В календарі "Благовіста" 25 років тому

 

 

МІЖ ЕЙФОРІЄЮ І САМОКРИТИКОЮ

УКРАЇНА І УГКЦ ПІСЛЯ ВІЗИТУ ПАПИ

 

Як усе, що відбувається вперше, візит Івана Павла II в Україну в днях 23-27 червня 2001 року Божого всім, а насамперед нам, греко-католикам, глибоко запишеться в пам'яті. В надії й очікуванні, скріпленому доволі виразними сигналами наступних візитів Папи Войтили, Церква в Україні і у діаспорі аналізуватиме перебіг і значення незабутніх червневих днів та спостерігатиме за впливом на духовне і церковне життя, який справив історичний візит Єпископа Риму в Україну.

До якоїсь міри це зрозуміло, що сприйняття візиту і самої особи Івана Павла II було таким емоційним. Надто велика і ще не так давно немислима була ця подія. Треба однак уникати наївності і, як про це писали польські журналісти, міфології. Ця остання стосується відновленої на потреби візиту теорії про українське походження матері  Кароля Войтили. Якщо за стільки років Папа не підтвердив цього, то навіщо це наново витягнуто. Як своєрідна сенсація, а по суті «пресовий факт», це напевно збільшило зацікавлення особою Папи, але сьогодні, беручи трохи приклад з критичного переосмислення проблеми самими поляками, слід більше уваги приділяти тому, що Папа говорить, а не тому, ким він є. Так само щодо форми і змісту папських промов потрібна є ясність. Досконала вимова і так тепло прийнята українцями турбота про правильне наголошування слів йшли від великої прискіпливості, з якою Іван Павло II готується до своїх завдань, в даному випадку читання українського тексту в польській транскрипції. Я мав нагоду переконатися в цьому особисто. В 1996 році у Римі, разом з о. Глібом Лончиною, я мав честь підготовляти Папу до служіння нашої Служби Божої з нагоди ювілею 400-ліття Берестейської унії. Папа, на позір відсутній думками, за кожним разом питав, що значить слово з Божественної Літургії, якого не розумів. Коли йдеться про зміст виступів, то відомо, що в значній мірі їх готують відповідні єрархи Церков, які відвідає Папа. Цитати з Норвіда і Міцкевича у проповіддях походять з його пам'яті; Мономаха і Шевченка «одобрено» як виразників ідей, які хотів передати Вселенський Архиєрей. Але незважаючи на те, хто був автором фрагментів про роль Києва і Київської Русі у християнізації східної Європи, величезне значення має той факт, що ті слова вийшли з уст Єпископа Риму. Ще не так давно, в кліматі екуменічної делікатності, який наказував мінімалізувати все, що пов'язане з сьогоднішньою Україною, про такі сформулювання можна було тільки мріяти. Це дуже важливий аспект візиту.

Портеба внутрікатолицького екуменізму

Без перебільшення можна сказати, що після найбільш контроверсійної справи, якою було ставлення до візиту православних московської орієнтації, другою гарячою точкою виявилося «внутрікатолицьке» питання черговості Служб Божих. Тільки непропорційно великій чисельній перевазі римо-католиків у масштабах всієї Вселенської Церкви можна приписати те, що так здивовано реагували вони на наші протести і намагання змінити програму – візантійську Службу Божу служити як першу в неділю 24 червня. Свідомість латинників могла би потрясти хіба що така гіпотетична подія: Папою стає якийсь східний єрарх, скажімо мелхітський патріярх. Одного разу він приїздить з візитом до країни традиційного західного християнства, хай це буде Польща, і в столиці, в неділю відправляє Службу Божу в своєму, візантійському обряді, тобто з нами. Латинники чекають до наступного дня. Це гіпотетичне потрясіння перетворилось би у землетрус.

Відлуння цієї передвізитної проблеми знайшлося у проповіді Понтифіка під час латинської Меси у Києві: «Якщо сьогодні відправляємо Євхаристію згідно з римською традицією, то пригадуємо той момент, який так глибоко пов'язаний з візантійською традицією, – а ним є спогад про єдину купіль Хрещення. Ми робимо це з вдячністю, а також з бажаниям, щоб пам'ять про неї допомогла віднайти ту обставину сопричастя, в якій різниця традицій не перешкоджала єдності у вірі та в церковному житті». Це досить складне пояснения не затре, мабуть, прикрого враження, але принаймні свідчить про те, що дехто усвідомлює вагу проблеми і не промовчує її. А що проблема існує, видно і з того, що в тижневику «Політика» (№ 26 за 2001 р.), який, як і інші світські мас-медії, не цікавився насамперед літургійними питаннями, зацитовано греко-католичку, котра питала чому Папа перед нашою Службою Божою відправляв приватну Месу: «То так, якби тебе запрошено на обід, а ти перед тим наївся на всяк випадок у себе вдома». Є фактом особливе розуміння латинниками служіння Євхаристії, так само як не підлягає сумніву фізична неміч Папи, котрий ще чотири роки тому у Римі був спроможний служити нашу Літургію, але реакція простої жінки свідчить про те, що укладаючи і оприлюднюючи програму дня Папи не враховано вразливості людей.

Про існування інших невирішених питань свідчить справа звучання титулів, які носять наші єпископи. До «Верховного Архиєпископа Львівського для українців» ми вже, хоч не хоч, звикли. Але під час беатифікації з уст Папи лунали сформулювания: «Єпископ Сокальський», «Єпископ Івано-Франківський» для українців. Тоді як у Львові є єпископ латинський і цей додаток при титулах єпископів є потрібний для ясності, то в Сокалі і Івано-Франківську латинських єпископів немає. Навіщо тоді введено цей додаток? Для римських урядовців критерієм є папський щорічник «Аннуаріо Понтіфічіо», де так записано офіційні назви наших спархій. Але тут панує термінологічний балаган, в якому раз наші єпархії є «для українців», раз «візантійсько-українського обряду», а в ситуації, коли потрібний був би уточнюючий додаток при латинській дієцезії – як у випадку Вроцлава, такого немає (принаймні у виданні з 1997 р.). Як було чути, цей критерій, а за ним офіційний текст Місіалу-Служебника, не став нормою для Блаженнішого Любомира, який, звертаючися під час Служби Божої у Львові до Папи про проголошення блаженними 28 Слуг Божих, поминув ці додатки.

Питання відносин між Греко-Католицькою і Римо-Католицькою Церквами в Україні є, на мою думку, одною зі справ, які повинні бути вирішені чимшвидше. Підготовка до візиту показала, що, хоч як парадоксально це звучить, потрібним є внутрікатолицький екуменізм.

Мас-медія: Україна як тло

Під оглядом зацікавлення засобів масової інформації візит Івана Павла II в Україну порівнювали до його подорожі до Святої землі. Очевидно, головним чинником, який викликав таку увагу було негативне ставлення Православної Церкви підпорядкованої московському патріярхові. Багато-хто просто розраховував на якусь сенсацію. Такої, Богу дякувати, не було. Тим не менше західні журналісти в переважній більшості спостерігали за візитом Папи в Україну не як таким, а як елементом чогось зовнішнього. Наприклад, італійська газета «Il Giornale» в числі від 27 червня 2001 р. звіт з подорожі озаглавила «Великий виклик, який Папа кидає Москві», і Росії присвячено тут найбільше уваги, а з п'яти поміщених у тексті фотографій дві представляють московського патріярха Алексія. В свою чергу «International Herald Tribune» від 28 червня зосередив свою увагу на слові Блаженнішого Любомира виголошеному перед Службою Божою у Львові, в якому просив він про прощення за зло скоєне греко-католиками в XX ст. Авторка замітки, журналістка газети «New York Times» «розвиває» слова Блаженнішого і пояснює, що «міцні слова перепрошення охоплювали один з найбільш болісних епізодів української історії – колаборацію з нацистами» і повідомляє, що багато українських католиків брало участь у знищенні євреїв у Бабиному ярі. Безсумнівно, протягом кількох днів Україна опинилася в центрі уваги світу. Крайньою наївністю однак було би думання, що фокус зацікавлення світових мас-медій зупинився на тому, що ми вважали найважливішим.

Самокритика як засіб скріплення

Заключним акордом візиту Івана Павла II в Україну була Божественна Літургія у візантійському обряді, під час якої проголошено блаженними 28 Слуг Божих. Богдан Цивінський написав про цю подію у щоденнику «Жечпосполіта» (7-8 липня 2001 р.): «Греко-католики, яких одні ігнорували сповненим легковаження мовчанням, а противники калічили гострою критикою, нарешті мали свій день у Вселенській Церкві». Це справді був день нашої Церкви – 27 червня 2001 року Божого. Якими будуть наступні дні, тижні, місяці і роки залежить від нас самих. В ейфорії, яку викликав успіх – за більшістю критеріїв – візиту, підсвідомо втікаємо від негативних знаків. Одним з них, чи не найбільшим, була шокуюча відмова значної частини духвоенства включитися у причащання вірних. А щойно пролунали слова папської проповіді, в якій сказав він: «Постійною турботою духовенства хай буде грунтовне євангельське й церковне виховання мирян. Нехай не забракне християнам духу пожертви». Цього духу забракло багатьом священнослужителям. Ніщо не може тут служити оправданням, навіть (чи взагалі личить про це згадувати) грязюка, крізь яку треба було йти до людей. Наші національні і церковні проблеми ми навчилися пояснювати всілякими зовнішніми чинниками. Нині вони найчастіше гніздяться в нас самих. Якщо ця справа не стане предметом серйозної рефлексії, то це свідчитиме про тотальний заник механізмів аналізу і самокритики в нашій Церкві.

А саме ця здатність є однією з характерних рис європейської культури. Лешек Колаковський, великий польський філософ, так писав про це ще у 1980 р. в праці, яку нещодавно надрукував київський місячник «Критика» (вересень 2001): «Здатність поставити самого себе під сумнів, здатність позбутися – всупереч, звісно, сильному опорові, – самовпевненості і самозадоволення, якраз і лежить біля витоків Європи як духовної сили ... ». Нині, коли в Європі, попри – пишу це під кінець жовтня – першопланову проблему боротьби з тероризмом, дедалі сильніше закріплюється погляд, що поділ між світом добробуту і поступового розвитку, а світом нужди і безнадії тотожний з поділом на західну, латинську і східну, православну (візантійську) культури, історичним покликанням нашої Церкви є засвідчити, що можна належати до християнського Сходу і бути носієм надії та сприяти розвиткові людини і суспільства. Як скеровані насамперед до нашої Церкви ми повинні сприйняти слова Івана Павла II з його вітальної промови в Бориспільському аеропорту: «Україна має виразне європейське покликання яке підкреслюють також і християнські корені вашої культури».

о. Богдан Панчак 

Wierny głos Kościoła?

 

KOŚCIÓŁ KATOLICKI NAUCZA:

„Jednym z decydujących sprawdzianów sprawiedliwości społecznej pozostaje dziś sytuacja migrantów, uchodźców i wszystkich tych, którzy zmuszeni są do przemieszczania się z powodu biedy, przemocy, zmian klimatycznych i katastrof środowiskowych. Sposób, w jaki społeczeństwo ich traktuje, pokazuje, czy jego rozumienie sprawiedliwości opiera się na strachu czy też braterstwie. Papież Franciszek zachęcał, by dostrzegać w migrantach nie tylko problem do rozwiązania, lecz «żywy obraz Ludu Bożego w drodze» [109]; osób obdarzonych godnością, zasobami i marzeniami, które mają prawo do bycia traktowanymi z szacunkiem i proszą o możność stania się czynną częścią społeczeństw, które je przyjmują” (papież Leon XIV, encyklika Magnifica Humanitas, 81).

TYGODNIK KATOLICKI „NIEDZIELA” GŁOSI:

„Polska jest dobrem unikalnym. Jest tu czysto i spokojnie. Jeżeli jednak przeciętni Polacy nie staną się bardziej aktywni, to szybko ten stan rzeczy może się zmienić. Wraz z napływającymi obcymi z innych kultur pojawią się śmieci, brud, choroby, a wraz z Ukraińcami przywędrowała już mafijna przestępczość” (Witold Gadowski, „Co robić?”, nr 24/14.06. 2025, s. 39). 

 

KOŚCIÓŁ KATOLICKI NAUCZA:

„Kościół obecny w świecie jako znak jedności dla całej rodziny ludzkiej, w pytaniach i wyzwaniach obecnego czasu rozpoznaje miejsce, w którym urzeczywistnia własne powołanie do słuchania, dialogu i służby, pozwalając, by przemawiało do niego wszystko to, co dotyczy życia mężczyzn i kobiet naszych czasów. To splecenie życia z dziejami narodów sprawia, że coraz głębiej pojmuje on, iż jego misja ma wymiar historyczny i niesie odpowiedzialność za sposób, w jaki kształtowane są relacje społeczne. Dlatego Kościół nie może uważać się za obcy wobec dynamizmów, które kształtują oblicze społeczeństwa. Przeciwnie, z zaangażowaniem uczestniczy on w drogach, poprzez które społeczeństwo to wzrasta i organizuje się oraz wnosi własny wkład w osiąganie bardziej sprawiedliwego i braterskiego współistnienia”. (papież Leon XIV, encyklika Magnifica Humanitas, 19).

TYGODNIK KATOLICKI „NIEDZIELA” GŁOSI:

„W ślad za bandytami ze Wschodu podążają tu także mętne interesy oberbandytów, zwanych na Ukrainie oligarchami. Piorą tu oni swoje cuchnące pieniądze, korumpują polskich urzędników i polityków. Niszczą obyczaje i wprowadzają obmierzłe, ukraińskie standardy funkcjonowania państwa. Niedługo nie poznamy naszej administracji, do której ukraińscy przestępcy wkręcają swoich ludzi – wtyki” (Witold Gadowski, „Co robić?”, nr 24/14.06. 2025, s. 39).

 

KOŚCIÓŁ KATOLICKI NAUCZA:

„Pierwszym wkładem, jaki możemy wnieść w budowanie bardziej ludzkiej cywilizacji, jest troska o nasze słowa. «Rozbrójmy słowa, a przyczynimy się do rozbrojenia świata» [188]. Potęga słów jest ogromna i doświadczamy jej w codziennej komunikacji, gdy ktoś powie nam coś, co zmienia nasze usposobienie – na lepsze albo na gorsze. «Pokój zaczyna się od każdego z nas: od sposobu, w jaki patrzymy na innych, jak ich słuchamy i jak o nich mówimy. W tym sensie sposób komunikowania się ma znaczenie fundamentalne: musimy powiedzieć «nie» wojnie słów i obrazów, musimy odrzucić paradygmat wojny» [189]. Wszyscy musimy więc uczynić rachunek sumienia w odniesieniu do słów, których używamy, do uprzedzeń, jakimi są one przeniknięte, oraz do agresji – jawnej bądź ukrytej – która w nich tkwi. Mamy realną możliwość przyczyniania się do dobra za każdym razem, gdy mówimy prawdę, dajemy mądrą radę, wspieramy tego, kto potrzebuje pocieszenia, piętnujemy niesprawiedliwość albo dajemy głos temu, kto go nie ma”. (papież Leon XIV, encyklika Magnifica Humanitas, 214).

TYGODNIK KATOLICKI „NIEDZIELA” GŁOSI:

„Obcy zaczynają wywierać coraz większe piętno na naszej codzienności. Pojawiają się sieci ukraińskich knajp i sklepów, do których towary – w sporej części – trafiają bez zapłacenia cła i należnych podatków wobec naszego państwa […] Wsiadając do takich samochodów [taksówek] klienci narażeni są na rozmaite niebezpieczeństwa. Podobnie jest z osobami, które masowo rozwożą po naszych miastach żywność – nie mają książeczek zdrowia i nikt nie daje gwarancji, że nie są roznosicielami groźnych chorób. To są właśnie te słynne «ręce do pracy», które masowo sprowadzają do Polski szemrane – często prowadzone przez Ukraińców – agencje zatrudnienia” (Witold Gadowski, „Co robić?”, nr 24/14.06. 2025, s. 39).

W odpowiedzi na mój list otwarty z 25 sierpnia 2025 roku - https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0rudoiTyQAKszqqaXBvaRi53KYzhDZKD6aV79uA7CMzbFXCx3mDMYjYUPecCg7P2Ul&id=100018268180604 –

redaktor naczelny „Niedzieli” ks. Jarosław Grabowski napisał:  „Dziękuję za uważną lekturę "Niedzieli". Mam jednak wrażenie, że nie jest ona systematyczna i kompleksowa. Nasz tygodnik, postrzegany jest przez stałych (nie zaś okazjonalnych) Czytelników, jako nadzwyczaj uważny i wierny głos Kościoła. Felieton prasowy jest wyjątkowym gatunkiem dziennikarskim, który zawsze wyraża punkt widzenia autora, dlatego w "Niedzieli" widnieje nagłówek "Moim zdaniem" (m.in. przy felietonie Witolda Gadowskiego)”.

Moim zdaniem stały czytelnik felietonów Witolda Gawłowskiego utwierdza się w obrzydzeniu i nienawiści do wszystkich obcych, przede wszystkim Ukraińców.