Тридцять років тому відомий польський богослов-маріолог, активний також в
екуменічній ділянці, на запитання «Чи католицька Польща поширює православне
богослов‘я ікони?», винесене у заголовок своєї доповіді, відповідав: «Важко
відкинути думку, що католицька Польща асимілювала православне богослов‘я ікони,
в якій ікона не є звичайним портретом, ані декорацією, ані навіть тим, що до
середньовіччя називалося Biblia pauperum, тобто ілюстрацією Святого Письма, але
є простором, де людина переживає своє відношення до Божої дійсності, знаком
багатим на сакрум, знаком, який уприсутнює представлену особу, є посередником
між молільником і зображеною постаттю; де ікона не лише представляє, але також
передає обожествлений стан свого первовзору, черпає зі святості свого
праобразу, і, в свою чергу, ми також занурюємось у тій святості нашою молитвою;
де ікона є знаком присутності і місцем об‘явлення Христа, Марії чи святого,
тоді як портрет – це знак відсутності зображеної особи. Якщо, отже, питаємо,
яке богослов‘я приймає нині Polonia semper fidelis, здається, що відповідь
однозначна». До такого висновку люблінського богослова привів аналіз
проповідей, промов, послань, повчань, катехиз, привітань і прощань, «адорацій»
і молитов, які від 29 серпня 1957 р. протягом 25-ти років супроводили у Польщі
мандрівку (перегринацію) копії ченстоховської богородичної ікони.
Ex oriente чи ex occidente?
В 2013 році, порівнюючи церковне життя Римсько-Католицької Церкви у Польщі
з життям християн різних Церков і традицій в країнах колишнього Совєтського
Союзу, неодмінно хочеться спитати: хто від кого навчився надавати почитанню
мощей такого великого значення в душпастирстві? А може культ реліквій тут і там
розвивався незалежно, під впливом важливих подій, до яких безумовно, не тільки
у Польщі, треба зарахувати смерть і проголошення блаженним папи Івана Павла ІІ?
Так чи інакше, Польща, зокрема в результаті діяльності секретаря блаженного
папи, який володіє – складається
враження невичерпним – запасом його реліквій, дуже подібна до Росії і України, де
православні, греко-католики і римо-католики – на чолі з другим секретарем
блаженного Івана Павла ІІ, як і перший власником многоти реліквій – мощам
відводять надзвичайно багато місця і часу в житті своїх спільнот.
Якщо у випадку богослов‘я ікони все ясно – католицька Польща черпала зі
Сходу, – то з почитанням мощей справа складніша: Схід треба розглядати з двох
точок зору: географічної і богословсько-духовної. Написаний у Франції в 1979 р.
православний Катехизм для всієї родини «Бог живий» (укр. вид. «Свічадо», Львів
2005) взагалі не згадує про мощі. Зате польський православний богослов у
книжці, в якій представники різних конфесій представляють свої спільноти, пише:
«Православна Церква почитає святих, їхні мощі та ікони (...) Обожествлена не
тільки душа, а й тіло, яке завдяки благодаті стало харизматичним тілом духовним
(сома пнеуматікон), храмом Духа, і
тому почитаємо мощі».
Увага, яку в Польщі приділяється мощам, вражає в порівнянні з місцем, яке
відведено їм в Катехизмі Католицької Церкви. Мощей(реліквій) нема в Таматичному
покажчику ККЦ. Згадується про них тільки раз, наприкінці частини присвяченої
Звершуванню християнського таїнства, коли мова йде про Народну побожність:
«Крім літургії таїнств і благословення й освячення, катехиза повинна брати до
уваги форми побожності вірних і народної побожності (religiosité populaire). Релігійне чуття християнського народу в усі
часи знаходило свій вияв у різних формах побожності, які оточували
сакраментальне життя Церкви, таких як: вшанування мощей, відвідування святинь,
прощі, процесії, Хресна дорога, релігійні танці, молитва на вервиці, медалики і
т. д.»(1674).
На відміну від ККЦ Катехизм УГКЦ присвятив Почитанню мощей святих окремий
відділ в секції В (Храм – місце спільнотної молитви), ІІІ-го підрозділу (Час і
простір церковної молитви) своєї другої частини (Молитва Церкви). Про мощі
розповідається в шістьох пунктах (615-620), після Ікон (589-614), а перед
Літургійним співом (621-625). В цілому, за Предметним покажчиком, у Катехизмі
УГКЦ про мощі мова йде у 13 пунктах. У 617 пункті подається етимологію слова, яке
«походить від слов‘янського мощ –
міць, потуга. Воно виражає чудесну силу Божого життя в немочі людської смерті».
