7 жовтня 1253

З "Календаря 'Благовіста' на 2003 рік"

 

Ad fontes

 

Принцип «ad fontes» виявляється корисним в кожній ділянці життя. Прикро, що порівняння з джерелом стає конче потрібним також в церковних справах. На сайті зорганізованої Церквою конференції присвяченій захистові неповнолітніх, яка нещодавно проходила у Варшаві, поміщено резюме виступів доповідачів. Ось фрагмент про слово відомого чеського богослова о. Томаша Галіка:  «Kościół ma trudności z odnalezieniem się w radykalnie pluralistycznym świecie. Zwłaszcza kościoły naznaczone komunistyczną przeszłością mają trudności ze zrozumieniem tego świata. (Przykładem jest obecna dramatyczna sekularyzacja polskiego społeczeństwa)». Слова в дужких передають цей фрагмент доповіді, яку повністю помістив портал Więź: «Moment krytyczny nadszedł dopiero w momencie śmierci Jana Pawła II – przed Kościołem stanęło zadanie odnalezienia Chrystusa i Ewangelii za ikoną świętego Papieża Polaka. Niefortunny sojusz części hierarchii z obecnymi populistycznymi i nacjonalistycznymi rządami zniszczył Kościół w Polsce o wiele bardziej niż ponad pół wieku komunistycznych prześladowań. Obecna fala ujawniania pandemii nadużyć w odległej i niedawnej historii spowodowała trzęsienie ziemi w polskim Kościele. Ale nadużycia seksualne są tylko jednym z aspektów tego problemu.

Jeżeli Kościołowi polskiemu nie uda się teraz zrozumieć obecnego kryzysu jako kairos i wezwania do głębokich reform, jeśli Kościół nie ukaże polskiemu społeczeństwu – a zwłaszcza młodemu pokoleniu – innego oblicza chrześcijaństwa, obecny proces sekularyzacji w Polsce będzie jeszcze bardziej radykalny niż odbyło się to w innych krajach katolickich, takich jak Hiszpania czy Irlandia».

Другий приклад винятково актуальний. В польській версії книжки «Ковчег отця Ковча»(Київ 2017), виданій в Любліні («Błogosławiony Emilian Kowcz Proboszcz Majdanka»(Gaudium, 2020), в розділі про зведену за одну ніч, попри брак дозволу, церкві в Сиворогах, новодиться слова дочки блаженного Омеляна: «Jeszcze nie wszyscy się rozeszli, gdy miejscowi złoczyńcy napadli na cerkiew i zaczęli ją rujnować. Doszło do bójki. Ktoś zawiadomił policję, która na koniach wpadła między ludzi». В цитованій книжці («За Божі правди і людські права», Саскатун 1994), на поданій в приписі сторінці 98 читаємо: «Ще не всі розійшлися, як місцеві мазурі (так називали поляків) напали на церкву й почали її ламати, розбивати. Люди стали в обороні церкви, прийшло до бійки. Хтось дав знати на поліцію, яка влетіла між людей на конях. Багато з наших були покалічені до крови, але й  наші не щадили мазурам...».

Якщо висловити це в стилістиці єктенійних прохань, то звучало б так: «І дай нам дочекатися днів, коли можна буде говорити правду, всю правду і нічого, крім правди».

 

 

Деінде і за будь-яких обставин

 

4 червня 1981-го і 1989-го року це випадковий збіг двох подій, які на перший погляд не мають з собою нічого спільного, в дійсності однак для греко-католиків у Польщі мають символічну вимову. Сорок років тому вперше в повоєнній історії греко-католицький єпископ, Кир Мирослав Іван Любачівський, рукоположив у священство двох дияконів. Тривав «карнавал» Солідарності, тоталітарна влада мала більші проблеми від стеження за меншинами. Але цього було б замало, щоб дати дозвіл на приїзд до Польської народної республіки українського єпископа з діаспори. Приводом, якого не могли відкинути, був похорон примаса Стефана Вишинського, котрий був водночас ординарієм для позбавлених власного єпископа греко-католиків. Отець Богдан Огородник так споминав цей день: «4 червня 1981 р. в Перемишлі відбулися єрейські свячення  двох кандидатів: диякона Михайла Бундза (що в латинському обр'яді був рукоположений у Любліні) та Богдана Піпки. Рукоположення відбулося в латинській катедрі, бо не „годилося", щоб митрополит відправляв в звичайному храмі. Я з Москаликом керував людей з храму, де відправлялося, на нове місце. Були гарні слова привітання від о. митрата Стефана Дзюбини. Від виселення в 1947 р. вперше легально міг приїхати до Польщі наш єпископ. Я бачив сльози на очах багатьох людей. Спершу рукоположено на диякона Богдана Піпку, а опісля двох дияконів на священиків. В часі Літургії було трохи замішання. Старші священики забули, як служиться Архієрейську Літургію, а молодші не знали. Прислуга також не справлялася добре. Найважніше, що все якось відбулося. Було чим гордитися - прийняти рукоположення від свого владики в рідному обряді».

Тридцять два роки тому в ПНР пройшли перші частково вільні вибори. Це був початок падіння комуністичних режимів в Центральній і Східній Європі. Для греко-католиків у Польщі це заплодоносило призначенням у серпні першого єпископа – поки що як помічника примаса Польщі – а згодом відновленням Перемиської єпархії.

Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Сотий рік» від 1991 року те, що діялося в 1989 році назвав «несподіваним і сповненим надій перебігом подій», коли за нових обставин розпочинався  «складний, але плідний перехід до більш представницького і поліичнно справедливішого устрою». Папа «разом з усією Церквою» складав Богові подяку за те, що у складних умовах нерідко героїчне свідчення давали, крім людей Церкви, «інші люди доброї волі». Іван Павло ІІ підкреслював, що падіння тоалітарних систем «майже повсюдно сталося мирниим шляхом», а події 1989 року – це «приклад того, як добра воля до переговорів і євангельський дух узяли гору над супротивником, який свідомо не обтяжував себе принципами моралі». А все, що тоді вдалось здійснити, вимагало «поміркованості, готовності до страждань, жертовності»(22-25).

Як легко помітити, спочатку послаблення, а остаточно падіння тоталітарної системи, означали для греко-католиків у Польщі свободу. Тому достеменніше від інших громадян Республіки Польща усвідомлюємо, що рух до авторитарної системи управління державою є поверненням до минулого, яке здавалося раз назавжди переможеним. Відмова в 2017 році  нинішньої польської влади підтримати відзначення 70-ої річниці Акції «Вісла», що сталося вперше від 1989 року, була запереченням слів Івана Павла ІІ про «більш представницький і політично справедливий устрій».

Небаченої ментальної еквілібристики потрібно, щоб, звеличуючи святого папу Войтилу, одночасно знецінювати події 1989 року і людей, які були їхніми авторами. В «Сотий рік» папа написав: «молюся, щоб їхній приклад надихав інших людей деінде по світу і за будь-яких обставин»(23).

 

 

Jeszcze trwając

 

Dzisiaj, w 74. rocznicę akcji „Wisła”, w Wielką Środę według kalendarza juliańskiego czytaliśmy  drugą rozmowę szatana z Bogiem (Hi 2,1-10). Hiob, mimo tego że zrujnowany, trwa w swej prawości. Pan, który dał się nakłonić szatanowi i pozbawił Hioba wszystkiego, nie kryje podziwu dla niego. Szatan jednak nie ustępuje: „Wyciągnij, proszę, rękę i dotknij jego kości i ciała. Na pewno Ci w twarz będzie złorzeczył”. Hiob, obsypany przez szatana „trądem złośliwym od palca stopy aż do wierzchu głowy”, siedząc na gnoju i drapiąc się skorupą, słyszy słowa żony: „Jeszcze trwasz mocno w swej prawości? Złorzecz Bogu i umieraj”. Odpowiada jej: „Dobro przyjęliśmy z ręki Boga. Czemu zła przyjąć nie możemy”.

Jestem, jesteśmy – najnowszy spis powszechny pokaże, jak liczna jest ta „reszta” – jako chrześcijanin/chrześcijanie  dłużnikiem/dłużnikami  ludzi bardziej prawych od Hioba. On „dobro przyjął z ręki Boga”, miał „siedem tysięcy owiec, trzy tysiące wielbłądów, pięćset jarzm wołów, pięćset oślic oraz wielką liczbę służby”, oni w swej masie byli biedotą, która ostatnie dziesięciolecia przed wysiedleniem w 1947 r. zaznała dwóch wojen, kryzysu, nędzy, prześladowań. Mimo to nie złorzeczyli Panu. I jak tylko zjawiła się taka możliwość, nad rzekami Babilonu, śpiewali pieśń Pańską w języku swych przodków. Dziękuję.