niedziela, 26 marca 2017

Uchwała. Ku chwale jednej cywilizacji



Polscy parlamentarzyści, gdyby śledzili ukraińskie media po przyjętej przez nich uchwale, którą uczcili błogosławionego biskupa Hryhorija Chomyszyna, mieliby prawo do zdziwienia, a niektórzy może nawet do rozczarowania. Oprócz informacji w portalach Kościoła rzymskokatolickiego,  nie widać reakcji na, na pierwszy rzut oka, historyczny akt. 

Spróbujmy poszukać przyczyn tej powściągliwości. Pierwszą może być zdziwienie, że sąsiedzi mianują twemu narodowi „proroka”. Zrobili to wydawcy „Dwóch carstw”, rękopisu,  którego autorem miał być błogosławiony biskup stanisławowski, i określenie to jest nieustannie wykorzystywane. Kto lubi, gdy inni ustalają mu narodowy panteon?

Uchwała podkreśla zasługi błogosławionego w niestrudzonym głoszeniu „wartości europejskich wyrastających z tradycji chrześcijaństwa i cywilizacji łacińskiej”. A uzasadnienie do uchwały wskazuje, że  błogosławiony „może być wzorem pojednania polsko-ukraińskiego i świetlaną postacią łączącą oba narody na bazie chrześcijaństwa i wartości cywilizacji łacińskiej”.  Bardzo prawdopodobne, że apoteoza cywilizacji łacińskiej jest drugą przyczyną medialnej ciszy.

W roku 1994 Katolicki Uniwersytet Lubelski i Komisja Episkopatu Polski do Spraw Nauki Katolickiej wydali prace VI Kongresu Teologów Polskich, który odbył się na jesieni roku 1989 i był poświęcony „Chrześcijańskiemu dziedzictwu bizantyńsko-słowiańskiemu”. Cztery lat po ukazaniu się encykliki Jana Pawła II „Slavorum Apostoli”, polscy teolodzy dali swoje „tak” na słowa dawnego profesora KUL:  „Bracia Sołuńscy byli dziedzicami nie tylko wiary, ale i kultury starożytnej Grecji, kontynuowanej przez Bizancjum. Wiadomo zaś, jakie znaczenie posiada to dziedzictwo dla całej kultury europejskiej, a bezpośrednio czy pośrednio dla kultury ogólnoludzkiej. W dziele ewangelizacji, którego dokonali jako pionierzy na terenie zamieszkałym przez ludy słowiańskie, zawiera się równocześnie prototyp tego, co dzisiaj nosi nazwę «inkulturacji» – wcielenia Ewangelii w rodzime kultury – oraz wprowadzenie tych kultur w życie Kościoła”(SA 21).

W roku 2006, w wydawanej przez KUL Encyklopedii Katolickiej, w haśle „łacińska cywilizacja” czytamy, że „używane na oznaczenie cywilizacji swoistej dla Europy wyrażenia «cywilizacja zachodnia»  lub «cywilizacja europejska» nie są adekwatne, ponieważ przestrzenne (kontynentalne) pojęcie Zachodu lub Europy nie pokrywa się z występującymi tu w historii różnymi cywilizacjami”. To „Kościół organizował na terenie Europy życie religijne i społeczne”, a „cywilizacja, jaką wprowadził, nosi miano cywilizacji łacińskiej”. Wszystko staje się jasne po zapoznaniu się z bibliografią hasła. Jest tu 18 (słownie: osiemnaście) pozycji albo samego Feliksa Konecznego, albo omawiających jego poglądy. Przekonanie o niepodlegającemu dyskusji prymacie cywilizacji łacińskiej nad innymi formami cywilizacyjnymi święci swój renesans.

Grzegorz Przebinda w książce „Większa Europa. Papież wobec Rosji i Ukrainy”, tak pisze o historycznym przemówieniu Jana Pawła II na  Wzgórzu Lecha w Gnieźnie w 1979 roku: „Tłumaczył swoim rodakom, nie zawsze wszystko w lot pojmującym oraz ludziom Zachodu, może jeszcze bardziej zdumionym, że do grona europejskich narodów należy dopisać – prócz, Czechów, Słowaków, Rumunów, Bułgarów, Serbów, Chorwatów, Węgrów – także Rosjan, Ukraińców, Litwinów i Białorusinów. I to na zasadach całkowitej równoprawności – Rosja, Ukraina, Białoruś należą nieodwołalnie do Europy, jako że przed tysiącem lat przyjęły chrzest z jednego z dwóch ówczesnych centrów europejskiej kultury, Nowego Rzymu, czyli Bizancjum”.

Jeśli część z 432 posłów nie pojęła w lot w co zostali wmanipulowani, stając się pożytecznymi poczciwcami, niech sięgną do nauczania św. Jana Pawła II. Zrozumieją wtedy, że proponując Ukraińcom porozumienie na „bazie chrześcijaństwa i wartości cywilizacji łacińskiej”, dają dowód swej ignorancji i arogancji. 

To nie wszystkie powody wstrzemięźliwej reakcji na uchwałę. Cdn















piątek, 24 marca 2017

Hierarcha wyklęty? Lubelska faza odpychania



Ktoś niezorientowany zdziwi się niepomiernie. Konferencja poświęcona greckokatolickiemu ukraińskiemu hierarsze, a wśród wielu organizatorów żadnej instytucji Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego.  Trochę poszukiwań w Internecie i wniosek: to niemalże norma. Bo jeśli w  wydarzeniach poświęconych  250-leciu koronowania chełmskiej ikony Bogurodzicy nie musi być ani liturgicznego, ani naukowego akcentu ze strony tych, dzięki którym ta koronacja dokonała się, to trudno mówić, że 24 marca 2017 roku na Katolickim Uniwersytecie Lubelskim mamy do czynienia z precedensem.

Jak na standardy KUL-u informacja o konferencji poświęconej błogosławionemu Hryhorijowi Chomyszynie  zjawiła się w ostatniej chwili. Może jednym z powodów był problem z patronatem? Na osiągalnych wcześniej programach widniał aktualny rzymskokatolicki arcybiskup lwowski Mieczysław Mokrzycki. Ostatecznie jest nim emerytowany abp lwowski kardynał Marian Jaworski. Drugim, niezmiennym, jest wojewoda lubelski Przemysław Czarnek. Człowiek, jak się okazuje, robiący dziś pogodę w stosunkach polsko-ukraińskich. Arcybiskup Mokrzycki podziękował mu za storpedowanie uczczenia Mychajły Hruszewskiego w Chełmie, co spowodowało skrócenie niedawnej wizyty prezydenta Poroszenki w Polsce http://www.lublin.uw.gov.pl/aktualnosci/metropolita-lwowski-podzi%C4%99kowa%C5%82-wojewodzie-lubelskiemu).

Rękopis „Dwóch carstw”, którego autorem ma  być błogosławiony Hryhorij Chomyszyn, tym w Polsce, którzy chcieliby ulepić Ukraińców, może przede wszystkim grekokatolików, według własnej koncepcji, jakby spadł z nieba. Można uzupełnić amunicję przeciwko metropolicie Szeptyckiemu, doszlusować do chóru potępiających „banderyzm”, a grekokatolikom uświadomić, że mają swego „wyklętego” hierarchę, jak zrobił to Akademicki Klub Vade Mecum, jeden ze współorganizatorów konferencji: „Dziś o godz. 12.00 rozpoczyna się konferencja poświęcona zapominanej i wyklinanej za swą postawę postaci ukraińskiego biskupa Grzegorza Chomyszyna, błogosławionego Kościoła katolickiego, który podkreślał swoją katolickość. Jako przeciwnik banderyzmu i zwolennik porozumienia Rusinów z Polską i Polakami był mocno związany z tradycją i pobożnymi praktykami kultywowanymi w Kościele łacińskim”. 

Wojewoda nie dopuszcza do upamiętnienia Hruszewskiego, przedstawiciele kresowian domagają się zlikwidowania skweru Szewczenki. Dla św. Jana Pawła II Lublin to miasto, które „posiada swą historyczną wymowę. Jest to nie tylko wymowa unii lubelskiej, ale wszystkiego, co stanowi dziejowy, kulturowy, etyczny i religijny kontekst tej unii. Cały wielki dziejowy proces spotkania pomiędzy Zachodem a Wschodem. Wzajemnego przyciągania się i odpychania. Odpychania — ale i przyciągania”. 

Te słowa padły na KUL-u w roku 1987. W przededniu 100-lecia lubelskiego uniwersytetu, któremu grekokatolicy, szczególnie w ostatnich dziesięcioleciach, zawdzięczają tak wiele, uderzają końcowe słowa świętego profesora: „I proces ten nie jest zakończony”.


niedziela, 19 marca 2017

Мільйони



Літургіст з Люблінського католицького універститету, який брав участь у науковій конеренції в одній з західноєвропейських столиць, почув від тамтешнього апостольського нунція таке запитання: чи в кожній польській парафії є вже реліквії крові св. Івана Павла ІІ?  

Екименічний феномен зациклення на реліквіях в Європі, яку називають центрально-східною, набирає обертів. Мова йде вже про сотні тисяч паломників, які протягом кількох діб, бо ж храми відчинені цілодобово, приходять, щоб після кількагодинного стояння в черзі пройти перед святинями. В Одесі сто тисяч людей  прийшло вшанувати мощі св. Пантелеймона, які привезли грецькі монахи з гори Афон. В Зарваниці і Тернополі поклонитися іконі Лику Христового, реліквії «часів Ісуса Христа»(за словами ректора Марійського духовного центру «Зарваниця») прийшло чотириста тисяч осіб. 

Ніщо не змінилося в моєму ставленні до місця, яке в церковному житті займає сьогодні культ реліквій (http://bogdanpanczak.blogspot.com/2015/02/blog-post.html  http://bogdanpanczak.blogspot.com/2015/03/blog-post.html). 

Якийсь нунцій буде мати нагоду (іронічно) спитати про мільйон?




niedziela, 12 marca 2017

Неділя про паралізований народ



Чи буде реформа читань? – таке запитання чути на кожній зустрічі нашого духовенства, коли бере в ній участь хтось, від кого це якоюсь мірою могло б залежати, або мав би про це щось знати. Чим довше священик служить в одному місці, з тим більшим нетерпінням чекає на зміну. Бо якщо в двадцятому році праці доводиться сороковий раз проповідувати про гадаринських/геразинського біснуватих/ біснуватого і свині, в які ввійшли вигнані Христом демони, то лишається тільки подякувати традиції, що не використала ще варіанту розповіді за Марком, і крім 5-ї (Мт 8,28-9,1)  і 23-ї (Лк 8,26-39) неділь по Зісланні Святого Духа нема ще третьої про спектакулярне зцілення.

Щодо другої неділі Великого посту, то можна було б виконати операцію копіюй-вклей, і в попередньому абзаці змінити тільки номери неділь і параметри читань. В другу неділю Великого посту читається Євангеліє про оздоровлення паралітика у версії за Марком (2, 1-12), яка в деяких деталях різниться від того, що ми почули в 6-ту неділю по Зісланні Святого Духа, коли читалося Євангеліє від Матея (9,1-8). 

Три роки тому драматичні події в страшний спосіб актуалізували розповідь про чотирьох, які несли розслабленого(http://bogdanpanczak.blogspot.com/2014/03/blog-post_16.html). А як є сьогодні?

Письменник Олександр Бойченко, обргунтовуючи свою позицію щодо мовного питання, констатує: «Ми – найбідніша, найкорумпованіша і найдепресивніша країна Європи, і за мого життя наше становище суттєво не зміниться, хіба – на гірше». На його думку наголос на утвердженні вживання української мови важливий, бо «народи, які в підсумку виявляються неспроможними зробити свій особливий внесок у загальносвітовий культурно-цивілізаційний процес, зникають безслідно. Чим ми збираємося в найближчі сто тисяч років здивувати світ? Нашими досягненнями в політиці, економіці, юриспруденції, науці й техніці, медицині й освіті, містобудуванні й природозбереженні? Навряд. Усе, що ми потенційно могли б запропонувати світові, – це неповторну оповідь про себе. Про весь ідіотизм нашого животіння, про наші безнадійні перемоги, які вічно обертаються феєричними поразками, про наші найшляхетніші злети, які незмінно закінчуються падіннями в болото нашої ж унікальної недолугості, нашого дрібного шахрайства і сентиментального цинізму».

Іларій з Пуатьє, пояснюючи зцілення розслабленого, каже: «В самому паралітику представлено всі народи, які будуть оздоровленими. Треба однак задуматись над словами, якими сталося зцілення. Ісус не сказав розслабленому: „Будь здоровий, встань і ходи”, але: „Бадьорися сину; твої гріхи відпускаються”. В одному Адамі отримують відпущення гріхів всі народи». 

Син Марії з Назарету отримав ім‘я Ісус, бо мав спасти «народ свій від гріхів їхніх»(Мт 1, 21). Народові, який називає себе християнським, варто пригадувати цю різдвяну розповідь, щоб в ситуації, коли по-людськи здається, що знову все пропало, не впасти у зневіру. І прислухатися до слів «самі себе і один одного Христу Богові віддаймо», котрими ототожнюємо себе з чотирма, для яких солідарність з немічним була імперативом до дії.


sobota, 4 marca 2017

Умертвити любов? Труднощі (також перекладацькі) з пристрастями



Пройшов перший тиждень Великого посту. Український греко-католик, який мав нагоду і бажання брати участь у відправах добового кола богослужінь, чув вранці і ввечері, що подвиг Чотиридесятниці полягає, між іншим, у боротьбі з пристрастями. 

«Оздорови мою пристрасну душу», «не запалюймось розкошами пристрастей», «вигнані колись з раю за споживання негожої страви, поспішімось знов туди ввійти через умертвіння пристрастей», «підкорімо пристрасті розумові» – в самих Сідальних і Стихирах на стиховні в перший тиждень Великого посту про пристрасті говориться 9 разів. І робить це не тільки Великопосна тріодь. Октоїх, літургійна книга, яку вживаємо протягом вільшості літургійного року, також. На утрені, в п‘ятницю 3-го гласу, в Сідальному Богородиця «по матерньому оплакуючи, кликала: Горе мені, моя Дитино! Як то ти страждаєш добровільно, бажаючи визволити людину від пристрастей нікчемних». 

Що характерного є в людині, яка очистилась/підкорила/усунула/умертвила пристрасті? Вона осягнула новий стан: «стражданнями твоїми, Чоловіколюбче, ти подаєш усім бестрасність, умертвляючи своїм хрестом пристрасті мого тіла»; «стражданями своїми, Чоловіколюбче, ти дарував усім безстрастя». 

Греко-католик, для якого інтернет є головним джерелом знань також про духовну сферу, на офіційному сайті Глави нашої Церкви знайде матеріал, в якому львівський богослов говорить: «Часто в богослужінні мова заходитиме про пристрасті. Пристрасті – це паразити людини, як тілесно-духовної істоти. У людині закладені Богом різні сили, енергії, бажання, які самі про собі є добрими, але які можна також використовувати і на зло. Пристрасті – гнів, марнославство, грошолюбство, владолюбство, блуд, лінивство – якраз маніпулюють цими природними прагненнями і збивають людину з правильного шляху, баламутять її. Мої думки, бажання, дії можуть бути паразитами, які заважають жити найперше мені самому. Подвиг посту полягає у відмові від небезпечних пристрастей, в боротьбі з ними. Це немов би ви звернулися до лікаря і розпочали лікування якоїсь недуги, яка нищила ваше здоров”я».

Якщо чудесним чином український греко-католик візьме до рук Катехизм своєї Церкви, то утвердиться в переконанні, що пристрасті є його великим ворогом. Побачить, що в частині «Життя Церкви» Катехизм вчить про «духовну боротьбу в житті християнина», яка полягає також у «подоланні пристрастей». Що таке пристрасть? Це «стан поневолення людини внаслідок гріховного вчинку. Пристрасна людина відчуває постійний потяг до зла. Він може досягти такої сили, що людина втрачає силу до спротиву, стає узалежненою від зла і рабом пристрасті»(795). Результатом духовної боротьби, в якій християнин «помирає для гріха, щоб жити для Бога»(785), плодом змагання, котре він веде «озброївшись молитвою, постом і милостинею, очищаючи помисли», є безпристрасність(785). Грецькою мовою це апатея, «передумова християнської досконалості», яку «зміцнюють аскетичні вправи, але її єдинми джерелом є любов до Бога, яка долає усі пристрасті та об‘єднує всі сили людини піл владою Святого Духа»(797). 

Але якщо цей же вірний/вірна найбільшої Східної Католицької Церкви розгорне український переклад Катехизму Католицької Церкви на сторінці 421, то його богословська свідомість, побудована на lex orandi візантійської гімнографії і lex credendi Катехизму УГКЦ, буде виставлена на серйозне випробування. 

Бо в артикулі п‘ятому («Моральність пристрастей»), третьої частини ККК («Життя у Христі»), прочитає, що пристрасті «є природними складовими частинами людської психіки», що є їх багато, а «основною є любов, викликана потягом до добра», і що «самі пристрасті не є ні злими, ні добрими. Вони оцінюються морально лише настільки, наскільки вони дійсно залежать від розуму і волі». 

Процедура тут проста: маємо справу з перекладом, отже треба сягнути до оригіналу. ККК спершу вийшов по-французьки, але в 1997 році з‘явилась Latina Catechismi Catholicae Ecclesiae typica editio, офіційний латинський текст. П‘ятий артикул («Passionum Moralitas») вчить, що «Vox „passiones” ad patrimonium pertinet christianum». Західну частину «християнського спадку» допомагає нам пізнати «Латинсько-український словник», виданий Інститутом неолатиністики Львівської Богословської Академії в 2001 році. Слово passio означає: «1) терпіння 2) страждання (corporum passiones) Eccl; p. dominica = страждання Господа Eccl 3) пристрасть, афект, жага 4) явище природи». 

Польські перекладачі пішли тропом «афекту», і п‘ятий артикул третьої частини ККК в польському тексті має заголовок «Moralność uczuć». Використовуючи тематичний показник побачимо, що passiones польські перекладачі, крім двох випадків, в ККК віддавали – інколи дискусійно – як «uczucia». Один раз це є «pozbawiona miary żądza», інший – «namiętność». До речі, ні «żądzy», ні «namiętności» нема в тематичному покажчику польського тексту. 

Що це означає? Невже Схід (український греко-католицький) і Захід (бо ж ККК все-таки є ділом латинників) різняться в так важливому пиитанні, як природа любові? Для другого «любов є основною пристрастю», для другого «суттю християнської аскези є боротьба з лихими думками та пристрастями й набуття чеснот».

Спитаймо в авторитетів. Україномовний читач від 1999 року має доступ до класичного академічного підручника «Духовність християнського Сходу» (Львів, Видавництво ЛБА) чеського єзуїта Томаша Шпідліка. Але скористаймо з видання призначеного для ширшого читача, яке Шпідлік написав по-чеськи, а в Польщі видано в 1991 році («U źródeł światłości. Podręcznik życiа chrześcijańskiego», Wyd. Księży Marianów, W-wa 1991).  Шпідлік пояснює, що «Nawyk do złego jest namiętnością – w sensie pejoratywnym. Jest to także jakaś stała skłonność do zła, i dlatego zniewala zdolności duchowe zmierzające ku dobru». Як знавець християнського Сходу, чеський єзуїт робить відповідний екскурс: «Starosłowiańskie słowo strastma ten sam rdzeń co słowo stradat‘, a więc podobne pochodzenie jak greckie pathos i łacińskie passio. Stradat znaczy cierpieć, znosić coś wbrew swojej woli. Człowiek musi znosić krzywdy, zły klimat, cierpienia. Najbardziej wszakże cierpi wskutek tego, że musi znosić samego siebie; jak mówi łacińskie przysłowie: „Najuciążliwszy jest człowiek sam dla siebie”».

Отець Томаш пояснює, що Схід і Захід різняться в розумінні пристрастей. Східні Отці Церкви «mówią o potrzebie wytrzebienia wszelkich namiętności, o tzw. apatii», західні автори, в свою чергу, «rozróżniają namiętności uporządkowane i nieuporządkowane, twierdząc, że sztuka właściwego życia nie polega na zniszczeniu namiętności, lecz na ich uporządkowaniu». Остаточно, робить висновок Шпідлік, християни Сходу і Заходу в фундаментальних питаннях духовності не різнилися щодо суті, «różnili się jednak ze sobą co do terminologii i to spowodowało wiele nieporozumień». Для грецьких Отців слово «пристрасть» «oznacza poruszenie nieuporządkowane, które bierze początek ze złej myśli. Nie sposób wątpić, że namiętności w tym znaczeniu należy z serca całkowicie wyplenić». Старожитний ідеал апатеї «otrzymuje więc właściwy i naturalny sens. Ukazuje  nam zdrowego, silnego moralnie człowieka, który nie poddaje się żadnym złym wpływom, skądkolwiek by przychodziły. Może on się odważyć rzucić w wir życia, nawet w takie środowisko i w takie sytuacje, w których innym groziłoby zgorszenie i upadek».

Парадоксальним чином справдились слова з Апостольської конституції „Fidei depositum”, опублікованої з нагоди видання ККК, в якій Іван Павло ІІ написав, що Катехизм Католицької Церкви «не призначений для того, щоб замінити різні місцеві катезизми», але покликаний «сприяти створенню нових місцевих Катехизмів, які враховуватимуть різноманітні ситуації і культури, але які турботливо зберігатимуть єдність віри і вірність католицькому вченню».

Катехизм УГКЦ враховує культуру і богословську спадщину християнського Сходу, забезпечуючи конче потрібну гармонію між вченням про християнське життя і візантійським lex orandi, зберігаючи водночас єдність віри з католицькою Церквою.

Мабуть не підлягає сумніву, що коректи вимагає український переклад ККК, щоб якийсь читач, насамперед східнохристиянський, не дійшов до фатального висновку, що однією з пристрастей, до викорінення яких заохочують його  літургійні тексти, є любов.