Пратулин в обміні дарів

 

СЛОВО ВИГОЛОШЕНЕ ПІД ЧАС БОЖЕСТВЕННОЇ ЛІТУРГІЇ В ХОЛМСЬКОМУ СОБОРІ РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ В ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ ПРАТУЛИНСЬКИХ МУЧЕНИКІВ (23 січня 2026 р.)

Дорогі Брати і Сестри!

Цього року виповнюється 30 років від беатифікації уніатських, тобто греко-католицьких, мучеників з Пратулина. У проповіді, виголошеній в Римі 6 жовтня 1996 року під час беатифікаційної Меси, Іван Павло II сказав, що Вінкентій Левонюк і його товариші, мученики з Підляшшя, «як вірні *слуги* Господа, сповнені довіри до сили Його благодаті, дали свідчення своєї приналежності до Католицької Церкви у вірності власній східній традиції. Вони зробили це з повною свідомістю і не вагалися пожертвувати своїм життям, щоб підтвердити свою відданість Христу. Не шкодуючи себе, мученики з Пратлина захищали не тільки храм, перед яким вони загинули, але й Церкву, яку Христос довірив апостолу Петру. Цю Церкву, частиною якої вони відчували себе, як живі камені. Вони пролили свою кров, з’єднавшись із Сином Божим, вигнаним з виноградника і вбитим для спасіння і примирення людини з Богом (пор. Мт 21, 39). Проголошені сьогодні блаженними Вінкентій Левонюк і його 12 товаришів своїм прикладом і заступництвом запрошують нас усіх мужньо продовжувати шлях до повної єдності всієї родини учнів Христа в дусі екуменічних вказівок Другого Ватиканського Собору».

Професор Ганна Дильонгова з Люблінського Католицького Університету, авторка positio historica для Конгрегації у справах канонізації, документа необхідного для беатифікації, кільканадцять років тому в доповіді про національну ідентичність пратулинських мучеників підтвердила те, що святий Іван Павло II сказав у проповіді про мотивацію, якою вони керувалися, погоджуючись на смерть: «Мені вдалося показати, враховуючи широкий історичний контекст, що уніати з Пратлина загинули за віру і тільки за віру».

Мученицькою смертю гинули і перед ними, щоб згадати лише як символ святого Йосафата Кунцевича, і після них, щоб згадати лише тих свідків віри з XX століття, беатифікованих Іваном Павлом II у Львові в 2001 році, численні єпископи, священники, ченці, черниці та миряни, що належали до Церкви Київської митрополії, яка в 1596 році в Бресті відновила єдність з єпископом Риму через церковну унію – єдиним відомим на той час і досі не заміненим жодним іншим ефективним способом відновлення єдності між християнами Сходу і Заходу.

Після падіння Першої Речіпосполитої царська Росія, а після 1945 року її продовження в історії – Радянський Союз, знищували цю Церкву, звану уніатською, пізніше греко-католицькою, в наступних етапах, називаючи це перекручено поверненням до віри предків, або воз’єднанням, яке полягало у примусовому приєднанні до Російської Православної Церкви. Цьому «воз’єднанню» з Церквою, яку сьогодні, у 2026 році, також хотілося б взяти в лапки, передували жорстокі дії царських, а пізніше радянських жандармів, військ, спеціальних служб. Жертвами однієї з багатьох таких злочинних акцій в Холмській єпархії, єдиними, кого було канонізовано, були саме чоловіки з Пратулинa, які, як сказав Іван Павло II у проповіді, захищали «не тільки храм, перед яким вони загинули, але й Церкву, яку Христос довірив апостолу Петру». Їхня уніатська церква в Пратулині мала стати місцем, яке нічим не відрізнялося б від російських храмів, а Церква, їхня уніатська єпархія зі столицею в Холмі, мала розірвати єдність із наступником апостола Петра, що й сталося в 1875 році, коли уніатську Церкву в Королівстві Польському було ліквідовано.

Коли за кілька років до ліквідації уніатської єпархії в Холмі групі її вірних вдалося дістатися до царя Олександра II, щоб нагадати йому про його обіцянку не втручатися в життя їхньої Церкви, той відправив їх до міністра внутрішніх справ графа Толстого. Уніатські делегати почули від нього: «Будьте лютеранами, кальвіністами, мусульманами і ким завгодно, тільки не католиками і не уніатами, бо уряд цього не дозволить».

Минуло понад 150 років з того моменту, як царський міністр внутрішніх справ сказав, що саме від російського уряду залежить, ким можна бути. Тоді русини не могли бути членами Церкви, яка через унію поєднувала Схід із Заходом. В принципі, нічого не змінилося. Сьогодні наступник царя на Кремлі, його міністри, претендують на право вирішувати, хто такі українці, куди може рухатися Україна як держава. А якби йому вдалося її завоювати і поневолити, він рушив би далі, щоб нав’язувати свої умови іншим.

Граф Толстой помилявся. Хоча царський уряд не дозволяв, багато уніатів, яких називали «упорствующими», залишалися вірними своїй традиції, терплячи репресії, покарання, заслання до Сибіру. Ослаблена поразками Росія мусила піти на поступки. Так про це говорила проф. Г. Дильонгова: «У 1905 році, після  указу «Про віротерпимість» Миколи II, який дозволяв зміну православного віросповідання, уніати масово записувалися до парафіяльних книг латинських церков, оскільки уніатська Церква навіть не була згадана царем в указі. Вона не існувала і не могла існувати в Російській імперії. Тоді до лона Католицької Церкви повернулося близько 120 тисяч вірних. І сталося те, чого хотіли запобігти російські власті, ліквідуючи унію, – полонізація нащадків русинів-уніатів, які в XIX столітті загинули, захищаючи свою Церкву».

Дорогі в Христі!

Кілька місяців тому на одному з італійських католицьких порталів з’явився текст про нову програму підготовки майбутніх священників в італійських духовних семінаріях. Текст був ілюстрований непідписаною фотографією. На ній було багато студентів у священницьких облаченнях. Але як кількість богословів – дуже велика для західноєвропейських реалій, так і фасон духовного одягу, що відрізнявся від латинської сутани, вказували на те, що це не могла бути фотографія з каплиці якоїсь італійської семінарії. Насправді фотографія була зроблена в каплиці Греко-Католицької Духовної Семінарії в Івано-Франківську. Парадоксально, але ця кумедна ситуація якось відображає реальність. Протягом багатьох років, насамперед в Італії, сотні тисяч українських економічних емігрантів, переважно жінок, отримують душпастирську опіку від греко-католицьких священників з України. Греко-Католицькі громади, що утворюють екзархат, функціонують завдяки підтримці Конференції Єпископату Італії. Зі свого боку, греко-католицькі священники, як біритуалісти, допомагають у душпастирстві римським католикам, також як капелани в лікарнях. Тож цілком можливо, що хтось із семінаристів на фотографії колись стане священником, який служитиме греко-католикам і римським католикам в Італії.

У повсякденній мові ми назвемо це взаємною допомогою. Черпаючи з релігійного словника, ми визначимо це як обмін дарами. Завдяки такому дару ми тут разом з вами, як частина Греко-Католицької Церкви в Польщі. Дарувальником є вже 61 рік Люблінська архидієцезія, яка в 1965 році прийняла до своєї духовної семінарії першого греко-католика, який не міг вступити до своєї семінарії в Перемишлі, бо її не було з 1945 року, коли комуністичний режим почав поступово ліквідувати Греко-Католицьку Церкву в Польській Народній Республіці. Завдяки цій щедрій гостинності, з 1990 року також для семінаристів з України, ми зберегли безперервність священничого служіння в нашій Церкві.

Таким обміном дарами, але вимушеним жорстокими реаліями геополітичних змін після Другої світової війни, є те, що по обидва боки польсько-українського кордону східні та латинські католики, а також православні, моляться в храмах, побудованих іншими. Обмін населенням в рамках так званої репатріації призвів до того, що сотні церков у Польщі та костелів в Україні спорожніли, бо були вивезені віряни, які їх наповнювали. Перебрання цих храмів і турбота про них в Україні та Польщі – чудовим прикладом чого є цей храм – Церквою іншої традиції є свідченням культури та християнської зрілості.

Неперевершеним прикладом матеріально-духовного обміну дарами в Польщі є доля церкви в селі Лопінка в Бескидах. Це греко-католицьке місце почитання Богородиці після 1947 року розділило трагічну долю виселених на «Повернуті землі» мешканців – своєрідний кінець світу. Зруйнований храм було відновлено завдяки спочатку приватним коштам і рішучості людей, які хотіли, щоб матерія і дух, втілені в лопіньському місці культу Богородиці, були відроджені. Сьогодні це місце, за своїм походженням греко-католицьке, приваблює всіх, а насамперед римо-католиків, яким звідусіль ближче туди, ніж виселеним на Помор’я, Нижню Сілезію, Вармію і Мазури греко-католикам.

Однак сьогодні, коли ми вшановуємо блаженних мучеників з Пратулинa, ми думаємо насамперед про той скарб, яким є їхнє свідчення, а також свідчення багатьох інших мучеників і віруючих, які чекають на канонізацію. Останні дослідження доводять, що до 1915 року на території всього Королівства Польського католицизм у римській формі прийняли близько 200 тисяч колишніх уніатів. Статистично, половина Сідлецької дієцезії має греко-католицьке коріння. У сусідніх дієцезіях ці пропорції, ймовірно, менші. Прийнявши дар мучеництва і зробивши його важливим елементом власної християнської ідентичності, Сідельця дієцезія віддячила за це турботою про пам’ять, культ і, перш за все, процесом беатифікації мучеників з Пратулина, завдяки якому ми вшановуємо їх як блаженних. За збереження пам’яті про мучеників і ісповідників, за сприяння популяризації їхнього подвигу серед греко-католиків у сучасній Україні, вдячна всім братам і сестрам-римо-католикам Греко-католицька Церква, якій у 1905 році і після 1918 року не дозволено відродитися на території колишньої Холмської єпархії.

Це обмін дарами, який триває. Д-р Анджей Шабацюк, люблінський історик, який досліджує історію Холмщини, написав: «Варто підкреслити, що опір уніатського населення був явищем, незвичайним у європейському масштабі. Греко-Католицьке населення, переважно сільське, часто неписьменне, протягом багатьох років вміло ефективно протистояти енергійним діям бюрократичної держави, яка залучала значні людські ресурси та величезні фінансові кошти і часто застосовувала просто неймовірний терор».

Держава, яка залучає значні людські ресурси та величезні фінансові кошти, держава, яка щодня застосовує просто неймовірний геноцидний терор, вже чотири роки поспіль знову хоче підкорити та поневолити. Серед тих, хто ефективно і героїчно протистоїть цьому, є християни з усіх Церков, євреї та мусульмани, а також люди, які не ідентифікують себе з жодною релігією, яких об’єднує бажання жити у свободі в країні, де поважаються права людини. Будь-яка форма допомоги та підтримки в цій екзистенційній боротьбі є формою вдячності за дар опору, обміном дарами, в якому одна сторона ставить на карту своє життя.

Нехай заступництво мучеників з Пратулина та всіх святих, яких породила польська та українська землі, випросить нам тривалий і справедливий мир, перемогу істини і добра, щоб ми могли разом, у злагоді, будувати краще майбутнє.

 

Opór niespotykany w skali europejskiej

 

SŁOWO WYGŁOSZONE PODCZAS BOSKIEJ LITURGII W CHEŁMSKIEJ BAZYLICE NARODZENIA NAJŚWIĘTSZEJ MARYI PANNY W DZIEŃ  WSPOMNIENIA MĘCZENNIKÓW PRATULIŃSKICH

Drodzy Bracia i Siostry!

