Wierzyć, praktykować, nie pomagać

 

Ostatni numer „Niedzieli” (34/23.08.2026) publikuje rozmowę z Mateuszem Cholewą, zastępcę redaktora naczelnego portalu Demagog.pl. Tytuł wiernie oddaje jej treść: „Jak Rosja miesza nam w głowach”. Impulsem do przeprowadzenia wywiadu była analiza, zatytułowana „Matrioszka”, przeprowadzona przez Demagoga.pl.

Jednym z elementów rosyjskiej operacji „Matrioszka”, obliczonej na „podsycanie napięć między Polakami i Ukraińcami”, były manipulacje głośnym zajściem, jakie miało miejsce w autobusie komunikacji miejskiej w Bielsku Białej. Na „filmie” z incydentu „ofiary pokazuje się jako prowodyrów zajścia”, to „nastolatka z Ukrainy uśmiecha się złośliwie i szyderczo”, prowokując Polaka.

W ostatnim numerze „Niedzieli” (34/23.08.2026) nie ma stałego felietonu pt. „Moim zdaniem” Witolda Gadowskiego. Zapewne z powodu wakacyjnej pauzy. Prawie każdy felieton tego autora zawiera coś, co można określić jako „podsycanie napięć między Polakami i Ukraińcami”. Bielskie zajście też nie uszło uwadze felietonisty. W numerze 30. poświęcił mu cały tekst zatytułowany „Straszny Polak i biedne Ukrainki”. Sprawę „odpaliła” Natalia Panczenko, która, „nie wiadomo jak, uzyskała od prezydenta Andrzeja Dudy polskie obywatelstwo”. Według Gadowskiego była to skoordynowana akcja „ukraińskiej propagandy, która połączona jest nie tylko z zakrzyczeniem pamięci o ludobójczej ‘Krwawej Niedzieli UPA`, ale także z wnioskiem Ukrainy o jak najszybsze ekshumacje we wskazanych w Polsce przez Ukraińców miejscach, gdzie rzekomo leżą ukraińskie ofiary”. I tak dalej, i temu podobne.

Niewielkie echo wywołał  w Polsce i w ogóle nie był zauważony w Ukrainie jeden aspekt sondażu IBRiS dla „Rzeczypospolitej”, w którym pytano Polaków o to, czy należy wciąż „wspierać militarnie Ukrainę w konflikcie z Rosją”. Zaskoczony jego wynikami redaktor Michał Szułdrzyński pisał w tekście pod tytułem „Kto jest dziś papieżem polskich katolików. Wyniki sondażu dają do myślenia” („Rz”, 23.07.2026): „Okazuje się, że najwięcej zwolenników pomocy wojskowej dla Ukrainy jest wśród osób, które deklarują się jako niewierzące i niepraktykujące. Aż trzy czwarte z nich chce pomocy Ukrainie. Nawet w grupie osób wierzących, ale praktykujących nieregularnie przeważają osoby uznające potrzebę pomocy Ukrainie (57 proc. za, do 43 proc. przeciw.). Natomiast zupełnie inaczej wygląda to wśród osób deklarujących się jako zarówno wierzący, jak i praktykujący. Tu już tylko 37 proc. jest za pomocą, zaś większość, pewną przewagą 57 proc. sprzeciwia się udzielaniu wsparcia walczącej z Rosją Ukrainie”.

To, że większość wierzących i praktykujących sprzeciwia się militarnemu wsparciu Ukrainy jest także „zasługą” Witolda Gadowskiego. Bo wielu z nich wychodzi z kościołów z egzemplarzem „Niedzieli” w dłoni.

A może publikacja, w której dziennikarka tygodnika stwierdza, że „w Polsce rośnie niechęć wobec Ukraińców, po części podsycana przez polityków i dziennikarzy”, będzie przełomem w „Niedzieli”?

Incydent czy symptom?

 

Uwzględniając, że 80% nakładu „Gościa Niedzielnego” rozchodzi się w parafiach, to w tych godzinach w dziesiątkach tysięcy rzymskokatolickich domów w Polsce z okładki ostatniego numeru tego największego katolickiego tygodnika krzyczą słowa: „Ukraina potrzebuje nawrócenia”. Mniejszą czcionką dodano: Bez wysiłku duchowego Ukraina nie zmierzy się z prawdą o Wołyniu. 

Wrażenie robi troska o szczegóły. Paznokcie kobiety zapalającej żółtą świeczkę-ofiarkę na okładkowym zdjęciu są pomalowane na niebiesko.

„Gość Niedzielny” pod nowym-starym kierownictwem ks. Gancarczyka zaczął się ścigać z „Niedzielą” w straszeniu Ukrainą i Ukraińcami. Tak samo w dziesiątkach tysięcy domów w Polsce niezawodny w szczuciu Witold Gadowski, powołując się na wyśmiane poważnymi analitykami rewelacje byłej szefowej wywiadu narodowego USA Tulsi Gabbard o 40 biologicznych laboratoriach w Ukrainie, pyta dziś w swoim felietonie: „Co może się stać, gdy powojenny reżim w Kijowie całkowicie opanują antypolscy wyznawcy Bandery i będą chcieli wykorzystać przeciwko Polsce sztucznie utworzoną w naszym kraju mniejszość ukraińską?”.

Księdza Marka Gancarczyka „niejeden raz” niepokoiły oficjalne komunikaty armii ukraińskiej o przeprowadzonych akcjach. W niektórych z nich pobrzmiewał „jakiś złowieszczy ton”, wynikający, według naczelnego „GN” z braku chrześcijańskiego ducha. Gadowski w swoim felietonie pyta otwarcie: „Co by było, gdyby Ukraina przedstawiła wobec Polski roszczenia terytorialne?”. Jakie złe przeczucia związane z armią ukraińską ma Gancarczyk?

Swój wstępniak ks. Gancarczyk zatytułował „potężny wysiłek duchowy”. Mają się na niego zdobyć „Ukraińcy w swej zbiorowości”, by „przyjąć do wiadomości, że ich przodkowie dopuścili się okrutnej zbrodni”. Jako „znakomity przykład” takiej postawy naczelny „GN” podaje słowa zwierzchnika UKGK kard. Lubomyra Huzara wypowiedziane „podczas liturgii na hipodromie we Lwowie, z udziałem Jana Pawła II”. Ale tu zabrakło troski o dokładność. Dokonało się to nie 26 czerwca, lecz dzień później, dokładnie 25 lat temu. I greckokatolicki kardynał poprosił nie „o przebaczenie krzywd, jakie naród ukraiński wyrządził Polakom w historii”, lecz o „wybaczenie zła wyrządzonego – niestety świadomie i dobrowolnie – swoim bliźnim z własnego narodu i z innych narodów przez niektórych synów i córki Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego”. KAI w swoim otwartym serwisie przypomniała 22 czerwca homilię, jaką ojciec Jacek Salij OP wygłosił 11 lipca 2019 roku w Łucku. Mówił w niej: „Na trzy szczegóły tej deklaracji warto zwrócić uwagę. Po pierwsze, kardynał Huzar nie czuł się kompetentny – i chyba słusznie – żeby składać tę deklarację w imieniu całego ukraińskiego narodu; on ją składał w imieniu Kościoła, którego był pasterzem. Po drugie, o przebaczenie zwrócił się Kardynał najpierw do ‘Boga, Stwórcy i Ojca nas wszystkich` – cóż bowiem warte byłyby jakiekolwiek tylko ludzkie prośby o przebaczenie, gdyby nie były przeniknięte nadzieją, że jeden tylko Bóg ma moc pojednać ze sobą tych, którzy się tak ciężko wzajemnie poranili. I wreszcie po trzecie, zgodnie z prawdą historyczną, Kardynał podkreśla, że krzywdy od nas, `niektórych synów i córek Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego`, doznali `bliźni z własnego narodu oraz z innych narodów`. Uderza czysty, wzorcowo ewangeliczny ton tej deklaracji. Jej Autorowi chodzi nie tylko o zasypywanie przepaści, jakie zostały wykopane między naszymi dwoma Narodami. On przypomina, że wiele zła wyrządzili również Ukraińcy innym Ukraińcom – i że również te wydarzenia domagają się od nas duchowego przepracowania”.

Słowa kardynała Huzara, obok 47  innych deklaracji, homilii, przemówień (z lat 1943-2016), zamieszczonych w specjalnym tomie Przemyskich Wiadomości Archieparchialnych (nr 23, 2017) są dowodem, że Ukraińcy, także i może przede wszystkim grekokatolicy, podejmują wysiłek duchowy, by tragiczne wydarzenia z okresu II wojny światowej nie ciążyły na stosunkach polsko-ukraińskich.

Równie intensywny wysiłek, najpierw intelektualny, musi podjąć ks. Gancarczyk. Stał się wyrazicielem opinii większości polskiego społeczeństwa, dla którego „pewne narody obsadzane są w pozytywnej roli sojuszników, inne w roli `czarnych charakterów` – wrogów, od których Polacy wiele wycierpieli. Wedle deklaracji respondentów we wspomnieniach rodzinnych zachowały się w większości złe wspomnienia przede wszystkim o trzech narodach: Ukraińcach, Niemcach i Rosjanach”.

To cytat z artykułu Lecha M. Nijakowskiego pt. „Pamięć o II wojnie światowej a relacje Polaków z innymi narodami”, zamieszczonego w  wydanej przez Muzeum II wojny światowej w 2010 roku książce „Między codziennością a wielką historią. Druga wojna światowa w pamięci zbiorowej społeczeństwa polskiego”. Tragicznym dla Ukraińców paradoksem polskiej pamięci zbiorowej jest to, że tylko 14,7 % ankietowanych potwierdziło zachowane w rodzinnych wspomnieniach opowieści o kontaktach w czasie wojny z Ukraińcami. Jeśli chodzi o Niemców i Rosjan to odpowiednio 48,7 i 40,8 %. Mimo to Ukraińcy wyprzedzili Niemców i Rosjan w kategorii „zdecydowanie złe” i „raczej złe” wspomnienia.

Ostatni numer „Gościa Niedzielnego” zapisze się w historii. Dotychczas „nawracanie” przywoływało w Polsce słowa z wiersza ks. Twardowskiego „Wyjaśnienie”: „Nie przyszedłem Pana nawracać, zresztą wyleciały mi z głowy wszystkie mądre kazania, jestem od dawna obdarty z błyszczenia”. Błyszcząca okładka ostatniego „Gościa Niedzielnego” będzie tylko incydentem, czy jest już symptomem?

 

 

В календарі "Благовіста" 25 років тому

 

 

МІЖ ЕЙФОРІЄЮ І САМОКРИТИКОЮ

УКРАЇНА І УГКЦ ПІСЛЯ ВІЗИТУ ПАПИ

 

Як усе, що відбувається вперше, візит Івана Павла II в Україну в днях 23-27 червня 2001 року Божого всім, а насамперед нам, греко-католикам, глибоко запишеться в пам'яті. В надії й очікуванні, скріпленому доволі виразними сигналами наступних візитів Папи Войтили, Церква в Україні і у діаспорі аналізуватиме перебіг і значення незабутніх червневих днів та спостерігатиме за впливом на духовне і церковне життя, який справив історичний візит Єпископа Риму в Україну.

До якоїсь міри це зрозуміло, що сприйняття візиту і самої особи Івана Павла II було таким емоційним. Надто велика і ще не так давно немислима була ця подія. Треба однак уникати наївності і, як про це писали польські журналісти, міфології. Ця остання стосується відновленої на потреби візиту теорії про українське походження матері  Кароля Войтили. Якщо за стільки років Папа не підтвердив цього, то навіщо це наново витягнуто. Як своєрідна сенсація, а по суті «пресовий факт», це напевно збільшило зацікавлення особою Папи, але сьогодні, беручи трохи приклад з критичного переосмислення проблеми самими поляками, слід більше уваги приділяти тому, що Папа говорить, а не тому, ким він є. Так само щодо форми і змісту папських промов потрібна є ясність. Досконала вимова і так тепло прийнята українцями турбота про правильне наголошування слів йшли від великої прискіпливості, з якою Іван Павло II готується до своїх завдань, в даному випадку читання українського тексту в польській транскрипції. Я мав нагоду переконатися в цьому особисто. В 1996 році у Римі, разом з о. Глібом Лончиною, я мав честь підготовляти Папу до служіння нашої Служби Божої з нагоди ювілею 400-ліття Берестейської унії. Папа, на позір відсутній думками, за кожним разом питав, що значить слово з Божественної Літургії, якого не розумів. Коли йдеться про зміст виступів, то відомо, що в значній мірі їх готують відповідні єрархи Церков, які відвідає Папа. Цитати з Норвіда і Міцкевича у проповіддях походять з його пам'яті; Мономаха і Шевченка «одобрено» як виразників ідей, які хотів передати Вселенський Архиєрей. Але незважаючи на те, хто був автором фрагментів про роль Києва і Київської Русі у християнізації східної Європи, величезне значення має той факт, що ті слова вийшли з уст Єпископа Риму. Ще не так давно, в кліматі екуменічної делікатності, який наказував мінімалізувати все, що пов'язане з сьогоднішньою Україною, про такі сформулювання можна було тільки мріяти. Це дуже важливий аспект візиту.

