Люблінське виправдання Росії

Живучи довший час без телевізора, я нещодавно мав враження, що двічі попав під пропагандистський наступ всесвітньовідомого каналу RT, який раніше мав назву Russia Today. Здивування може викликати місце подій, бо був це Люблінський католицький університет. А навіть шок те, хто єдиним серцем і устами з кремлівськими журналістами демонізував Україну.

Організаторами першого заходу, який відбувся 29 травня 2015 року, були Центр східноєвропейських досліджень UCRAINICUM, Центр східних компетенцій і Католицьке товариство „Civitas Christiana”. Темою панельної дискусії було «Від Майдану до Брукселі через Донбас. Культура пам‘яті по-українськи». Гостем і головним доповідачем був редактор Володимир Павлів, «незалежний український публіцист, голова Європейської Галицької Асамблеї».

Це був історичний виступ українського журналіста, бо, мабуть, перша у Польщі нагода заявити про себе новому українському дисидентові.  До такого висновку ведуть слова ред. Павліва, який сказав, що в Україні не міг би сказати того, про що розповів у Любліні, бо неминучим був би візит Правого сектора. А нечисленно зібраним учасникам заходу передав софт версію подій в Україні, яку тиражують кремлівські ЗМІ.

Організаторів другого заходу було набагато більше. 1 червня 2015 року на тему „«Нова холодна війна?» Німеччина, Росія і ЄС у пошуках миру” дискутували науковці з Любліна і Варшави. Я вислухав першу частину доповідей. Після люблінських політологів слово взяв керівник центру UCRAINICUM  проф. Влодзімєж Осадчи. Його виступ був спробою виправдання Росії і сепаратистів. Росія, «маючи на Україні мільйони своїх людей», не могла бути байдужою, а донецькі противники нової влади не могли допустити до бандеризації цілої країни. І взагалі Україна стала місцем боротьби між двома потугами – США і Росією.

В першій дискусії з‘явився також церковний момент. На запитання про західні цінності, які визнають сучасні українці, проф. Осадчи відповів, що про ніякі європейські цінності не може бути мови. Аргументом були слова львівського римсько-католицького архиєпископа Мєчислава Мокшицького, сказані ним на презентації книжки про вірменського архиєпископа Теодоровича,  про Україну як країну релігійної дискримінації. До такого висновку веде доля львівських латинників, які не можуть дочекатися повернення своїх храмів.  

Свою думку про львівські костьоли я висловив тут: http://www.bogdanpanczak.blogspot.com/search?updated-max=2014-10-11T14:52:00-07:00&max-results=7&start=14&by-date=false

Одного можна бути більш певним, ніж депозиту у швейцарському банку. Як довго не буде по-християнськи і по-європейськи вирішено конфліктних ситуацій, так довго львівський архиєпископ, при нагоді передавання реліквій св. Івана Павла ІІ, – а видно, що має їх незліченну кількість, – матиме змогу розповідати по всьому світу про життя у взаємній пошані між латинниками і православними та проблеми з греко-католиками, які без дозволу взяли їх храми(див. http://www.agensir.it/pls/sir/v4_s2doc_b.quotidiano?id_oggetto=305938&tema=Quotidiano&argomento=dettaglio – год. 18.36).

P.S. А може УКУ, працівником якого є ред. Павлів, зорганізує дискусію про культуру пам‘яті в Україні? Тоді не тільки Люблінський католицький університет, як сказав проф. Осадчи, був би трибуною, де можна говорити правду про Україну.