W bieżącym roku minie 30 lat od beatyfikacji męczenników unickich, inaczej greckokatolickich, z Pratulina. W homilii wygłoszonej 6 października 1996 roku podczas Mszy św. beatyfikacyjnej Jan Paweł II powiedział, że Wincenty Lewoniuk i jego towarzysze, męczennicy z Podlasia, „Jako wierni «słudzy» Pana, pełni ufności w moc Jego łaski, dali świadectwo swojej przynależności do Kościoła katolickiego w wierności własnej tradycji wschodniej. Uczynili to z pełną świadomością i nie zawahali się złożyć ofiary z życia na potwierdzenie swego oddania Chrystusowi. Nie szczędząc siebie, męczennicy z Pratulina bronili nie tylko świątyni, przed którą ponieśli śmierć, ale także Kościoła, który Chrystus zawierzył apostołowi Piotrowi. Tego Kościoła, którego czuli się częścią, jako żywe kamienie. Przelali swą krew zjednoczeni z Bożym Synem, wyrzuconym z winnicy i zabitym dla zbawienia i pojednania człowieka z Bogiem (por. Mt 21, 39). Wyniesieni dzisiaj na ołtarze Wincenty Lewoniuk i jego 12 towarzyszy, przez swój przykład i wstawiennictwo, zapraszają nas wszystkich, abyśmy mężnie kontynuowali wędrówkę ku pełnej jedności całej rodziny uczniów Chrystusa w duchu wskazań  ekumenicznych Soboru Watykańskiego II”.

Profesor Hanna Dylągowa z KUL, autorka positio historica  dla Kongregacji do Spraw Kanonizacyjnych, dokumentu niezbędnego do beatyfikacji, kilkanaście lat temu w referacie o tożsamości narodowej męczenników pratulińskich potwierdziła to, co święty Jan Paweł II powiedział w homilii o motywacji, jaką kierowali się oni, godząc się na śmierć: „Udało mi się pokazać, uwzględniając szerokie tło historyczne, że unici z Pratulina zginęli za wiarę i tylko za wiarę”.

Męczeńską śmiercią ginęli przed nimi, by wspomnieć tylko jako symbol św. Jozafata Kuncewicza, i po nich, by wspomnieć tylko tych świadków wiary z XX wieku, beatyfikowanych przez Jana Pawła II we Lwowie w 2001 roku, liczni biskupi, kapłani, zakonnicy, zakonnice i świeccy należący do Kościoła metropolii kijowskiej, który w roku 1596 w Brześciu nad Bugiem odnowił jedność z biskupem Rzymu poprzez unię kościelną – jedyny znany wówczas i dotychczas nie zastąpiony żadnym innym skutecznym – sposób przywracania jedności między chrześcijanami Wschodu i Zachodu.

Po upadku I Rzeczypospolitej carska Rosja, a po roku 1945 jej kontynuacja w historii – Związek Radziecki, niszczyły ten Kościół, zwany unickim, później greckokatolickim, w kolejnych etapach, nazywając to przewrotnie powrotem do wiary przodków, czy też zjednoczeniem, które polegało na przymusowym włączeniu do Rosyjskiego Kościoła Prawosławnego. To „zjednoczenie” z Kościołem, który dzisiaj, w roku 2026 też chciałoby się wziąć w cudzysłów, było poprzedzone brutalnymi działaniami carskich, później sowieckich żandarmów, wojsk, służb specjalnych. Ofiary jednej z wielu takich zbrodniczych akcji w eparchii chełmskiej, jedyne wyniesione na ołtarze, to właśnie mężczyźni z Pratulina, którzy, jak powiedział Jan Paweł II w homilii, bronili „nie tylko świątyni, przed którą ponieśli śmierć, ale także Kościoła, który Chrystus zawierzył apostołowi Piotrowi”. Ich unicka cerkiewka w Pratulinie miała stać się miejscem, które niczym nie odróżniałoby się od rosyjskich świątyń, a Kościół, ich unicka eparchia ze stolicą w Chełmie, miał zerwać jedność z następcą apostoła Piotra, co stało się faktem w roku 1875, gdy zlikwidowano Kościół unicki w Królestwie Polskim.

Gdy kilka lat przed likwidacją unickiej eparchii chełmskiej grupie jej wiernych udało się dotrzeć do cara Aleksandra II, by przypomnieć mu o jego obietnicy nie ingerować w życie ich Kościoła, ten odesłał ich do ministra spraw wewnętrznych hr. Tołstoja. Uniccy delegaci usłyszeli od niego: „Bądźcie sobie lutrami, kalwinami, mahometanami i czem chcecie, byle nie katolikami i nie unitami, bo na to rząd nie pozwoli”. 