Портеба внутрікатолицького екуменізму

Без перебільшення можна сказати, що після найбільш контроверсійної справи, якою було ставлення до візиту православних московської орієнтації, другою гарячою точкою виявилося «внутрікатолицьке» питання черговості Служб Божих. Тільки непропорційно великій чисельній перевазі римо-католиків у масштабах всієї Вселенської Церкви можна приписати те, що так здивовано реагували вони на наші протести і намагання змінити програму – візантійську Службу Божу служити як першу в неділю 24 червня. Свідомість латинників могла би потрясти хіба що така гіпотетична подія: Папою стає якийсь східний єрарх, скажімо мелхітський патріярх. Одного разу він приїздить з візитом до країни традиційного західного християнства, хай це буде Польща, і в столиці, в неділю відправляє Службу Божу в своєму, візантійському обряді, тобто з нами. Латинники чекають до наступного дня. Це гіпотетичне потрясіння перетворилось би у землетрус.

Відлуння цієї передвізитної проблеми знайшлося у проповіді Понтифіка під час латинської Меси у Києві: «Якщо сьогодні відправляємо Євхаристію згідно з римською традицією, то пригадуємо той момент, який так глибоко пов'язаний з візантійською традицією, – а ним є спогад про єдину купіль Хрещення. Ми робимо це з вдячністю, а також з бажаниям, щоб пам'ять про неї допомогла віднайти ту обставину сопричастя, в якій різниця традицій не перешкоджала єдності у вірі та в церковному житті». Це досить складне пояснения не затре, мабуть, прикрого враження, але принаймні свідчить про те, що дехто усвідомлює вагу проблеми і не промовчує її. А що проблема існує, видно і з того, що в тижневику «Політика» (№ 26 за 2001 р.), який, як і інші світські мас-медії, не цікавився насамперед літургійними питаннями, зацитовано греко-католичку, котра питала чому Папа перед нашою Службою Божою відправляв приватну Месу: «То так, якби тебе запрошено на обід, а ти перед тим наївся на всяк випадок у себе вдома». Є фактом особливе розуміння латинниками служіння Євхаристії, так само як не підлягає сумніву фізична неміч Папи, котрий ще чотири роки тому у Римі був спроможний служити нашу Літургію, але реакція простої жінки свідчить про те, що укладаючи і оприлюднюючи програму дня Папи не враховано вразливості людей.

Про існування інших невирішених питань свідчить справа звучання титулів, які носять наші єпископи. До «Верховного Архиєпископа Львівського для українців» ми вже, хоч не хоч, звикли. Але під час беатифікації з уст Папи лунали сформулювания: «Єпископ Сокальський», «Єпископ Івано-Франківський» для українців. Тоді як у Львові є єпископ латинський і цей додаток при титулах єпископів є потрібний для ясності, то в Сокалі і Івано-Франківську латинських єпископів немає. Навіщо тоді введено цей додаток? Для римських урядовців критерієм є папський щорічник «Аннуаріо Понтіфічіо», де так записано офіційні назви наших спархій. Але тут панує термінологічний балаган, в якому раз наші єпархії є «для українців», раз «візантійсько-українського обряду», а в ситуації, коли потрібний був би уточнюючий додаток при латинській дієцезії – як у випадку Вроцлава, такого немає (принаймні у виданні з 1997 р.). Як було чути, цей критерій, а за ним офіційний текст Місіалу-Служебника, не став нормою для Блаженнішого Любомира, який, звертаючися під час Служби Божої у Львові до Папи про проголошення блаженними 28 Слуг Божих, поминув ці додатки.

Питання відносин між Греко-Католицькою і Римо-Католицькою Церквами в Україні є, на мою думку, одною зі справ, які повинні бути вирішені чимшвидше. Підготовка до візиту показала, що, хоч як парадоксально це звучить, потрібним є внутрікатолицький екуменізм.

Мас-медія: Україна як тло

Під оглядом зацікавлення засобів масової інформації візит Івана Павла II в Україну порівнювали до його подорожі до Святої землі. Очевидно, головним чинником, який викликав таку увагу було негативне ставлення Православної Церкви підпорядкованої московському патріярхові. Багато-хто просто розраховував на якусь сенсацію. Такої, Богу дякувати, не було. Тим не менше західні журналісти в переважній більшості спостерігали за візитом Папи в Україну не як таким, а як елементом чогось зовнішнього. Наприклад, італійська газета «Il Giornale» в числі від 27 червня 2001 р. звіт з подорожі озаглавила «Великий виклик, який Папа кидає Москві», і Росії присвячено тут найбільше уваги, а з п'яти поміщених у тексті фотографій дві представляють московського патріярха Алексія. В свою чергу «International Herald Tribune» від 28 червня зосередив свою увагу на слові Блаженнішого Любомира виголошеному перед Службою Божою у Львові, в якому просив він про прощення за зло скоєне греко-католиками в XX ст. Авторка замітки, журналістка газети «New York Times» «розвиває» слова Блаженнішого і пояснює, що «міцні слова перепрошення охоплювали один з найбільш болісних епізодів української історії – колаборацію з нацистами» і повідомляє, що багато українських католиків брало участь у знищенні євреїв у Бабиному ярі. Безсумнівно, протягом кількох днів Україна опинилася в центрі уваги світу. Крайньою наївністю однак було би думання, що фокус зацікавлення світових мас-медій зупинився на тому, що ми вважали найважливішим.

Самокритика як засіб скріплення

Заключним акордом візиту Івана Павла II в Україну була Божественна Літургія у візантійському обряді, під час якої проголошено блаженними 28 Слуг Божих. Богдан Цивінський написав про цю подію у щоденнику «Жечпосполіта» (7-8 липня 2001 р.): «Греко-католики, яких одні ігнорували сповненим легковаження мовчанням, а противники калічили гострою критикою, нарешті мали свій день у Вселенській Церкві». Це справді був день нашої Церкви – 27 червня 2001 року Божого. Якими будуть наступні дні, тижні, місяці і роки залежить від нас самих. В ейфорії, яку викликав успіх – за більшістю критеріїв – візиту, підсвідомо втікаємо від негативних знаків. Одним з них, чи не найбільшим, була шокуюча відмова значної частини духвоенства включитися у причащання вірних. А щойно пролунали слова папської проповіді, в якій сказав він: «Постійною турботою духовенства хай буде грунтовне євангельське й церковне виховання мирян. Нехай не забракне християнам духу пожертви». Цього духу забракло багатьом священнослужителям. Ніщо не може тут служити оправданням, навіть (чи взагалі личить про це згадувати) грязюка, крізь яку треба було йти до людей. Наші національні і церковні проблеми ми навчилися пояснювати всілякими зовнішніми чинниками. Нині вони найчастіше гніздяться в нас самих. Якщо ця справа не стане предметом серйозної рефлексії, то це свідчитиме про тотальний заник механізмів аналізу і самокритики в нашій Церкві.

А саме ця здатність є однією з характерних рис європейської культури. Лешек Колаковський, великий польський філософ, так писав про це ще у 1980 р. в праці, яку нещодавно надрукував київський місячник «Критика» (вересень 2001): «Здатність поставити самого себе під сумнів, здатність позбутися – всупереч, звісно, сильному опорові, – самовпевненості і самозадоволення, якраз і лежить біля витоків Європи як духовної сили ... ». Нині, коли в Європі, попри – пишу це під кінець жовтня – першопланову проблему боротьби з тероризмом, дедалі сильніше закріплюється погляд, що поділ між світом добробуту і поступового розвитку, а світом нужди і безнадії тотожний з поділом на західну, латинську і східну, православну (візантійську) культури, історичним покликанням нашої Церкви є засвідчити, що можна належати до християнського Сходу і бути носієм надії та сприяти розвиткові людини і суспільства. Як скеровані насамперед до нашої Церкви ми повинні сприйняти слова Івана Павла II з його вітальної промови в Бориспільському аеропорту: «Україна має виразне європейське покликання яке підкреслюють також і християнські корені вашої культури».

о. Богдан Панчак