Злочинці і герої

Заупокійні суботи є одним з кількох способів, якими візантійська Церква дає вираз пам‘яті про померлих. Згадується їх завжди в євхаристійних молитвах. За поодиноких померлих молимося у вибрані дні від їхнього упокоєння. В країнах західної діаспори до передбачених східною традицією поминальних днів доходять моменти, коли робить це західна Церква. Коли йдеться про листопадові поминки, то цю традицію плекається також в Західній Україні.

Це пов‘язане з літургійним життям Церкви, з ритмом її календаря. Можна б сказати, що офіційне, приписане, обов‘язкове. І є такі місця у світі, де літургійний устав і звичаї пов‘язані з встановленими днями пам‘яті і турботи про покійних дотримуються з бездоганною прискіпливістю.

Проте сьогодні християни дозріли до свідомості, що літургія у храмі, яка не знаходить продовження поза мурами священної будівлі, не є справжнім богослужінням. Ризикує перетворитися на порожній спектакль, стати пародією молитви «в Дусі і істині». Як має виглядати літургія після літургії у відношенні до тайни смерті, до тіла людини, яку Бог створив на свій образ?

Світлана Алексієвич, білоруська письменниця і журналістка, яка досліджує постсовєтські суспільства, каже, що «червона імперія відійшла, але людина лишилася. І це найстрашніше».

Те, як ставляться до тіл полеглих військовослужбовців, стало для неї промовистим доказом різниці між двома народами: «Полеглих російських солдатів вивозять з Донбасу потайки і ховають крадькома, як злочинців. А коли везуть тіла українських бійців, люди стоять вздовж дороги навколішки. Побачивши це я зрозуміла, що цього народу вже не вдасться перемогти».

Літургію після літургії стосовно померлих українці звершують вже більше року. Надія на перемогу закріпиться у серці, якщо літургійний заклик «Возлюбім один одного» знайде втілення в житті, в якому перестануть обов‘язувати закони корупційної джунглі.