Minęło ponad 150 lat od momentu, gdy carski minister spraw wewnętrznych powiedział, że to od rządu rosyjskiego zależy kto kim może być. Wtedy Rusini nie mogli być członkami Kościoła, który poprzez unię łączył Wschód z Zachodem. W zasadzie nic się nie zmieniło. Dziś następca cara na Kremlu, jego ministrowie, roszczą sobie prawa decydowania o tym, kim są Ukraińcy, dokąd może zmierzać Ukraina jako państwo. A gdyby udało mu się ją podbić i zniewolić, ruszy dalej, by innym narzucać swoje warunki. 

Hrabia Tołstoj mylił się. Choć carski rząd nie pozwalał, wielu unitów, nazwanych „opornymi”, trwało w wierności swojej tradycji, cierpiąc represje, kary, zesłania na Sybir. Osłabiona porażkami Rosja musiała pójść na ustępstwa. Tak mówiła o tym prof. H. Dylągowa: „W roku 1905, po ukazie tolerancyjnym Mikołaja II, który pozwalał na zmianę wyznania prawosławnego, unici masowo wpisywali się do ksiąg parafialnych kościołów łacińskich, ponieważ Kościół unicki nie został przez cara nawet wspomniany w ukazie. Nie istniał i w dalszym ciągu nie mógł istnieć w Cesarstwie Rosyjskim. Wróciło wówczas na łono Kościoła katolickiego około 120 tys. wiernych. I stało się to, czemu chciały, likwidując unię, zapobiec władze rosyjskie – polonizacja potomków Rusinów-unitów, którzy w XIX wieku zginęli w obronie własnego Kościoła”. 

Drodzy w Chrystusie! 

 Kilka miesięcy temu na jednym z włoskich portali katolickich ukazał się tekst o nowym programie formacji przyszłych prezbiterów we włoskich seminariach duchownych. Tekst zilustrowano niepodpisanym zdjęciem. Było na nim wielu alumnów w strojach duchownych. Ale zarówno liczba kleryków – bardzo duża jak na zachodnioeuropejskie realia, jak i krój stroju duchownego, różniący się od łacińskiej sutanny – wskazywały, że nie mogła być to fotografia z kaplicy jakiegoś włoskiego seminarium. W rzeczywistości zdjęcie zrobiono w kaplicy greckokatolickiego seminarium duchownego w Iwano-Frankowsku. Paradoksalnie ta zabawna sytuacja jakoś oddaje rzeczywistość. Od wielu lat, przede wszystkim we Włoszech, setkom tysięcy ukraińskich ekonomicznych emigrantów, w zdecydowanej większości są to kobiety, niosą posługę duszpasterską greckokatoliccy kapłani z Ukrainy. Greckokatolickie wspólnoty, tworzące egzarchat, funkcjonują dzięki wsparciu Konferencji Episkopatu Włoch. Ze swej strony greckokatoliccy kapłani, jako birytualiści, pomagają w duszpasterstwie rzymskim katolikom, także jako kapelani w szpitalach. Całkiem więc możliwe, że któryś z kleryków ze zdjęcia będzie kiedyś prezbiterem służącym greckokatolickim i rzymskim katolikom we Włoszech. 

W codziennym języku nazwiemy to wzajemną pomocą. Czerpiąc ze słownika religijnego określimy to jako wymianę darów. Dzięki takiemu darowi jesteśmy tu razem z Wami, jako cząstka Kościoła greckokatolickiego w Polsce. Darczyńcą jest od 61 lat archidiecezja lubelska, która w  roku 1965 przyjęła do swego seminarium duchownego pierwszego grekokatolika, który nie mógł wstąpić do swojego seminarium w Przemyślu, bo go nie było od roku 1945, gdy komunistyczny reżim rozpoczął stopniowe likwidowanie Kościoła greckokatolickiego w Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej. Dzięki tej wspaniałomyślnej gościnności, od roku 1990 także dla seminarzystów z Ukrainy, zachowaliśmy ciągłość posługi kapłańskiej w naszym Kościele. 

