щоразу, коли ви змушені обирати між словами «борщ» і «пєрвоє», вибір стоїть «або/або». Серед живих має залишитися тільки одне. Із двох (або трьох, або чотирьох) варіантів висловлювання своїх думок ви віддасте перевагу тому, який для вас приємніший, природніший, легший, якщо протилежне не зумовлене етикетом чи іншими зовнішніми міркуваннями. Винятки підтверджують правило.

Мирне співіснування різних мов в одному просторі неможливе. Вони взаємодіють, взаємовпливають і невпинно витискають одна одну, і тоді або вроджується щось третє, або аутсайдер буває відданий на поталу фаховим палеолінгвістам, спеціалістам із викопної мертвечини".

Біритуалізм є виявом християнської солідарності і актом євангельської любові, коли вірні іншої, ніж моя традиції, не мають свого пресвітера. Зберігаючи свою примордіяльну тотожність, на мить стаю кимось іншим, щоб ніхто не відпав від Христа. Але якщо українські греко-католики, як і всі східні в єдності з Єпископом Риму, думають, що можна свою тотожність поділити на дві рівні частини, то чекає їх майбутнє, яким займаються «спеціалісти із викопної мертвечини».

Deklaracja naiwności, cd.

Po podpisaniu przez papieża Franciszka i patriarchę Cyryla  wspólnej deklaracji przyszedł czas na praktyczne działania. Metropolita Hilarion, postać numer dwa w Patriarchacie Moskiewskim, w wywiadzie dla agencji Interfax mówi o wzajemnej wymianie relikwii między katolikami i prawosławnymi: „Myślę, że gdyby relikwie świętych czczonych w naszym Kościele, a znajdujące się u katolików, były przywożone do Rosji, to nasi wierni przyjęliby je z wielkim duchowym uniesieniem. I oczywiście możliwy jest tu ruch w przeciwnym kierunku – relikwie Rosyjskiego Kościoła Prawosławnego mogą na jakiś czas trafiać na Zachód, by mogli uczcić je wierni Kościoła katolickiego”.

To racjonalne podejście. Koncentracja na relikwiach jest ekumenicznym fenomenem w naszej części Europy. Ekspansji tego zjawiska sprzyja także papież Franciszek, sprowadzając choćby ostatnio do Rzymu, doczesne szczątki świętego Ojca Pio. 

W sytuacji rosyjskiego prawosławia jest to szczególnie skuteczny i niezbędny środek wzbudzania duchowego uniesienia. Jak zauważył ukraiński komentator Anatolij Babinskyj, na najważniejsze muzułmańskie święto Kurban Bajram przychodzi w Moskwie więcej wiernych, niż prawosławnych na Paschę. W tej konkurencji można wygrać tylko dzięki relikwiom, co pokazało sprowadzenie do Rosji pasa Bogurodzicy w 2011 roku. Kilkaset tysięcy ludzi w Moskwie, kilometrowe kolejki, specjalne wejścia dla VIP-ów. I słowa zachwytu z ust hierarchów. 

Dla przeprowadzającego wywiad dziennikarza działania grekokatolików na Ukrainie są „głównym problemem w stosunkach między dwoma Kościołami”. Metropolita Hilarion nie wyklucza powołania wspólnej komisji, która „pomogłaby rozwiązać problem unii”. I wraca do początku lat 90., gdy działała Komisja Czterostronna, która miała rozwiązać konflikty o budynki cerkiewne na Zachodniej Ukrainie. Strona greckokatolicka, robi zarzut prawosławny hierarcha, zerwała te rozmowy. Według niego „wytłumaczeniem jest to, że oni w ogóle nie chcą podążać drogą, którą wytyczyli dziś papież i patriarcha we wspólnej deklaracji”.

W oświadczeniu z 19 marca 1990 roku strona greckokatolicka, biskupi z podziemnego Kościoła, napisała, że powodem zerwania rozmów była „stała odmowa ze strony Patriarchatu Moskiewskiego uznania jako niekanonicznego pseudosoboru z roku 1946 we Lwowie”. Greckokatoliccy władycy oświadczali, że „dopóki Rosyjski Kościół Prawosławny nie będzie gotów uznać Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego jako instytucji i osoby prawnej, a nie tylko jako grupy grekokatolików, i tak długo, jak Komisja Czterostronna nie będzie gotowa rozwiązywać istotne kwestie, tak długo nie widzimy potrzeby kontynuowania prac”.

Charakterystyczne, że rosyjski hierarcha wraca do czasów, gdy istniał jeszcze Związek Radziecki, do epoki, w której totalitarne państwo gnębiło chrześcijan, którzy nie chcieli ukorzyć się przed świecką władzą. 

We wspólnej deklaracji z Hawany mówi się o prawie do istnienia „wspólnot kościelnych” powstałych w efekcie oderwania „od swego Kościoła”. Wykorzystany tu dokument Międzynarodowej Komisji Mieszanej do dialogu teologicznego między Kościołem rzymskokatolickim i Kościołem prawosławnym  z Balamand z roku 1993 mówi w punkcie trzecim: „Jeśli chodzi o wschodnie Kościoły katolickie, jest rzeczą jasną, że mają one jako część wspólnoty katolickiej, prawo do istnienia i działania, aby zaspokajać duchowe potrzeby swoich wiernych”.  Dla kogoś z zewnątrz to może wydawać się nadwrażliwością, ale dla grekokatolików „wspólnoty kościelne” w roku 2016 zbyt mocno kojarzą się z „grupą grekokatolików” z roku 1990,  z czasów, gdy watykańscy delegaci podróżowali na Ukrainę jedynym dostępnym wówczas połączeniem lotniczym. Przez Moskwę.

Deklaracja naiwności

Wołodymyr Panczenko, członek Inicjatywnej Grupy „Pierwszego grudnia”, skupiającej kilkunastu cieszących się moralnym autorytetem przedstawicieli ukraińskiej inteligencji, tak rozpoczyna swój artykuł o aktualnych problemach z Donbasem:

„Bogdan Chmielnicki myślał, że Ugoda Perejasławska jest wojskowo-polityczną unią, która obroni państwo kozackie przed apetytami sąsiadów.

Leonid Kuczma myślał, że Memorandum Budapesztańskie da Ukrainie gwarancje bezpieczeństwa i integralności terytorialnej. 

Petro Poroszenko myśli, że «porozumienia mińskie»” są drogą do pokoju i jedności państwa.

Nasze iluzje i zaufanie tak często wiodły do ciężkich porażek, że najwyższy czas na opamiętanie. Mieliśmy się za «chytrych», ale okazywało się, że chytrzejsi są inni”.

Papież Franciszek myśli, że podpisał deklarację z hierarchą, który szczerze dzieli jego troskę o los wszystkich chrześcijan i przyszłość świata. Ta iluzja może mieć negatywne konsekwencje przede wszystkim dla Ukrainy, nie mówiąc o kolejnej próbie, której poddano zaufanie grekokatolików do rzymskiej Stolicy Apostolskiej. 

Biskup Rzymu sądził, że jego emisariusze prowadzą głęboko zakonspirowane rozmowy z podobnie jak on niezależnym głową Kościoła. W rzeczywistości rozmawiali z kimś, kto musi pytać świecką władzę o zgodę na takie działania. Wiemy o tym od czasu polsko-rosyjskiego porozumienia z roku 2012. Biskup drohiczyński Tadeusz Pikus: „Kiedy pracowaliśmy nad Wspólnym Przesłaniem, to abp Hilarion, zanim rozpoczęliśmy rozmowy, pytał nas, czy w tym zakresie współpracujemy bezpośrednio z rządem. Zdziwił się gdy odpowiedzieliśmy, że nie. Natomiast w ich sytuacji okazało się to konieczne”. 

W efekcie zwierzchnik Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego musi wzywać swoich wiernych, by nie dramatyzować z powodu podpisanej deklaracji i nie przeceniać jej wpływu na życie Kościoła. 

Nie sprawdzi się jednak powiedzenie Roma locuta, causa finita. Rzym został, jak lubili mówić w ukraińskim parlamencie zwolennicy demokracji po doniecku, „wykiwany jak kocięta”. Spadkobiercy osławionej Ostpolitik może i traktują to jak grę.  Innym chodzi o życie. 

Прозріння

Цього, 2016 року, 31 неділя після Зіслання Святого Духа припала на 3-й воскресний глас. Гимнографія немов підібрана до недільного Євангелія про зцілення сліпого. Оспівуємо просвічення воскресінням всього світу. На вечірні п‘ять разів величаємо Христа за дар просвічення всього, що існує. Водночас і за знову вічинений рай та піднесення зотлілого творіння. 

До хору, який оспівує сьогодні світло, приєднується вшановуваний цього ж дня (25/12 січня) св. Григорій Богослов: «Благословимо Тебе нині, Христе мій — Слово Боже, Світло від Світла безначального, і Дух безначальний,/Потрійне Світло, що в єдину славу з’єднується, /Яке, знищивши темряву, утвердило світло, щоб у світлі все створити й, / непостійну матерію оформивши в світ і нинішнє благовлаштування, розум людський освітивши Словом же й Премудрістю — / світлістю з небес, і на землі утвердити [Свій] образ, щоб світлом Світло споглядалося і ставало всецілим Світлом»(з вірша «Пісня вечірня»).

Слово Боже звучить дуже літургійно в цю неділю або – краще – Літургія постійно промовляє Біблією. «Eleison», помилуй, наполегливо кличе сліпий, а ми за ним безліч разів. «Я перший з грішних» — визнає св. Павло, а ми за ним в молитві перед Причастям. А ще митар з покірним благанням: «Боже, змилуйся надо мною грішним», який невдовзі вводитиме нас у Великий піст, та розп‘ятий праворуч Христа розбійник, за яким повторяємо: «Ісусе, згадай про мене, як прийдеш у своє Царство».

 З одного боку, просимо Бога, щоб співслужили з нами ангели, а навіть відважно це декларуємо, співаючи про таїнственне явлення нами Херувимів, та об‘єднуючись з Серафимами в переможній пісні. З другого ж, не вагаємось поставити знак рівняння між нами і тими, хто накоїв багато лиха, та назвати себе лідерами в ділянці гріха. 

Одним з постулатів Собору нашої Церкви у Польщі було привернення читання вголос молитви перед Євангелієм.  Проситься в ній про просвічення, про світло для зрозуміння Божого Слова, аби думати і діяти так, щоб це було угодне Богові. «Щоб я прозрів» і «я є першим з грішників» не є риторичними фігурами. Це –  передумова виходу з дому неволі, з болота, яке не дозволяє зробити кроку назустріч майбутньому. 

Нещодавно Мирослав Маринович сказав  на Східноєвропейському лідерському форумі в Києві: «Коли Ініціативна група «Першого грудня» підготувала документ «Хартія вільної людини» з наскрізною думкою про те, що свобода передбачає відповідальність, з боку суспільства посипалися докори. Мовляв, чого ви до нас пристали, ви їм кажіть – хай верхи міняються. Руки опускаються, коли люди не розуміють, що немає маленького гріха. Є просто гріх. Україна ніколи не зміниться, якщо жити за принципом: хтось дає хабар – значить, і  мені можна. Поведінка кожної окремої людини є опорою для великого хабарництва у всій державі. І  якщо ти хочеш почати боротьбу з корупцією – починай з себе».

 

«Непостійну матерію» української державності вдасться «оформити в світ і благовлаштування» тільки тоді, коли про українців буде можна сказати, що споглядають «світлом Світло». Альтернативою є сидіння на узбіччі історії, з рукою простягнутою по милостиню.

Схід і "дезодорант" окремішності

Найвірніші прихильники нової влади у Польщі не втрачають ентузіазму викликаного несподіваним результатом виборів, який відкрив їхній партії дорогу до радикальних змін. Переважна більшість римсько-католицького духовенства незмінно перебуває в стані ейфорії, немовби дочекалися визволення з багатолітнього полону. 

Протилежний табір розгубився. Немовби все пропало. Напрямок руху країни змінився. Зморшки страшного Сходу вийшли з-під західного пудру.

Обізнаний зі Сходом, зокрема з Україною, польський журналіст, перекладач і письменник Зємовіт Щерек написав у «Газеті Виборчій» (30-31. 01. 2016) : «Польща не є центральноєвропейською. Польща є східною. Польща підшита східними демонами, обсесіями, східним руґатєльством, дешевим містицизмом. Польська Церква тільки за обрядом є західною, а її суть – східна: не ведеться тут діалогу, лише гукається на вірних з амвону».

Кілька сторінок далі поетеса Ева Ліпська, описуючи подорож з Польщі до Чехії, кордон між якими визначало сміття по лісах тут і чистота там, констатувала: «Ось різниці. Під цим оглядом ми подібні до Сходу. Горілка і сміття».

Польське Об‘єднання підприємців і роботодавців закликає уряд легалізувати перебування мільйона українців. Бо без них польській економіці загрожує колапс. В рапорті, виготовленому цим Об‘єднанням, читаємо: «Польща нагально потребує охочих до роботи, легко піддатливих асиміляції іммігрантів. Все вказує, що такими іммігрантами є українці». Крім економічних користей, це допомогло б відвернути негативний демографічний тренд у Польщі, але все залежить від «схильності українців засновувати родини і розмножуватися». 

Рапорт цитує одного з українських робітників з  фірми PESA у Бидгощі. Василій пишається, коли бачить у величезному прекрасному поїзді вироблені ним самим елементи. Але найбільш радіє, що «живе у справжній Європі». 

Останок українців, яких від 1947 році польські комуністи, і не лише вони, хотіли насильницькими методами піддати асиміляції, не має комплексів. Може пишатися як особистими професійними успіхами, так і спільними звершеннями. Настав час нового виклику. Переконати мільйон подібних Василеві, що справжня Європа може мати і східне обличчя.

Для декого це звучатиме пафосно, але місія Греко-Католицької Церкви в Україні щораз міцніше стає цивілізаційною. Не гукати з амвону, вміти вести діалог зі світом, навчити шанувати довкілля і власне здоров‘я – прозаїчні речі, які допоможуть здійснити зміну, за яку інші віддавали життя. Тому як кістку в горлі сприймають її ті, для кого Україна об‘єднана з Європою є кошмаром.

Відомий польський історик проф. Януш Тазбір написав, що прикметник «центрально» в окресленні «Центрально-східна Європа» додають у Польщі «як своєрідний „дезодорант”, щоб усунути неприємні асоціяції, пов‘язані з поняттям Сходу. Бо хто коли-небудь називав Францію чи Італію країнами центрально-західної Європи». Нюх Щерека і Ліпської міцно страждає. Холодний душ несподіваних змін може мати протверезливий вплив.