Niesłuszne zapomnienie czy zamknięty rozdział?

W kwietniu 2017 roku Konferencja Episkopatu Polski opublikowała dokument „Chrześcijański kształt patriotyzmu”. Czytamy w nim, że „Kościół w swoim nauczaniu zdecydowanie rozróżnia szlachetny i godny propagowania patriotyzm oraz będący formą egoizmu nacjonalizm”.

Jednym z patronów – obok m.in. kuratora oświaty – VII Konkursu Wiedzy Patriotycznej o Romanie Dmowskim był metropolita białostocki ks. abp dr Tadeusz Wojda. Jak relacjonuje portal kresy.pl, 17 stycznia 2019 roku pogratulował on młodzieży uczestniczącej w konkursie „determinacji i aktywnego korzystania ze skarbnicy Idei Dmowskiego”. 

11 stycznia 2019 roku na KUL odbyło się sympozjum pt.   „Kresy, polityka wschodnia i mniejszości narodowe w myśli politycznej Romana Dmowskiego”. Ten sam portal cytuje wypowiedź głównego organizatora: „Dobrze się składa, że w Polsce powraca pamięć o Romanie Dmowskim, a 80. rocznica jego śmierci stała się okazją do przypomnienia tej postaci, niesłusznie zapomnianej przez lata komunizmu i rządów tzw. III RP, które nawiązują do wszystkiego, tylko nie do idei narodowej czy polskiej racji stanu”.

Piotr Zaremba tak kończy swój artykuł w „Dzienniku Gazecie Prawnej” (11-13.01.2019) zatytułowany „Czy Kaczyński to nowy Dmowski”: „Endecka wizja historii i kultury jest, wbrew temu co twierdzą przeciwnicy, tylko jedną z  konkurencyjnych ofert na  prawicowym rynku. Nie chciałbym jednak, aby zakres jej oddziaływania się poszerzał. Z pewnością różne grupy od prawicy odepchnie, ale przede wszystkim jest to wizja zbyt wąska, zanadto ekskluzywna i wykluczająca, aby pasowała do całego bogactwa polskiego dziedzictwa i całej komplikacji współczesnych cywilizacyjnych wyzwań. Lepiej ją potraktować jako ciekawy, ale jednak zamknięty rozdział naszych dziejów”.

Polscy biskupi w swym dokumencie cytują przemówienie świętego Jana Pawła II na forum Zgromadzenia Ogólnego ONZ w 1995 r.: „Należy ukazać zasadniczą różnicę, jaka istnieje między szaleńczym nacjonalizmem, głoszącym pogardę dla innych narodów i kultur, a patriotyzmem, który jest godziwą miłością do własnej ojczyzny. Prawdziwy patriota nie zabiega nigdy o dobro własnego narodu kosztem innych. To bowiem przyniosłoby ostatecznie szkody także jego własnemu krajowi, prowadząc do negatywnych konsekwencji zarówno dla napastnika, jak i dla ofiary. Nacjonalizm, zwłaszcza w swoich bardziej radykalnych postaciach, stanowi antytezę prawdziwego patriotyzmu i dlatego dziś nie możemy dopuścić, aby skrajny nacjonalizm rodził nowe formy totalitarnych aberracji. To zadanie pozostaje oczywiście w mocy także wówczas, gdy fundamentem nacjonalizmu jest zasada religijna, jak się to niestety dzieje w przypadku pewnych form tak zwanego «fundamentalizmu»”.

Adam Balcer w analitycznym tekście „Endek na Wschodzie” pisze: „Bezrefleksyjne  kultywowanie w polskim mainstreamie tradycji Dmowskiego i Narodowych Sił Zbrojnych to przepis na niepotrzebne napięcia ze wschodnimi sąsiadami. Nie da się tak po prostu przejść nad pragnieniem dominacji, nienawiścią i pogardą wobec wschodnich sąsiadów, które stanowiły istotę myśli endeckiej” (http://www.new.org.pl/2613-endek-na-wschodzie).

O patronacie metropolity białostockiego nad konkursem wiedzy o Romanie Dmowskim i aktywnym udziale w jego zakończeniu nie informowała oficjalna strona archidiecezji. Tak samo lubelskiego sympozjum nie zapowiadano na oficjalnej stronie KUL. Dowód świadomości wewnętrznej sprzeczności?

Новий початок

Популярна італійська колядка, – злосливі кажуть, що єдина, –  починається словами «Ти сходиш із зірок». Отець Томаш Шпідлік ТІ протестував: не із зірок, але з глибини людської історії. У візантійській традиції як підготовка до Різдва, так і його віддання (в Неділю по Різдві) наголошують на реальності входу Божого Сина в історію, зосереджуючись на Його родоводі, на конкретних предках і родичах. 

В Неділю перед Різдвом, яку звемо також Неділею Отців, співається прокімен з пророцтва Даниїла (3,26): «Благословен єси, Господи, Боже отців наших, і хвальне і прославлене ім’я Твоє на віки». Але до «Бога отців наших» звертаємось щодня в другому проханні Єктенії усильного благання. Це річ очевидна: ми успадкували віру в Бога, який поступово об’являвся в історії, від тих, хто був перед нами. З роду в рід, зберігаючи ціною крові  об’явлену правду в єдиного Бога, інколи відкидаючи «визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння»(Євр 11,35) праведники Старого Завіту «дарма, що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість»(Євр 11, 40). Це «щось краще» то Пасха Ісуса Христа. 

Цьогорічне Різдво стояло під знаком Томосу для українського православ’я. Самозрозуміло, що говорилося багато про минуле, згадуючи предків у вірі, закликаючи до повернення до своєї традиції, до спадщини отців. Це важливий аспект в цілому процесі відродження повноцінного церковного життя. Але це ще не все.

Михайло Драгоманов в «Чудацьких думках про українську національнусправу» писав в 1891 році: «Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз доторкатись вище, а власне про обов’язковий націоналізм, про культ того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкідливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген[ерал]-губернатор Бібіков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з православних предків похований у Лаврі. „От бачите, — сказав Бібіков, показуючи маршалкові на монумент його предка, — ваші предки були православні”. — „А ще раніше язичники”, — відповів граф».

В ланцюжку предків, отців доходимо до ланки, яка ще не була християнською. Апелювання до «віри отців наших» має, отже, свої межі.

Папа Бенедикт ХVI в енцикліці «Спасені надією» ясно написав, що тяглість прогресу є можливою тільки в матеріальній сфері,  а в « сфері етичної свідомості і моральних рішень такої можливості накопичуваання немає», бо «свобода  припускає, що в прийнятті основоположних рішень кожна людина і кожне покоління є новим початком»(24). 

Чим швидше зрозуміють це в Україні Церкви звані традиційними, тим менш правдоподібним буде те, що здійсниться припущення висловлене Тадеушом А. Ольшанським: «Не виключаю, що, – як під час розколу на початку 90-их, – так і на теперішніх спорах, більше національно-політичних, ніж релігійних, скористають євангелицькі віросповідання: баптисти, п’ятдесятники, адвентисти, вже сьогодні численні і впливові» („Tygodnik Powszechny”, 2/2019).

Християнами не народжуються. Християнином треба стати. Кожна людина, кожне покоління є новим початком цього подвигу.

Неусвідомлені користі

(В контексті рішення щодо обмеження  - томосом -  прав Православної Церкви України засновувати свої парафії поза кордонами України, стаття з "Благовіста" з липня 2004-го року)

Добре бути греко-католиком. Ширше — добре бути східним католиком, отже вірним/вірною однієї зі Східних Католицьких Церков. Це твердження — не лозунг якоїсь церковної пропаганди успіху, а заохота до того, щоб пошукати плюсів нашого церковного статусу. Це потрібне завжди, але може зокрема в часі, коли після всесвітніх дискусій навколо патріярхату УГКЦ обгрунтованою здається думка, що нашу долю вирішують враховуючи волю ворогів нашої Церкви. Теза про користь від «східнокатолицтва» базується на порівнянні, бо як більшість речей в житті людина оцінює порівнюючи свій досвід з довколишнім світом, так і тут треба скористатися досвідом інших, а конкретно — Римсько-Католицької Церкви.

Треба почати від наступної констатації: християни, а йдеться насамперед про католиків і православних, по-різному вирішують справу церковної приналежності тих вірних, які покидають свій рідний край і поселюються в іншому місці, в чужому під багатьма оглядами середовищі. Ця різниця в підході не є лише питанням практики, а більш серйозною еклезіологічною проблемою, отже справою, що стосується самої суті приналежності до Церкви, яка не є твором абстрактним, позбавленим людського «тіла», отже всього, що несе з собою факт втілення Церкви в дану етнічну групу, з її мовою і культурою. Дещо, з огляду на об’єм статті, спрощуючи, можна сказати, що в православ’ї практика є запереченням нібито обов’язуючої засади, що всі православні християни, які емігрують з власної країни, в новому місці поселення — в країнах «інославних» — стають членами церковних структур, які підлягають Вселенському Царгородському Патріярхові. Вистачить побувати в якомусь американському місті, щоб переконатися, що практично жодна з православних Церков не зреклася можливості «тримати» своїх вірних у власних структурах. Ця ситуація очевидного конфлікту інтересів є однією з найбільших внутріправославних проблем.

На цьому тлі, і ще враховуючи можливості, якими володіють латинники, ситуацію східних католиків можна назвати упривілейованою. До такого висновку веде дискусія, яка точиться навколо долі польських парафій в західному світі, зокрема в США. Польські, як і інші римсько- католицькі емігранти, належать до однієї Римсько-Католицької Церкви, главою якої є єпископ Риму. Вживається поняття «польська» чи інша етнічна парафія (в США, Німеччині), але йдеться про парафії персональні, а не територіальні. В статті поміщеній в «Газеті Виборчій» від 21 травня 2004 р. читаємо: «Коли в XIX і XX ст. емігранти з Європи поселювалися в США, Церква заохочувала їх до засновування власних, етнічних парафій». На початку XXI століття емігранти приїздять передовсім з Латинської Америки, а отже: «Кожен єпископ хоче мати в себе якнайбільше латиноських парафій — з Месами по-іспанськи, з латиноськими харитативними фундаціями і школами. Xтось однак мусить зробити для них місце». Стурбовані поляки пишуть і до самого Папи. Говорить о. Павел Пташнік, керівник Польської секції у Ватиканському держсекретаріаті: «Зараз нас часто просять про допомогу у випадках закривання польських церков в Америці чи Німеччині. Ми передаємо ті справи апостольським нунціям в тих країнах з проханням про інтервенцію в місцевого єпископа. Святіший Отець з болем сприймає вістки про такі ситуації, хоч небагато можна зробити, щоб змінити рішення». I як тут не радіти статусом Східних Католицьких Церков? Якщо вони самі не схочуть зректися власної тотожності, то жодні інші чинники — перш за все зміна еміграційної «конюнктури» і потрба «зробити місце» іншим — не можуть змусити їх до такого кроку. Побудовані ними в країнах еміграції церкви і всі інші установи будуть жити активним життям так довго, як вони самі схочуть. Обговорювана проблема стосується очевидно ситуації в цивілізованому світі, де держави дотримуються прав людини і кожен може сповідувати свою віру та належати до вибраної собою Церкви. Доля греко-католиків в Росії це зовсім інша дійсність.

Крім цього канонічно-формального аспекту ще декілька слів про іншу, не менш важливу користь від приналежності до східного християнства. В західній Церкві дедалі більше говориться про потребу доповнення пасійного виміру віри аспектом пасхальним — побіч Хресної дороги вводиться Дорогу світла, в якій роздумується над тайною Христового воскресіння. Знаючи ревність з якою дехто в нас імпортує чужі елементи, хочеться зробити заклик, щоб не відкривати вдруге Америки і те, чого могло забракнути в цілісному сприйнятті тайни Христа черпати з власних пребагатих джерел. Літургія візантійської Церкви є безнастанним оспівуванням Христової перемоги над гріхом і смертю, а недільні служби — вечірня і утреня - є не те, що Дорогою, а просто «Автострадою» світла.