Taką wymianą darów, ale wymuszoną przez brutalne realia zmian geopolitycznych po Drugiej wojnie światowej, jest to, że po obu stronach granicy polsko-ukraińskiej wschodni i łacińscy katolicy, ale także prawosławni, modlą się w świątyniach zbudowanych przez innych. Wymiana ludności w ramach tzw. repatriacji spowodowała, że setki cerkwi w Polsce i kościołów w Ukrainie opustoszały, bo wywieziono wiernych, którzy je wypełniali. Przejęcie tych świątyń i troska o nie w Ukrainie i w Polsce – czego wspaniałym przykładem jest to sanktuarium – przez Kościół innej tradycji jest świadectwem kultury i chrześcijańskiej dojrzałości. 

Niezrównanym przykładem materialno-duchowej wymiany darów jest w Polsce dola cerkwi w bieszczadzkiej wsi Łopienka. To greckokatolickie sanktuarium maryjne podzieliło po roku 1947 tragiczny los wysiedlonych na Ziemie Odzyskane mieszkańców – swoisty koniec świata. Zrujnowaną świątynię odbudowano dzięki początkowo prywatnym środkom i determinacji ludzi, którzy chcieli, by materia i duch wcielone w łopieńskim miejscu kultu Bogurodzicy zostały wskrzeszone. Dziś to miejsce, w swej genezie greckokatolickie, przyciąga wszystkich, a przede wszystkim rzymskich katolików, którym zewsząd jest tam bliżej niż wysiedlonym na Pomorze, Dolny Śląsk, Warmię i Mazury grekokatolikom. 

Jednak dzisiaj, gdy czcimy błogosławionych męczenników z Pratulina, myślimy przede wszystkim o tym skarbie, jakim jest ich,  i wielu innych męczenników i wyznawców, którzy czekają na wyniesienie na ołtarze, świadectwo. Najnowsze badania dowodzą, że do roku 1915 na terenie całego Królestwa Polskiego katolicyzm w formie rzymskiej przyjęło ok. 200 tys. byłych unitów. Statystycznie biorąc, połowa diecezji siedleckiej ma korzenie greckokatolickie. W sąsiednich diecezjach te proporcje są zapewne mniejsze. Przyjąwszy dar męczeństwa i uczyniwszy go istotnym elementem własnej tożsamości chrześcijańskiej, diecezja siedlecka odwzajemniła go troską o pamięć, kult i przede wszystkim procesem beatyfikacyjnym męczenników z Pratulina, dzięki któremu czcimy ich jako błogosławionych. Za pielęgnowanie pamięci o męczennikach i wyznawcach, za sprzyjanie popularyzacji ich heroizmu wśród grekokatolików w dzisiejszej Ukrainie, wdzięczny jest wszystkim braciom i siostrom rzymskim katolikom Kościół greckokatolicki, któremu w roku 1905 i po 1918 nie dane było odrodzić się na terytorium dawnej eparchii chełmskiej. 

To wymiana darów, która trwa. Dr Andrzej Szabaciuk, lubelski historyk, badający dzieje Chełmszczyzny, napisał: „Warto podkreślić, że opór ludności unickiej był zjawiskiem niespotykanym w skali europejskiej. Ludność greckokatolicka, w ogromnej większości pochodzenia wiejskiego, często niepiśmienna, potrafiła latami skutecznie sprzeciwiać się energicznym działaniom biurokratycznego państwa, angażującego znaczne zasoby ludzkie czy ogromne środki finansowe i często posługującego się wręcz niewyobrażalnym terrorem”. 

Państwo angażujące znaczne zasoby ludzkie i ogromne środki finansowe, państwo codziennie posługujące się wręcz niewyobrażalnym ludobójczym terrorem od czterech lat ponownie chce podbić i zniewolić. Wśród tych, którzy skutecznie i bohatersko sprzeciwiają się temu, są chrześcijanie z wszystkich Kościołów, żydzi i muzułmanie oraz ludzie nie utożsamiający się z żadną religią, których łączy pragnienie życia w wolności w kraju, w którym szanowane są prawa człowieka. Każda forma pomocy i wsparcia w tej egzystencjalnej walce jest formą wdzięczności za dar oporu, wymianą darów, w której jedna strona kładzie na szali swoje życie. 

Niech orędownictwo męczenników pratulińskich  i wszystkich świętych, których zrodziła polska i ukraińska ziemia wyjedna nam trwały i sprawiedliwy pokój, zwycięstwo prawdy i dobra, aby w zgodzie wspólnie budować lepszą przyszłość.