В цьому ж пункті мовиться про одне з кількох місць в Старому Завіті, які
обгрунтовують культ реліквій. В другій книзі Царів(13,21) розповідається про
чоловіка, який, вкинутий до гробу пророка Єлисея, ожив: «Той торкнувся об кості
Єлисея, ожив і знявся на ноги».
Підставою почитання мощей святих є
те, що «коли праведник у земному житті зростає у святості, то Божа благодать,
яку він приймає, переображує та освячує
не тільки його душу, а й тіло»(615). І це тіло, яке «підкорюється душі й разом
із душею змагається за святість, також втішається прославою після смерті»(615).
Думку Отців Церкви про мощі святих
представляє в Катехизмі УГКЦ Йоан Золотоустий. З похвали мученикові Юліянові
походить цитата, в якій великий проповідник виразив ідеал, якого не вдається
нам сьогодні досягти: «Бог поділився з нами мучениками. Сам узяв їхні душі, а
тіла залишив нам, щоб їхні кості постійно нагадували нам про їхні чесноти»(616).
Катехизм, перечисляючи плоди почитання мощей, починає від того, що є головною
мотивацією для мільйонів шанувальників: вони «можуть передавати благодать
зцілення, утверджувати у вірі й скріплювати в подвигах тих, хто з вірою їх
почитає»(616). Так само представлено плоди наявності численних новомучеників
УГКЦ. Після перенесення їхніх мощей з місць поховання до місць почитання
відбуваються «численні зцілення, які прочани отримують завдяки молитвам до
праведників чи торканню до їхніх мощей». Це є «ще одним підтвердженням перемоги
Бога крізь час і простір над стражданням, хворобами та смертю»(620).
Сумні статистичні успіхи
В Україні практично кожного тижня чути про прибуття мощей святого з одного
міста в інше або з Греції, Італії чи Афону в Київ, Львів і інші більші та менші
центри. В червні 2011 року один з авторів православного українського сайту
питав: «Гастроли с мощами. Как быть?». Увесь негатив, на його думку, зводиться
до двох пунктів: комерційного виміру питання і псевдохристиянського розуміння
почитання святих. Відвідини мощами численних місць це річ «відносно нова в
православній традиції», а їхній фінансовий результат породжує досадне
порівняння до «турів» і «гастролей». А почуте від бажаючих поклонитися мощам
веде до висновку, що «люди йдуть зовсім не для того, щоб покаятися і змінити
своє життя в дусі і літері християнського вчення». Вони йдуть, щоб
лікуватися: „Щось у мене тиск скаче, але
привезли мощі Пантелеймона Цілителя, то піду, може допоможе”». Буває й таке, що
хтось «приходить сповнитися
„благотворних енергій” або зовсім неймовірне, коли „бабки” й екстрасенси приходять набратися у
мощей „сил” для своїх „зцілень”». Одного ігумена привело це до печального
твердження, що «мощі святих почитають більше, ніж Господа нашого Ісуса Христа»,
а реакцією на його підказку, що побіч знаходиться сам Христос на престолі – більше чудо, ніж святі мощі, – було «звинувачення в модернізмі». Автор допису
хоче все-таки негатив обернути на добро і пропонує, щоб той факт, що «людина сама,
без примусу йде до храму» використати як нагоду до місіонерської проповіді, «викладаючи
християнські істини і поборюючи суєвір‘я». Щодо фінансового аспекту, треба
«бути реалістами» і знаючи, що уявлення про багатство Церкви є перебільшеним,
отримані при нагоді відвідин мощами пожертвування призначити на реставрацію
старих і будівництво нових храмів.
Щодо людських очікувань на зцілення, то нинішня ситуація в Україні, Росії
та інших позначених суспільною несправедливістю і бідністю країнах, не різниться
від того, що про Церкву в XIII ст. пише польський літургіст: «Розвиток культу
реліквій був інтенсивним зокрема в XIII столітті. Цей культ полягав у почитанні
і зловживанні, у вірі і забобонності, довірі і наївності, вірі і магічному
думанні, прагненні здобуття, торгівлі і крадежі (...) Ці негативні явища треба
сприймати в контексті безпорадності людини, її переживань як за сьогодення, так
і за майбутнє. Історія культу реліквій – це історія людей з їхньою нуждою, а
також надією. Святих трактували як приятелів Бога, отже і приятелів людей».
