Питання церковного календаря для дослідників українського духу ще довго
буде невичерпним джерелом матеріалу. Це предивне: пишеш до «Нашого слова»
статтю про українсько-польське примирення, а у відповідь – тиша. Порушуєш питання
стосунку до четвертої хвилі еміграції з України – мовчанка. Тільки торкни
справу зміни календаря – цілий діапазон гнівних реакцій. Включно з погрозами
виникнення «справжньої» УГКЦ.
В «Нашому слові» від 12 червня 2015 року Олесь Якимів з Товариства друзів
України критично відгукується на статтю о. диякона Петра Сивіцького («Календарне
питання – моя пропозиція», «НС» від 10 травня 2015). Текст починається описом
багатотисячного натовпу, який в пасхальну неділю зайняв проїжджу частину вулиці
Мйодової. «Всі були щасливі і ніхто не нарікав, що святкування відбувається
згідно з календарем, за яким святкують з діда-прадіда» – піднесено пише пан
Якимів. Варшавські водії, не поділяючи цього ентузіазму, мабуть, подумки питали:
якщо їх стільки, то чому не правлять також в інших місцях? Але ця тема заслуговує
окремої уваги. А картина велелюдної маси вірних не завжди викликає однозначні
почуття. Іван Золотоустий, наприкінці четвертого століття, сказав в проповіді
на Богоявлення: «Всі сьогодні радієте, а я сумую. Дивлячись на цей, наче море,
далеко і широко розлитий натовп вірних, на цей прецінний скарб святої Церкви, усвідомлюю
водночас, що як тільки мине свято, цей натовп розійдеться і довго його не
побачимо. Ця думка викликає в мене біль і смуток. Чому Церква, яка зродила стільки дітей, може ними
радіти тільки в свята, а не в часі кожної літургійної відправи». Невже греко-католики
не знають, що Воскресіння Христове святкується не тільки раз у році, а в кожну
неділю, ба – кожного дня, коли звершується Божественну Літургію? Очевидно,
українці подібні в цьому до інших народів, але вони вже не заколисують
релігійної свідомості великодньою статистикою.
Читаючи опис пасхального варшавського ранку, я згадав слова о. Леслава
Лесика про те, що в Лодзі на Богоявлення було двоє (2) вірних. Візантійські
християни з УГКЦ в Лодзі, на відміну від слухачів Івана Золотоустого, не цінують
Йордану? Коли я заміняв о. Леслава в одну з неділь Великого Посту, на Службі
Божій було майже 30 вірних. Чому майже всі – як з місцевих, так і з заробітчан –
не взяли участі у великому святі? Бо Лодзь – це велике місто, в якому важко в робочий день
добратися до церкви навіть на пізню вечірню годину. І так є всюди. Церква не
може вимагати від своїх вірних героїзму – брати відпустку, не посилати дітей до
школи. Бо усвідомлює, що йдуть часи, в яких праця стає привілеєм. Церква може і
повинна достосувати другорядні елементи свого устрою – а таким є календар – до
ритму життя суспільства. Не кажучи про вимогу відповідності досягненням
людського розуму.
Отець диякон, безперечно, сам відповість на всі закиди пана Якиміва. Я не
можу обійти мовчанням його останніх слів: «Вибір, який пропонується зробити
церковній громаді в Польщі, свідомо чи несвідомо може призвести до поділу на
УГКЦ і Греко-католицьку церкву в РП. Навряд чи хотіли б цього попередні
покоління віруючих нашої Церкви. У нашого народу і так є забагато ліній поділу».
Хто мав би очолити оцю «УГКЦ» в Польщі? Присланий для непримиренних
прихильників юліянського календаря Синодом Єпископів єрарх з України? Автор згадує
свого діда Михайла, який був підпільним священиком в Україні, «вірним своїй
вірі та віровизнанню». Посилатися на свідчення віри свого діда ісповідника і
водночас висловлювати допустимість церковного розколу через незгоду на можливу
зміну календаря? Ще одне підтвердження істини, що християнами не народжуються.
Християнами стають. Особливо це стосується греко-католиків. А Україні потрібні
друзі, які принаймні розумітимуть чого не робити, щоб її шлях до європейського
товариства перестав бути хожденієм по муках.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz