Слупськ – місто, яких доволі батато в Польщі. Є в групі тих, які, втративши в 1998 році статус столиці воєводства, хоч – у великі мірі завдяки коштам з Європейської Унії – стають гарнішими і комфортабельнішими, мають з кожним роком дедалі менше того, що найважливіше в житті – живих людей. Ставши в 1994 році стотисячником, Слупськ сьогодні не дотягує до дев’яноста тисяч мешканців.
Він має своє особливе місце в драматичній історії української меншими в Польщі. Бо то до Слупська прибув перший транспорт з депортованими в рамках Акції «Вісла». R-10 вирушив 29 квітня з залізничної станції у Щавне і через Освєнцим та розподільчий пункт в Щецінку 3 травня 1947 року приїхав до міста над річкою Слуп`я.
Етимологічно слово «Слупськ» походить від stołp, сторожової вежі, з якої мешканці оселі дивилися на околицю, щоб своєчасно попередити про небезпеку нападу ворогів. В давнину функціонували дві назви річки – Stołp(i)a i Słup(i)a та, послідовно, дві назви місцевості – Stołp(a) i Słupsk(o). Верх взяв другий варіант.
В Першому посланні до Тимотея ап. Павло називає Церкву Бога живого «стовпом та основою правди». Іронією долі проблеми з заснуванням в місті «Stołp(а)» греко-католицької станиці показують, яким тернистим був шлях до наших сьогоднішніх реалій та яким бачили (не бачили) наше майбутнє ті, від котрих залежало тоді практично все в житті цієї частки «стовпа і основи правди», яким є Греко-Католицька Церква.
В своїх спогадах («І стверди діло рук наших», Український Архів, В-ва 1995) о. митрат Степан Дзюбина написав, що поділ в 1972 році Ґожівської діецезії на три частини означав для греко-католиків «початок нових великих труднощів у Кошалінсько-Колобжеській діецезії». Ішлося, між іншими, про потребу в станиці у Слупську, про заснування якої безуспішно старався як він, так і раніше отець Гриник. Місцями, де дозволяли на те, щоб служити Божественну Літургію, були костели в селах Смолдзіно, Вжесьцє і Ґомбіно. Щоб зберегти вірність принципу nomina sunt odiosa не називатиму прізвищ тих римсько-католицьких священників, які всіма способами хотіли унеможливити відкриття станиці в Слупську. Але зацитую слова о. Дзюбини про о. Віктора Панецького, «гарного польського патріота, християнина й католицького священика, якому ці прикмети не заважали позитивно ставитися до нас, розуміти наші потреби». Отець Панецький був капеланом жіночого монашого згромадження, яке було власником малого костела. Після, можна б сказати стандартних, труднощів зі здобуттям дозволу від кошалінського єпископа, прийшов день відкриття станиці, якою опікувався о. Володимир Пирчак з Кошаліна.
Пише о. Дзюбина: «Отець Пирчак уже під час першої відправи зазнав прикрощів. Не знати за чиєю підмовою, яка здається в даному випадку логічною, старші жінки, девотки, змішалися з нашими вірними, ввійшли до костела, розсілися по лавках. А коли отець Пирчак підійшов до престола, щоб почати Службу Божу, вони почали дуже голосно співати релігійні пісні. Намагалися не допустити до Богослужіння. На щастя, нашим вірним ніколи голосу не бракувало, тож підтримали отця Пирчака, бо він на тих жінок уваги не звертав і Службу Божу таки почав. Коли стало ясно, що своїм співом не переможуть, вони почали виходити з костела, голосно ремствуючи. Однак не розійшлися, а збилися у більший натовп разом з чоловіками перед костелом. До нападу на наших вірних не дійшло, бо хтось налякав цей натовп міліцією».
Пам’ятаю цю першу Божественну Літургію в костелі св. Оттона. «Девотки» не ввійшли з нами до костела, а просто не вийшли після закінчення св. Меси, яка була перед нашою Літургією. Особою, яка налякала протестувальників була моя мама Еліза. Підійшла до них і сказала, щоб не журилися, «bo radiowozy już jadą». Це викликало їхній ентузіазм, який миттєво зникнув, як і вони самі, після наступних слів: «Wszyscy się zmieścicie».
Труднощі не були насущним хлібом греко-католиків тільки в Кошалінсько-Колобжеській дієцезії. Промовисто про ставлення до депортованих свідчить описана отцем Дзюбиною подія, яка сталася в Прушкові, де капеланом в латинських сестер Самарянок був о. Микола Денько. Якось відвідував їх завідуючий Ґожівською дієцезією капітульний вікарій. Отець Денько попросив його, щоб вплинув на Ґожівську курію, аби не утруднювала отцеві Гриникові праці в Битові й Квасові. Латинник, не знаючи, що розмовляє з греко-католиком, сказав: «Nie! Bo oni zaraz wychodzą z dziur i to ich podtrzymuje na duchu, a na to ich przesiedlili, aby rozpłynęli się w polskim morzu».
Слупська парафія в найближчу суботу святкуватиме своє 50-ліття. У своєму храмі, місці символічному, бо колись це був млин. В «Дідахе», ранньохристиянському творі, сучасному Євангеліям, читаємо про «ламання хліба», тобто звершування Євхаристії, під час якого мають лунати ці слова: «Як цей розламаний хліб був розсіяний над горами і зібраний воєдино, так нехай буде зібрана і Церква Твоя від окраїн землі в Царство Твоє». Знову в нашій історії ворог призвів до розсіяння мільйонів над горами, за океанами. Хай слупська і всі наші парафії у світі будуть місцями і середовищами, в яких розсіяні можуть зібратися воєдино, щоб не розчинятися поступово в морях.
Словами з Літургії св. Василія Великого: Господи, слупський храм утверди аж до кінця віку. Тим, що приносять плоди і добро творять у цій парафії і пам’ятають про вбогих, воздай багатими й небесними Твоїми дарами. Даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінене. А тих, які вже відійшли від нас, упокой у місці світлому, звідки зникли печаль і зітхання, там, де сяє світло лиця Твого.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz