Na kresach bez zmian

Portal Kresy.pl, (o jego roli w podsycaniu napięcia w stosunkach polsko-ukraińskich: http://bogdanpanczak.blogspot.com/2016/06/tabu.html) zajął się moimi „paszkwilami”. W ostatnim, liście skierowanym do kwartalnika „Pastores”, będącym reakcją na artykuł prof. Włodzimierza Osadczego „Bp Grzegorz Chomyszyn – prorok zapomniany”, według kresy.pl „Chodziło głównie o dwa wątki tego tekstu, które z racji profilu czasopisma trafiły do szerokiego grona odbiorców: problem ukraińskiego nacjonalizmu w kościele greckokatolickim, a także co najmniej wątpliwa rola abpa Andrzeja Szeptyckiego w tej kwestii, jak również w kontekście upodabniania rytu unickiego do prawosławnego, moskiewskiego”.

Zacznijmy od „wątpliwej roli” Sługi Bożego w kwestiach liturgicznych. W roku 2004 w serii Orientalia Christiana Analecta (nr 272), wydawanej przez Papieski Instytut Wschodni w Rzymie, wyszła praca ks. Petera Galadzy „The theology and liturgical work of Andrei Sheptytsky (1865-1944)”. Konkluzja Galadzy: „Some of Sheptytsky‘s fellow churchmen denounced his Easternizing efforts as attempts to Russify their Church, or otherwise distance it from Rome. In 1938, once the Vatican had become convinced that his liturgical work was grounded in unionistic motives, it took over Sheptytsky‘s liturgical program as part of its own campaign to «win back» the Orthodox. This resulted in the Recensio ruthena , a set of liturgical books which remain authoritative for Ukrainian, Ruthenian and Slovak Byzantine Catholics to the present day”. 

Nie zdziwiłbym się, gdyby wniosek sformułowany w pracy, która ukazała się w renomowanej serii, pod auspicjami jednego z najważniejszych katolickich ośrodków naukowych zajmujących się chrześcijańskim Wschodem, został zdezawuowany. Dziś nad Wisłą nie takie rzeczy robi się z tym, co przychodzi z Rzymu.

Kościół greckokatolicki niedawno jasno i wyraźnie wypowiedział się w kwestii stosunku do rzeczywistości ziemskich: (http://cerkiew.net.pl/Wiadomosci/wiadomoscjedna.php?polaczenie=wiad_1521300320&cerkiew=cerkiew). W tym liście pasterskim czytamy: „Nie ma nic wspólnego z prawdziwym patriotyzmem również ideologia, która stawia naród «ponad wszystko», włącznie z Panem Bogiem. Takie pojmowanie narodu i państwa, wedle słów Metropolity Andreja Szeptyckiego, nie opiera się na miłości, jest natomiast egoizmem i bałwochwalstwem. My, jako uczniowie Chrystusa, nie możemy ani pochwalać, ani też przyjmować takich form skrajnego czy integralnego nacjonalizmu, rasizmu i szowinizmu, które wszystko, w szczególności Kościół i samo państwo podporządkowują idei narodu; negują wolność i prawa człowieka, a co najważniejsze – jego godność osobistą, pochodzącą od Boga; gardzą przedstawicielami innych narodowości, ras czy religii; sieją nienawiść i wrogość, zachęcają do ślepej przemocy dla osiągnięcia swego politycznego celu”.

Obawiam się, że dla wielu środowisk w Polsce to nie będzie miało żadnego znaczenia. Odpowiednie media niezmiennie wdrukowywać będą swym odbiorcom frazy o „banderyzacji” Ukrainy, i szczególnie Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego. 

Kłamstwa o mych rzekomych drwinach z tragedii Wołynia już prostowałem. Jak widać, w epoce postprawdy trzeba to robić nieustannie: http://bogdanpanczak.blogspot.com/2013/11/woyn-perfidny-tusk-i-upa-jako-drogowka.html   

Зарваницька ставропігія

Спершу є вагання: читати чи змилосердитися над собою, над душею східного католика, котрий самого себе і інших хоче втримати в руслі визначеному отцями Берестейського з‘єднання, які вимагали «запоруки від панів римлян» – що пригадав Блаженніший Святослав в Посланні з нагоди 325-ліття відновлення єдності Перемишльської єпархії з Римським Апостольським престолом – щоб хвала Божа залишилися незмінною згідно зі стародавнім звичаєм Східної Церкви. Потім внутрішня боротьба: відреагувати чи промовчати. 

Як видно, верх взяло це – у висліді наївне – очікування, що у Зарваниці щось змінилось. Ні, одного можна бути певним. Якщо можна уявити якусь церковну діяльність, що йде проти прагнення залишитися вірними «стародавнім звичаям Східної Церкви», то це буде там. 

22 квітня 2018 року, в Неділю мироносиць, в рамках прощі працівників житлово-комунального господарства у Марійському духовному центрі Зарваниця відправлено Хресну дорогу. 

В кожну неділю на утрені звертаємось до мироносиць в «Ангельському соборі»: «чому живого між мертвими шукаєте?». А в неділю мироносиць ще співаємо у кондаку: «Радуватися мироносицям повелів Ти, плач праматері Єви втихомирив Ти воскресенням Твоїм, Христе Боже, апостолам же Твоїм проповідувати повелів Ти: Спас воскрес із гробу». 

Катехизм УГКЦ навчає, що «зростання християнина в обожествленні позначається богослуженнями неділь від Пасхи до П‘ятдесятниці: воно починається від зустрічі з Воскреслим Христом(Томина неділя та Неділя мироносиць»(572). Не в Зарваниці. Там в Неділю мироносиць знову розпинають Христа. Така сучасна «ставропігія», буття незалежне, що не підлягало владі єпископів. Творці Берестейського з‘єднання хотіли покласти край такій «партизанці» у Церкві. Що робити сьогодні?

Друге дихання «Двох царств»

З появою в 2017 році польського перекладу «Двох царств», примірниками якого видавці обдарували всіх дієцезіяльних єпископів у Польщі, діяльність кресово-консервативно-ендецьких середовищ, що борються з «бандеризацією», зокрема в УГКЦ, вийшла поза доволі вузькі до того моменту рамки. 

Вже в січні 2018-го, в слові «Націоналізм і патріотизм» на ХХІ День юдаїзму в Католицькій Церкві у Польщі, голова Римсько-Католицької єпископської конференції архиєпископ Станислав Ґондецький, описуючи неопоганський націоналізм, котрий «інколи трактує неопоганізм як знаряддя боротьби з християнством, з одночасним разючим порушенням норм християнської етики», дав примітку: (див. Єп. Г. Хомишин, «Два царства», Краків 2017, 82). (Використана в  слові «Націоналізм і патріотизм» архиєпископом Ґондецьким стаття «Націоналізм» з тринадцятого тому Католицької енциклопедії (Люблін, 2009), автором якої є Яцек Бартизель, в котрій «український націоналізм  ОУН-УПА...ідеологія якого вербально була пов‘язана з християнською суспільністю і його церковною організацією (гр.-кат.)...є прикладом винятково відвертого (більше ніж в гітлеризмі) поширювання ненависті до чужих націй» заслуговує окремої уваги).

Після документу підписаного головою латинського єпископату наступним місцем, в якому представлено «Два царства» як джерело, став присвячений священичій формації  періодик «Пасторес», що його під патронатом Комісії єпископату Польщі до справ духовенства видає «Бернардінум» з Пельпліна. 

Автором статті «Єпископ Григорій Хомишин – призабутий пророк» є люблінський професор, один з головних ідеологів боротьби з «бандеризацією», видавець «Двох царств», улюблений коментатор Радіо Марія і кремлівського Спутніка, що останньо помітили навіть прихильники правлячої партії. 

В тексті знаходимо все те, що досі маніпулятивно проповідували промотори «Двох царств». З особливим наголосом на критиці митрополита Шептицького, якого ні разу не називається Слугою Божим. 

В закінченні неодмінне звинувачення Греко-Католицької Церкви в підляганні ідеології націоналізму та уповання на Провидіння, що завдяки ньому голос блаженного Григорія допоможе «вийти Україні з глибокого занепаду, який спричинила між іншим відмова від шляху, котрий її Пророк безнастанно проповідував і вказував». «Глибокий занепад» (zapaść) сучасної України не має для люблінського професора зовнішньої причини. Це не дивує, бо йдеться про людину, яка виправдовувала російську агресію на Україну (http://bogdanpanczak.blogspot.com/2015/06/blog-post.html).

На «Два царства» посилається найвищий функцією латинський єпископ у Польщі. В офіційному церковному періодику Блаженного Григорія інструментально використовують для очорнення Слуги Божого митрополита Андрея. Довго ще як Церква мовчатимемо?

Гребенне

Гребенне на польсько-українському кордоні. В‘їжджаючи в це село з польського боку, людина, яка має намір перетнути кордон, дивиться тільки перед себе. Бо як кожний КПП на євросоюзно-українському кордоні, Гребенне в поточній уяві асоціюється з геєнною багатогодинного очікування в черзі машин і автобусів. Подорожнього нуртує тільки одне питання – скільки часу доведеться тут змарнувати. 

Не інакше з тими, хто після ще довшого очікування заїжджає до Гребенного з  українського боку – теж думають тільки про те, що перед ними. Сотні кілометрів дороги до Любліна, Варшави і безлічі інших місць по цілій Польщі. Кому хочеться керувати там зір в іншому напрямку, в бік від міжнародної траси? А нагорода за цю екстравагантність – виняткова. Мальовничо розташована на узгір‘ї дерев‘яна церква, як пише польський дослідник Павел Сиґовський, «може найбільш „буклетна”, „медійна” дерев‘яна церква не терені люблінського воєводства». 

Сьогодні, 10 квітня, о 12.45, ця церква справді стане медійною. Бо перший канал публічного польського телебачення ретранслюватиме фрагменти пасхальних святкувань, які очолив в Гребенному митрополит перемисько-варшавський Кир Євген Попович.

Гребенне є також важливим місцем в географії української літератури. На місцевому цвинтарі похований Олександр Козловський. Народився на Миколаївщині в священичій родині. Прожив всього 22 роки (1876-1898). Іван Франко написав про нього: «один з найталановитіших, а може, навіть просто найталановитішоий поет нашої молодої генерації». 

Вже тяжко хворіючи, писав у вірші «Невжеж нічого»: 1.Тьфу пек мені! Не вжеж нічого/мені по ній вже не остало?/ Не в-жеб мене, так молодого/ніщо до світа не взяло?/ 2. Шкода часу! Дарма небоже/ В безтямній тузі пропадати!/ Поглянь лише довкола,/ може є ще кого любить, кохати!/ 3. На щастє – так. Іще лишилась/ сестра, брат, мати удова/що мною змалку так журилась/ що так на мене упова./ 4. Є ще народ наш в сірачині,/ціла маленьких вітчина./Для них я буду жить від нині!/ день новий серце почина.

Іван Франко, посилаючись на свідчення товаришів Козловського, писав, що в 1896-1897 роках він «належав до вільнодумців», був «крайнім лібералом» і «навіть атеїстом». 

В першому посланні св. Івана читаємо: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває»(1Ів 3,14). 

Не сумніваюся у спасінні Олександра Козловського. На запитання «може є ще кого любить, кохати» він дав відповідь: «Є ще народ наш в сірачині,/ціла маленьких вітчина».

З гребенівського цвинтаря бачить народ свій в сірачині, цілу маленьких вітчину, який вирушає в світ в пошуках хліба, сенсу, надії. Фізично не жив довго для нього. Триває в своїй поезії. 

Свою передмову до збірки віршів Козловського «Мірти і кипариси» Іван Франко закінчив такими словами: «Складаємо цей вибір його писань на його забуту могилу як пам’ятку по чоловіці талановитім і щирім, якому за життя доля не дала нічого для скрашення існування, та який полишив найкращі цвіти своєї душі іншим для скрашення їх існування».

Могила поета Олександра не є нині забутою. Хай не буде забуте те, що він лишив для скрашення нашого існування. Поезія, яку треба сприйняти як заклик, щоб вже тут здйснити свою пасхальну мандрівку від смерті до життя. 

«Будь кришталем»: Будь кришталем, коли ти з каміння,/будь фіалком, коли ти ростина,/соловієм, коли ти пташина,/а любов’ю, коли ти людина.