В
«екуменічному» змаганні за найдивовижнішу форму мощіцентричного душпастирства
перед ведуть, на жаль, греко-католики. У Бориславі є храм, де, за словами
матеріалу в РІСУ, «зібралися
півтисячі святих». Є 54 реліквії «пов’язані із життям та смертю Ісуса Христа», часточка волосся Богородиці,
оскільки «згідно із Євангелієм від Івана, апостоли Іван та Лука збирали волосся
з гребінця та інші речі, які належали Пречистій»(sic!), а також «часточка ризи
і посоха святого Йосипа». Не дивина, отже, що до бориславського храму «їдуть з усієї Західної України — і не тільки із
Західної», «хтось приводить дитину, аби вберегти її від усього злого, хтось
хоче з’єднати родину, для когось святі реліквії — остання надія на оздоровлення».
Перше речення останнього абзацу РІСУ-вського повідомлення нагадує закінчення
Євангелія від Івана: «Щоби описати всіх святих і дива, які вони творять, не
вистачило б і ста сторінок». Продовження – це «класика» релігійності, яка
породила Реформацію: «Кожен, хто приходить до церкви святої Анни, намагається
знайти свого святого заступника». За розповідями душпастиря, «зцілення
відбуваються регулярно. Є багато випадків, коли відступає навіть рак. Хворі
приходили, молилися перед майбутньою операцією, а потім нові аналізи і знімки
нічого не виявляли».
То не святі
творять дива, а Бог. Тома Аквінський, який у XIII cт. «відчарував» реліквії,
вчив, що не слід брати до уваги «сили», яка перебуває в мощах, бо то Господь
дає воскресіння, а прах святих тільки «спрямовує» до Божого Провидіння. Щоб
розповіді про вилікування навіть від раку перейшли зі сфери легенд до фактів,
потрібні ретельні медичні аналізи, здійснені покликаними Церквою комісіями.
Церковна подія
пов‘язана з мощами є в нашій частині Європи гарантією статистичного – і не лише
– успіху. Знають це і греко-, і римокатолики, і, мабуть найдостеменніше,
православні. Коли осінню 2011 року до Росії привезли пояс Богородиці,
поклонитися реліквії прийшли мільйони. В самій Москві – 400 тисяч. Черга
бажаючих перейти під реліквією сягала 6 кілометрів. Люди чекали кілька днів,
але для VIP-персон була своя «прискорена стежка». Московський патріарх сказав, що
«коли мільйони людей торкаються
цієї святині, вистоюючи цілодобово в мороз і під дощем, то тим самим являється
сила Святої Русі, яку багато хто вже вважав померлою, безповоротно втраченою». Насправді це показало не її силу, а слабкість. Бо коли поклонитися
елементові одягу Богородиці приходить у Москві 400 тисяч людей, а в пасхальних
богослужіннях бере там участь 150 тисяч москвичів, то це не є євангелізаційний
успіх. Це катастрофа. І цей діагноз – екуменічний. Стосується як всіх
католицьких Церков свого права, так і «не»- і канонічних православних. Якщо
прибуття мощей збирає більше людей, ніж недільна «мала Пасха», тобто Божестенна
Літургія, то є над чим призадуматися повноті місцевої Церкви.
Катехизм
Католицької Церкви в секції присвяченій Народній побожності, цитуючи документ
південноамериканської Асамблеї єпископів (Пуебля 1979), навчає: «Необхідна пастирська розсудливість, щоб підтримувати й
зміцнювати народну побожність і при нагоді очищувати й скеровувати релігійне
чуття, з якого виростають ці форми побожності, а також спрямовувати його до
глибокого пізнання містерії Христа. Виконання цих форм побожності
підпорядковане опіці й оцінюванню єпископів та загальним нормам Церкви»(1676). Святому
Августину належить відомий вислів: «Одного навчаємо, інше мусимо толерувати». Є
однак межі для цієї толерантності. Чи не настав момент, щоб в УГКЦ – коректність
не дозволяє говорити про інших – впровадити мораторій на всі, крім тих пов‘язаних
з посвяченням храмів і поверненням з місць мученичої смерті, події, в яких
вживається мощі? Бо як волосся
Богородиці і посох святого Йосипа мають допомогти у глибокому пізнанні містерії
Христа?
О.
Богдан Панчак
Бібліографія:
Stanisław Celestyn
Napiórkowski, „Czy katolicka Polska głosi prawosławną teologię ikony?” в: „Matka mojego Pana” s. 144-154, Opole 1988.
„Porównanie wyznań:
rzymsko-katolickiego, prawosławnego, ewangelicko-augsburskiego,
ewangelicko-reformowanego”, Konsystorz Kościoła Ewangelicko-Reformowanego, Warszawa 1988.
Ks. Bogusław Nadolski TChr, „Relikwie”, в: „Leksykon liturgii”, Pallotinum – Poznań
2006.
"Kалендар Благовіста
2014 р."
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz