Нескінченна історія?

 

Календар і дар свободи та вибору

("Календар Благовіста на 2015 рік) 

В сервісі Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ) від 25 грудня 2013 року повідомлено про те, що на київському Євромайдані у ніч з 24-го на 25 грудня «артисти, громадські діячі, священнослужителі вітали українських римо-католиків та протестантів із народженням Ісуса». Протестанти і римо-католики співали колядки, виступали колективи з різних регіонів України. Повідомлення починалося однак від таких слів: «На Євромайдані два дні поспіль – 24 та 25 грудня неодноразово звучали заклики приєднатися до святкування Різдва Христового, оскільки абсолютна більшість християн світу відзначають це свято саме у ці дні». Зацитовано також заклик ведучого зі сцени: «Нам пора приєднатися до цивілізованого світу і разом святкувати Різдво». В «Нашому Слові» від 26 жовтня 2014 року, в статті «Церква на український лад», присвяченій Соборові УГКЦ в Польщі, який проходив у Перемишлі від 2-го до 4-го жовтня, журналіст тижневика написав: «Непокоять, зокрема, ті голоси серед греко-католиків у Польщі, які домагаються спільних свят з латинниками, катехизації і греко-католицьких літургій польською мовою. Та чи має це щось спільне з українською тотожністю „на український лад”, з патріотичною історією УГКЦ в Польщі, з мучеництвом її найкращих синів, зокрема священиків та єпископів? Чи домагання зміни календаря, мови літургії, а навіть катехизації не є просто зрадою тих ідеалів Церкви, за які століттями жертовно боролися духовенство і вірні?».

У Польщі функціонує іронічний вислів про «ласку пізнього народження». Неймовірним даром для противників «спільних свят з латинниками» є факт народження після 1582 року, коли рішенням папи Григорія ХІІІ проведено реформу неточного календаря, введеного Юлієм Цезаром в 46 році до Різдва Христового. Бо народившись до цієї дати вони мусили б терпіти неймовірні страждання: не тільки Великдень – як час від часу буває й нині – святкувати разом з західними християнами, а й Різдво Христове і всі інші свята відзначати разом з ними.

Панта рей кай уден меней. Не всюди

Гераклітове «все тече, ніщо не залишається незмінним» не стосується греко-католицьких, і ширше – східнохристиянських, календарних проблем. У доповіді на Соборі в 2002 році автор цих рядків сказав: «У питанні церковного календаря помітна поляризація думок. Безсумнівно потрібною є дискусія з урахуванням усіх „за” і  „проти” як щодо зміни календаря (на григоріянський, або неовізантійський), так і у випадку збереження юліянського. Однак ця дискусія й евентуальна зміна не можуть тягнутися в нескінченність. Ритм змін в суспільно-економічному житті країни вимагає відповідної оперативності і від Церкви». Минуло дванадцять років і УГКЦ у Польщі у питанні календаря є в тому самому місці, де була. Так само помітна поляризація думок, і хоч у звітах з передсоборових зустрічей переважали голоси за зміною календаря, то на самому Соборі тільки один голос вирішив справу створення комісії, яка займатиметься цією справою.

Нерішучість щодо календаря характерна для загалу церковних децидентів. Три місяці до Євромайдану (5.09.2013) в сервісі РІСУ  передано думку Глави УГКЦ Патріарха Святослава: «Якщо мова йде про нашу Церкву в Україні, ми поки що не бачимо необхідних передумов, а також необхідного консенсусу ні серед нашого єпископату, ні серед нашого духовенства і вірних для того, щоби перейти на Григоріянський календар в Україні». Обережність викликана досвідом поділів, непорозумінь і навіть розколів, до яких призвели календарні зміни як в греко-католицькій діаспорі, так і в інших східнохристиянських спільнотах. Переходу на Григоріянський календар не виключає Патріарх УПЦ КП Філарет, але з тих самих міркувань з застереженням: «Потрібно зважати на те, що у Церквах, які прийняли новий стиль, часто ставалися розділення – одні погоджувалися перейти, інші – ні. От у Чикаго, де я не раз бував з пастирськими візитами, бо там велика українська діаспора, є два греко-католицьких храми, які стоять поруч. В одному служать за новим стилем, а в іншому – за старим. Можливість перейти на новий стиль є. Все залежить від самого віруючого народу: схоче він – Церква перейде. Не хоче – буде триматися звичаю»(РІСУ 5.01.2012).

Яких звичаїв в Україні тримається віруючий народ? В матеріалі пз. «Православно-атеїстичний календар», поміщеному на сайті Радіо «Свобода» 27.12.2012, Петро Кралюк написав: «У „нормальній” Європі перед Новим роком святкують Різдво. Незважаючи на секуляризацію, для європейців це одне з найбільших свят. І найбільш радісних. А далі вже йде Новий рік. У нас не так. Живемо ми за „новим” григоріанським календарем, а більшість наших людей святкують релігійні свята за „старим” – юліанським (хоча чимало православних церков фактично перейшли на григоріанський календар і лише „рухомі” свята відзначають по-старому). У результаті маємо дивні парадокси. Коли, відповідно до юліанського календаря, православні, греко-католики (вони теж живуть за юліанським календарем!) мали б дотримуватися посту, то за григоріанським календарем настає Новий рік. Його бучно святкують. Про піст ніхто (чи майже ніхто) не пам`ятає. Потім люди різко згадують, що вони християни. І починають готуватися до Різдва, щоб потім відсвяткувати його. Чи не породжує така ситуація масове „християнське лицемірство”? Породжує. Але на це нема ради». В цьому аспекті святкування «старостильні» греко-католики діаспори подібні братам і сестрам в Україні. Щодо «атеїстичної» складової календаря , після Революції гідності в Україні відбуваються зміни – указом Президента України скасовано один з пострадянських празників – День захисника Вітчнзни.

Зміна поверненням до історії

З закликом ведучого євромайданівську сцену: «Нам пора приєднатися до цивілізованого світу і разом святкувати Різдво», перегукується відповідь на запитання: «Ну, а навіщо взагалі переходити на григоріанський календар?», яку в 1997 році дав український двомісячник «Людина і світ»: «Для того, щоб бути разом з усією християнською Європою, пояснюють нам». Дальша частина висновків зосереджується на внутрішньому аспекті проблеми: «Аргумент, можливо, і не з останніх, але й не з найважливіших. Видається, новий календар міг би сприяти виходу християн України з певного заціпеніння, відчуття позаісторичності, що їх неминуче накидає розходження між часовими координатами, в яких ми живемо в цьому світі, і тими, в яких живе вірний у Церкві. А значить — допоможе зробитися сучасними — адже християнство не може не бути сучасним. Зважте, Христос не встановлював ані юліанського, ані григоріанського календарів. Але він був абсолютно сучасним і адекватним часові свого земного життя, — і в мові, і в одязі, і зрештою — в календарі. Отже, йдеться про щось набагато більш значуще, ніж традиція і навіть ніж те, що різниця між світським і церковним календарями постійно ставить православного чи католика в ситуацію спокуси».

В одній зі статей архиєпископ Ігор Ісіченко питає: «Кому не траплялося бувати в півпорожньому сільському молитовному домі, де священик, хор і жменька парафіян існують ніби в паралельних вимірах, відбуваючи недільне богослужіння лише як традицфійний втомливий ритуал, необхідний пролог до хрестин, вінчання, молебня чи похорону!...Важко збагнути, як збереглася в нас в Україні попри тисячолітню християнську історію така типово поганська релігійна психологія, з котрою стикається кожен священнослужитель. Пересічним українцем, який вважає себе за православного, церковне богослужіння сприймається як щось езотеричне, відірване від реального світу. Як в індуїзмі, де в загадковому мороці храмів жерці щодня годують, одягають, миють статуї богів, запалюють перед ними світильники, запашні куріння, а пересічний індус лише в приватній потребі відвідує храм, аби принести жертву й замовити молитву».

Небажання змінити календар, відмова від якої небудь дискусії про можливу реформу, що притаманне «критичній» масі вірних, свідчить про глибоку кризу християнської свідомості, про фактичну євангелізаційну поразку Церкви. Єдність християн, про яку попри юрисдикційні спори свідчило б спільне святкування тайни Христа, є цінністю повністю абстрактною і байдужою для непримиренних противників змін. Окремий календар правив колись за інструмент захисту перед асиміляцією, як зауважує «Людина і світ»: «Якщо взяти українців греко-католиків, то старий календар, звісно, був для них заборолом проти спольщення, непомильною ознакою національної ідентичності». А що  сьогодні промовдляє за його збереженням? – продовжує український двомісячник: «Традиція, скаже мало не кожен — і матиме рацію. Вплив традиції на людську поведінку та свідомість є величезним, часом просто ірраціональним». Але християнство є релігією, яка шанує розум, вбачаючи в здатності критично думати неоціненний Божий дар. Чи згода на  життя в двох часових ритмах не свідчить про втрату віри у спроможність впливати на видиму дійсність? Пасха, Різдво і Переображення, як хрещення, вінчання і похорон, стосуються мене і моїх близьких. Стіл, страви, колядка, відвідини родини є сутністю свят. Вплив, який святкування Воплочення, Воскресіння і Переображення мало б мати на парафію, суспільство і державу – це «щось езотеричне, відірване від реального світу». Хрещення, вінчання, Євхаристія є не тільки засобами особистого спасіння – це джерело будування спільноти і завдаток Царства небесного на землі. А святкування празників у візантійській Традиції є постійним пригадуванням, що Христос прийшов, щоб «оновити упалий колись образ». Божий образ в людині, як індивідуальний, так і – навчає Катехизм Католицької Церкви – присутній у спільноті людей. Як довго ритм життя східної Церкви відрізнятиметься від ритму життя світу, так довго Україна і інші держави та й ми в діаспорі не вийдемо з «певного заціпеніння, відчуття позаісторичності».

В характерниому для себе делікатному стилі влучну критичну діагнозу стану східного християнства подає Мирослав Маринович в книжці «Українська ідея і християнство або коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису»: «На одному краю історичної розмежованості занурилось у свою непорушну Традицію східне православ`я. Натхнене взятим на себе обов`язком пронести євангельську благовість через усі часи й епохи, воно самоізолювалося від плину часу, стало позачасовим. Тільки завдяки такій самопосвяті наприкінці ХХ століття серед нервових ритмів нашої епохи можна раптом поринути у маєстатичне дійство давньої православної літургії. Для багатьох необізнаних західних протестантів, які вперше стають учасниками такого дійства, це створює ефект „машини часу”, тоді як серця православних сповнюються радістю від думки, що вони можуть славити Бога майже так само, як це робилося ще за часів Отців Церкви». Не поділяючи думки Мариновича, що причина відсталості Сходу «в заколисуючій гіпнозі візантійського обряду, що милує зір, але часто зневладнює дух», обіруч підписуюсь під його констатацією, що Україні  «потрібна Церква, що стане містичним Тілом Святого Духа й буде все очищати від скверни – довкола себе й у собі самій».

Можна жити ілюзією позачосовості, але пробудження зі сну буває тоді брутальним. Кажуть, що політика від державного мужа різнить те, що перший думає про наступні вибори, тоді як другий про наступні покоління. Східні єрархи подібні до політиків, коли заради святого спокою, зі страху перед заколотом не хочуть вводити календарних змін. Уподібняться до державних мужів, коли не чекатимуть, аж внаслідок зростаючого запізнення юліянського календаря Різдво з чергових днів січня, лютого..., а Великдень з травня, червня...будуть змушені в наступних століттях переносити їхні наслідники.

З одного боку, візантійські християни звикли не надто серйозно трактувати не тільки місячну хронологію. Добове коло богослужінь, в результаті еволюції Церковного правила і через пасторальні пріоритети, також не дружить з логікою – Утреню страстей правиться ввечері, давнє пасхальне чування, тобто Вечірню з Літургією св. Василія Великого, зовсім не у великосуботній вечір, тощо. З другого боку, 1-го вересня, в Начало Нового церковного року, прославляємо «всієї тварі Створителя» за те, що «у своїй владі встановив времена і літа» і просимо, щоб «благословив нині вінець року». А напередодні цього празника, у свято Положення чесного пояса Пресвятої Богородиці, величаємо її словами: «В тобі бо природа обновляється і час». Невже Бог установив подвійні «времена і літа»? Чи ж Богородиця не хотіла б бачити оновленою природу і час своїх шанувальників? Адже «ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла».

Календар як вибір цивілізації

Курйозно виглядають сьогодні палкі прихильники юліянського календаря. Їздять машинами, вживають найсучаснішу електроніку, отже повністю користуються здобутками модерної науки і техніки. Роблять тільки один виняток – відкидають досягнення астрономії. Одні роблять це силою інертності, в ім`я вірності специфічно зрозумілій традиції. Інші – з суто ідеологічних міркувань. Окремий ритм церковного життя є однією з характеристик іншої цивілізації – «русского мира». Хто перебуває в орбіті впливу цього проекту, як частина автокефальних православних Церков,  вспупереч правді надалі поширюватиме фальшиві аргументи за неухильним дотриманням юліянського календаря. Невдовзі мине вже двадцять років від, на жаль, останньої спроби запропонувати всім християнам компромісний варіянт визначення дати Пасхи. Учасники консультації в сирійському місті  Алеппо, представники різних конфесій, в 1997 році рекомендували насамперед діяти з великим тактом і відповідальністю. Вони вважали за необхідне зберегти принцип Собору в Нікеї з 325 року — і водночас застосовувати для обчислення точної дати (тобто весняного рівнодення і нового місяця) новітні досягнення астрономічної науки. При цьому розрахунки мають бути зроблені для меридіану Єрусалима — місця смерті й воскресіння Христа. Отже, пропонується ввести єдину модель підрахунку пасхалії — науково обгрунтовану й точну, яка відрізнятиметься і від григоріянського, і від юліянського календарів, — щоправда, від останнього суттєвіше. Документ з Алеппо зауважує: «Нараді добре відомі особливі обставини багатьох Східних Церков. В деяких країнах Близького Сходу та Східної Європи, де християнські церкви жили серед викликів інших релігійних чи матеріалістичних ідеологій, вірність „старому календарю” символізувала бажання Церков підтримувати їхню цілісність та свободу від ворожих сил цього світу. Очевидно, що в подібних ситуаціях внесення будь-яких змін в обчислення дати святкування Пасхи повинно відбуватися із обережністю та пасторальною чутливістю».

«Цілісність та свобода від ворожих сил цього світу» вимагають сьогодні прийняття принаймні посередньої версії календарної реформи, так званого неовізантійського стилю, – «рухомі» свята за юліянським, «нерухомі» за григоріянським календарем, – як робить багато православних Церков. Бо для України альтернативою бажаного ведучим євромайданівську сцену приєднання до цивілізованого світу є цивілізація президента Путіна і Патріарха Кіріла. А для нас у діаспорі подальше життя в двох вимірах.

О. Богдан Панчак

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пропадуть бурдюки?

У вересні, на зустрічі ректорів вищих Духовних семінарій, що діють у Польщі, я почув про православних українців з найновішої хвилі імміграції, які зголошуються до цих римо-католицьких навчально-формаційних закладів.

Про дивовижну легкість, з якою греко-католицькі священики приймають біритуалізм, мовилось тут http://bogdanpanczak.blogspot.com/2016/02/blog-post_85.html

 

Тому діагноз, до якого доходить Юрій Андрухович в своєму тексті про календарне питання на порталі zbruc.eu (https://zbruc.eu/node/74924), не є для мене, на жаль, перебільшеним: «А тим часом „Божий люд” і „церковний народ”, до священної волі якого так уважно дослухаються ієрархи, з кожним наступним 25 грудня дедалі активніше пре до костелів, радіючи Різдву синхронно з нормальним невізантійським світом. Бо й сам він давно вже хоче стати нормальним і невізантійським, тобто сучасним, модерним і синхронним Заходові та зокрема Європі. „Римо-католицька служба, – ділиться враженнями знайома – з тих, які віднедавна рішуче й захоплено поповнили партію “польського” Різдва, – така по-сучасному прекрасна, що я наче без візи й паспорта потрапляю до Європи!”».

Це моє переконання зміцнив один з коментарів: «Пані та панове западенці, шановні! Поки Ви поважно чубитесь, центральна Україна (і Київ найшвидше) масово включається святкувати РХ 24/25. Як академічний релігєзнавець, я веду відповідні спостереження вже понад двадцять років, і в останні процес пришвидшується особливо помітно».

Найбільшу досаду викликала в Андруховича відмова пастирів бути пастирями: «Пастирі підуть туди, куди накаже отара. Отара ж нічого подібного не наказує. Проте щойно воля отари зміниться, ми її виконаємо». Видно, що для івано-франківського письменика це суперечить тому, що написано про доброго пастиря в Євангелії від Івана: «Вівці слухаються його голосу, і він кличе своїх овець на ім‘я і виводить їх. Коли виведе свої вівці, іде поперед них, і вівці йдуть слідом за ним, бо знають його голос»(Ів 10, 3-4). 

Іти поперед – це один з найбільших викликів, які стоять перед єрархами і духовенством Церков в Україні. Мати відвагу сказати народові речі, на які першою реакцією буде спротив. 

Андруховичу належать слова, сказані приблизно двадцьять років тому, що в українських церквах вишиванки важливіші за вчення Христове. Парафразовуючи їх можна сказати, що бездискусійна вірність юліянському календареві стоїть понад Христове: «Ніхто також не вливає молодого вина до старих бурдюків, а то нове вино прорве бурдюки, і вино розіллється, і бурдюки пропадуть»(Лк 5, 37). 

Щораз менше часу, щоб не здійснився цей прогроз: «Тобто цілком можливо, що недалекий той час, коли наші вірні традиціям візантійці прокинуться – а отари їхньої тільки і всього, що по найглухіших та найбезлюдніших і – головне – найбідніших та найнеосвіченіших селах. Решта ж – найпередовіша, найуспішніша і сучасна – рішуче поїде з їхньої Візантії геть. І навіть паспорт їй не буде потрібен». 

Церква, турбуючись про найбідніші та найнеосвіченіші – в переносному і дослівному значенні – українські села, не може алергійно сприймати критику, яка йде від представників світу культури і мистецтва. Бо, як вважає Лешек Колаковський, втративши живучість у високій культурі, християнство немає шансу розвиватись. (http://bogdanpanczak.blogspot.com/2017/06/blog-post_28.html).

Натовп, календар і друзі України

Питання церковного календаря для дослідників українського духу ще довго буде невичерпним джерелом матеріалу. Це предивне: пишеш до «Нашого слова» статтю про українсько-польське примирення, а у відповідь – тиша. Порушуєш питання стосунку до четвертої хвилі еміграції з України – мовчанка. Тільки торкни справу зміни календаря – цілий діапазон гнівних реакцій. Включно з погрозами виникнення «справжньої» УГКЦ.

В «Нашому слові» від 12 червня 2015 року Олесь Якимів з Товариства друзів України критично відгукується на статтю о. диякона Петра Сивіцького («Календарне питання – моя пропозиція», «НС» від 10 травня 2015). Текст починається описом багатотисячного натовпу, який в пасхальну неділю зайняв проїжджу частину вулиці Мйодової. «Всі були щасливі і ніхто не нарікав, що святкування відбувається згідно з календарем, за яким святкують з діда-прадіда» – піднесено пише пан Якимів. Варшавські водії, не поділяючи цього ентузіазму, мабуть, подумки питали: якщо їх стільки, то чому не правлять також в інших місцях? Але ця тема заслуговує окремої уваги. А картина велелюдної маси вірних не завжди викликає однозначні почуття. Іван Золотоустий, наприкінці четвертого століття, сказав в проповіді на Богоявлення: «Всі сьогодні радієте, а я сумую. Дивлячись на цей, наче море, далеко і широко розлитий натовп вірних, на цей прецінний скарб святої Церкви, усвідомлюю водночас, що як тільки мине свято, цей натовп розійдеться і довго його не побачимо. Ця думка викликає в мене біль і смуток.  Чому Церква, яка зродила стільки дітей, може ними радіти тільки в свята, а не в часі кожної літургійної відправи». Невже греко-католики не знають, що Воскресіння Христове святкується не тільки раз у році, а в кожну неділю, ба – кожного дня, коли звершується Божественну Літургію? Очевидно, українці подібні в цьому до інших народів, але вони вже не заколисують релігійної свідомості великодньою статистикою.

Читаючи опис пасхального варшавського ранку, я згадав слова о. Леслава Лесика про те, що в Лодзі на Богоявлення було двоє (2) вірних. Візантійські християни з УГКЦ в Лодзі, на відміну від слухачів Івана Золотоустого, не цінують Йордану? Коли я заміняв о. Леслава в одну з неділь Великого Посту, на Службі Божій було майже 30 вірних. Чому майже всі – як з місцевих, так і з заробітчан – не взяли участі у великому святі? Бо Лодзь –  це велике місто, в якому важко в робочий день добратися до церкви навіть на пізню вечірню годину. І так є всюди. Церква не може вимагати від своїх вірних героїзму – брати відпустку, не посилати дітей до школи. Бо усвідомлює, що йдуть часи, в яких праця стає привілеєм. Церква може і повинна достосувати другорядні елементи свого устрою – а таким є календар – до ритму життя суспільства. Не кажучи про вимогу відповідності досягненням людського розуму.

Отець диякон, безперечно, сам відповість на всі закиди пана Якиміва. Я не можу обійти мовчанням його останніх слів: «Вибір, який пропонується зробити церковній громаді в Польщі, свідомо чи несвідомо може призвести до поділу на УГКЦ і Греко-католицьку церкву в РП. Навряд чи хотіли б цього попередні покоління віруючих нашої Церкви. У нашого народу і так є забагато ліній поділу». Хто мав би очолити оцю «УГКЦ» в Польщі? Присланий для непримиренних прихильників юліянського календаря Синодом Єпископів єрарх з України? Автор згадує свого діда Михайла, який був підпільним священиком в Україні, «вірним своїй вірі та віровизнанню». Посилатися на свідчення віри свого діда ісповідника і водночас висловлювати допустимість церковного розколу через незгоду на можливу зміну календаря? Ще одне підтвердження істини, що християнами не народжуються. Християнами стають. Особливо це стосується греко-католиків. А Україні потрібні друзі, які принаймні розумітимуть чого не робити, щоб її шлях до європейського товариства перестав бути хожденієм по муках.