Церква на пагорбі, вкриті лісом гори в далині, хата під стріхою. Все
засніжене, від білого пуху яскраво
відбивається світло місяця. І колядники зі звіздою, співаючи йдуть сповістити
радісну новину. Так виглядав типовий сюжет різдвяної листівки, якою українці з
західної діаспори передавали собі і рідним у цілому світі святочні побажання.
«Зв`язки зі старою батьківщиною
стають слабшими, але ніколи не перериваються. Мову забувається, але
зберігаються деякі спогади, невиразний образ села серед вкритих лісом гір,
сцени з хліборобського життя, розповіді зі старої батьківщини; наступні
покоління колись знову зацікавляться своїми roots,
коріннями».
Так Мартин Поллак, австрійський публіцист, описує словацьких емігрантів до
США в книжці «Цісар з Америки. Велика втеча з Галичини». Русинів це також
стосується. Зокрема них стосувалося те, що написав він про галицьку бідність у
розділі присвяченому Менделю Бекові, єврейському шевцеві з Ліська, спершу
емігрантові, потім одному із одіозних агентів-посередників, які заохочували до
виїзду за океан: «У найманців часто на численну родину припадав один кожух,
примітивно зшита бараняча шкіра, і одна пара теплих черевиків, так що взимку на
довший час з хати могла вийти тільки одна особа. Багато дітей, навіть десяти чи
дванадцятилітніх, не мало ще власного взуття ні штанів, не кажучи про кожух».
Як тоді колядувати, як мандрувати від хати до хати в мороз, в глибокому снігу?
Такі деталі забувається, бо в пам`яті лишається спомин про найважливішу правду Різдва: Бог родиться «не в
царській палаті, а межи бидляти»; те, що зображено на іконі свята – тварини з
людьми під одним дахом – немов живцем перенесено з нашого життя: «Багатодітні
родини тиснуться в одному приміщені з маленькими вікнами (щоб легше його огріти),
нерідко з тваринами, курками, качками. Коли теля або ягня родиться взимку,
приносять його до хати і кладуть біля печі, щоб дочекало весни»(Поллак).
Ідилія зображена на різдвяних листівках є виразом туги за світом, в якому
русин не вмирав би в «середньому віці двадцяти семи років», а владою не був
трактований «неймовірно брутально, часто не краще, ніж бидло»(Поллак). Такі
прагнення спонукали людей емігрувати в дев`ятнадцятому столітті. Четверта хвиля еміграції під кінець
двадцятого століття також хоче жити не коротше і не гірше, ніж інші європейці,
та не хоче ні боятися, ні соромитися своєї влади. Тоді покидали назавжди або на
якийсь час австрійську імперію. Тепер їдуть з країни, «де Радянський союз було
подолано фізично», але «його спадщина і досі зберігається морально і
ментально». Це діагноз з «Української хартії вільної людини», якою Ініціативна
група «Першого грудня» хоче «дати поштовх до об`єднання всіх людей, які хочуть доброго і гідного життя в
Україні і навколо неї». Програма лікування запропонована у Хартії базується на
трьох простих думках: «Ми самі несемо відповідальність за себе», «Мораль і
духовні цінності не можуть бути відкладеними на завтра. Вони потрібні
сьогодні», «Ми будуємо те, що уявляємо, а отже, від глибини, масштабу і
творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє». Не про емігрантів йдеться в
тих словах з розділу «Бути українцем»: «Не треба виправдовувати власну
бездіяльність непереборними обставинами, плекаючи лінощі, заздрість і „гординю
в приниженості”, які дуже часто є нашими найгіршими національними вадами».
Емігранти виявляють активність, попри несприятливі обставини діють, дивують
світ працьовитістю, і свідомі своєї людської гідності роблять все, щоб їх
поважали. Бог, який приходить у світ у
стайні, який мусить покинути рідну землю бо чигають на його життя, є Богом
близьким, солідарним з нужденними, покривдженими. Але він приходить на землю не
аби назавжди уподібнитись до них, але щоб їх піднести. Папа Бенедикт ХVI в
книжці про дитинство Ісуса з Назарету, за Карлом Бартом, наголошує, що в
історії Ісуса є два пункти, коли діяння Бога безпосередньо входить у
матеріальний світ: «народження з Діви і воскресіння з мертвих із гробу, в якому
Ісус не лишився і не зазнав тління». Обидва ті моменти, пише єпископ Риму, –
скандал для новожитноно духа. Бо модерний дух «дозволяє Богові діяти в ідеях і
думках, у духовній сфері, але не в матерії. Це перешкоджує». Проте дівиче
народження і дійсне воскресіння – це «пробні камені віри», бо «якщо Бог не має
влади також над матерією, тоді не є Богом».
«Ісус Христос учора і сьогодні – той самий навіки»(Євр 13,8). Як дві тисячі років тому, так і сьогодні він
має владу над матерією. Над матерією історії сьогодні через Церкву, через жінок
і чоловіків, які визнають його своїм Спасителем. Якщо дозволимо, щоб модерний
дух обмежував сферу діяння Бога до ідеї і мислі, лишаться нам тільки містичні
переживання над ідилічною різдвяною картиною. Альтернативний шлях вказує
Хартія, яка в останніх словах закликає «до найскладнішої у нашому житті роботи:
не чекати „золотого віку”, не падати духом під тягарем неправди, не ховатися
від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля».
О. Богдан Панчак
„Благовіст”12-1/2012/13
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz