niedziela, 12 sierpnia 2018

Ягелло як доказ


Люблін в контексті українсько-польських стосунків від кількох тижнів асоціюється з конфліктом. Парадокс полягає в тому, що рушійною силою як останнього зіткнення (щодо Сагрині), так і попередніх спроб загострення ситуації  (висвітлення перебігу нападу на процесію в Перемишлі, закон про ІПН) були люди, які не походять звідси, але тут студіювали (Католицький університет) і активно діяли в студентському товаристві, котре, м‘яко кажучи, є «україноскептичним». (див.  http://bogdanpanczak.blogspot.com/2018/06/lublin-od-spotkan-do-hybrydy.html)

А два дні тому виповнилось шістсот років від моменту, в якому руська цивілізація в латинському Любліні завершила справу, яка в цьому місті є найціннішою пам‘яткою, неперевершеним шедевром візантійського щодо джерел мистецтва, і завдяки все-таки більш щасливим тут історичним обставинам, збереженим доказом того, на що спроможні були в культурному плані предки сучасних східних сусідів Польщі.  Чому король Ягелло в каплиці Люблінського замку і ще в дев‘ятьох місцях тодішньої Польщі, включно зі своєю спальнею в королівському замку в Кракові, хотів мати східні фрески? На думку Яна Длуґоша тому, що illam enim magis quam Latinam probabat. Бо руське мистецтво цінував вище від західного. 

Мій вплив на люблінського воєводу, посла Жимковського і інших польських політиків більше, ніж обмежений. Але в контексті 600-ліття люблінських візантійсько-руських фресок хочеться вкотре – і швидше за все незмінно надаремно – звернути увагу на внутрішні, греко-католицькі чи ширше західноукраїнські, явища в сфері релігійної тотожності.

Тимофій Гаврилів в тексті «Про що не пишуть газети» на сайті zbruc.eu риторично питає: «чому українці можуть зреалізуватися майже винятково за кордоном, адже ж мають власну домівку, свій чудовий край. Врешті-решт, державу». Герой його тексту, аналізуючи навколишню дійсність доходить до висновку, що це «в найкращому разі – імітація під Захід, під світові стандарти. [...] Часом йому здається, що й уся його країна – імітація тієї справжньої, уявної, не те щоб ідеальної, але такої, якою її йому хочеться бачити». 

Два повідомлення з останніх днів. У Трускавці встановили 12-метрову статую Ісуса Христа. Це копія, не перша у світі, славної статуї з Ріо-де-Жанейро. Зробив це з власної ініціативи мешканець міста. Хоч Бразилія це не Захід в розумінні «євростандартів», то все-таки в Трускавці з‘явилась імітація. Автор задуму дійшов до висновку, що (як християнин?) зможе зреалізуватися виключно наслідуючи закордонний зразок, механічно переносячи його на свою землю.

Другий захід є суто церковним і полягає у створенні у Зарваниці «Українського Єрусалиму». Під час відвідин німецького Айхштету побачена там кальварія надихнула на встановлення  усього комплексу місць. За словами відповідального священика це: «копія Гробу Господнього, а також Голгофа, Оливний город, сходи Покаяння, які вели до замку Пилата. Посередині розміщена купіль Ветезда  [...] Справа знаходяться Левові (Леонські) ворота та Вежа Давида, яку ніхто не міг здобути, тому вона є символом нескореності. На найвищій точці вежі розміститься оглядовий майданчик, з якого відкривається чудова панорама на Марійський духовний центр та село.  Усе місце оточене мурами,  які відображають оборонні мури Єрусалиму».
 
Християнський Схід увесь цей комплекс місць називає Воскресінням, по-грецьки Анастасіс. Поки що йде мова тільки про те, що у Зарваниці буде копія Гробу Господнього. 

Польський дослідник українського церковного мистецтва, в статті присвяченій мотивові храму –   а це завжди є ротонда Анастасіс  – на фонах сцен покладення тіл святих до гробу в іконах з Перемиської єпархії,  пише, що «здається, що духовна концепція Єрусалиму не втілювалась на Сході в архітектурі в такій мірі, як це було на Заході». В Зарваниці виправлять «помилку». 

До Риму, до Айхштету, до Фатіми і інших місць в західній Європі можна поїхати, щоб подивитися і набрати переконання, що найкращим виходом для нас є імітація. 

Але можна також задля того, щоб від одного з найкращих знавців християнського Сходу, американського єзуїта Роберта Тафта, почути слова-мементо: «Потрібно бути чіткими: єдиний сенс існування Східних Католицьких Церков як „Помісних Церков” випливає з їхньої окремої церковної спадщини, чи з їхнього „обряду” у повному значенні цього терміну. Наш обряд є не тільки суттєвою частиною нашої ідентичності. Він є нашою ідентичністю». 

Хто з греко-католиків є прихильником першого підходу, хай відвідає Люблін, Сандомир і Краків. Побачить чим є візантійсько-руська спадщина і зрозуміє тоді, що magis quam Latinam актуальне і після 600 років.


sobota, 4 sierpnia 2018

Політики і паломники


Несподівано продемонстрована схожість, на тлі поступово і нестримно наростаючих розходжень між Польщею і Україною, мала б тішити. Мене вводить в протилежний настрій. Політичні лідери в обидвох країнах скористали з нагоди велелюдних церковних згромаджень і сказали те, що говорять політики, тобто люди, яких головною турботою є перемога в наступних  виборах.

Прем‘єр-міністр Польщі, виступаючи в Ченстохові, порівняв ідейних противників своєї політичної сили до шведів, які в ХVII столітті хотіли взяти Ясну Гору. Коментатор газети, яка напевно не є голосом «тотальної опозиції», висловив жаль, що пан Моравецький не прочитав свіжого документу  польської Єпископської конференції присвяченого паломництву і санктуаріям, і замість того, щоб бути «паломником миру» став «паломником ПіС». 

Після промови президента Порошенка в Зарваниці Блаженніший Святослав відразу мусив пояснювати, що УГКЦ не буде приєднуватись до єдиної помісної Української Православної Церкви, коли (і якщо) Вселенський патріярх надасть томос про автокефалію.

Святі місця, санктуарії, духовні центри безперечно були, є і будуть важливою складовою церковного життя для католиків і правосланих. Минулого не змінимо, але на сьогодення і майбутнє бажано було б впливати, враховуючи змінені – часто радикально – обставини. 

Були часи, коли не тільки пересічний сільський парох вмів ледве читати. В  порівнянні з ним пересічний монах був генієм духовних і гуманістичних знань. Не дивина, що до монастирів, а санктуарії майже нерозривно були пов‘язані з монашеством, тягнулися душі спрагнені якісної поживи.

Сьогодні Церква – стовідсотково католицька різних традицій – докладає максимум зусиль, щоб добре підготувати свої майбутніх душпастирів. Дехто може згіршиться, але в Польщі – через стрімголовний спад числа семінаристів – в багатьох місцях на одого студента припадає вже один штатний працівник – науковий, адміністративний чи технічний. Попри те єпископи, усвідомлюючи, що основою душпастирства незмінно будуть парафії, не збираються обділяти турботою і підтримкою інституцій, які готують для тих парафій служителів.

В Україні це, тобто менше кандидатів до священства, також станеться не жиймо ілюзіями. Поки що і там розвивається семінарії, зі зрозумілих причин шукаючи підтримки в світі. І так само наша Церква – програмою «Жива парафія» – дає доказ свідомості, що від парафії, єдиної в селі, чи кожної окремо і всіх разом у місті, залежить її –  Греко-Католицької Церкви –  бути чи не бути життєздатною в країні, котра, попри безліч відмінностей, в духовному вимірі підлягає тим самим процесам, які проходять в західному світі. 

Прикро дивитися, що зробили з ченстоховської Ясної Гори. Під іншим оглядом наша Зарваниця, про що я писав вже неодноразово, також стала місцем специфічної духовності. Для прикладу програма святкувань 27-28 серпня 2018 року. В навечір‘я Успення Богородиці – Хресна дорога. І в сам день Успення, в якому святкуємо Пасху Богородиці – Хресна дорога. А ще лавина інвестицій, архітектурних великих і малих форм, які відтворюють, наслідують, імітують, пригадують те і се, позбавляючи Духовний центр осердя. Перенасичення і часто релігійна фантастика. 

Читаючи тексти в ЗМІ присвячені особливим місцям культу в Україні, часто хочеться поставити запитання: навіщо там медична реформа і навіть взагалі медицина? Немає захворювань, особливо онкологічних, від яких не зцілили б такі чи інші мощі. 

Христові слова про справжніх поклонників, скеровані до самарянки в контексті спору про місце поклоніння Богові, які «кланятимуться Отцеві в Дусі і правді»(Ів 5,23) справджуються в «святому храмі цьому», в кожній церкві, за яку молимось в анафорі Літургії Святого Василія Великого, щоб Бог «утвердив її аж до кінця віку».