Дива і приземленість

Доволі швидко після Останнього цілування покійного Блаженнішого Любомира  Катерина Щоткіна, одна з найкращих аналітиків церковної дійсності в Україні, представила (https://dt.ua/internal/ugkc-pislya-guzara-u-poshukah-svogo-shlyahu-245827_.html)  своє бачення викликів, перед якими станула УГКЦ, коли відійшов у вічність  «гарант її благополуччя». Цей поспіх спричинений, за її словами, тим, що «багатьох стало тривожити питання майбутнього Української греко-католицької церкви». Міркуванням Щоткіни про екуменічний і внутрішньокатолицький контекст діяльності УГКЦ годі відмовити у влучності. Зате висновки щодо єпископів, насамперед первоєрархів, занадто «по-світськи» спрощені до чорно-білої схеми.

Ці два речення віддають думку журналістки: «На тлі Гузара нам бракує в чинному Патріархові відкритості до світу й широти обрію, що задає перспективи росту або хай навіть мрію. Він діловитий, практичний і тому, можливо, здається сухуватим та трохи приземленим. Але хоча б почасти тут він — заручник сподівань аудиторії, яка просто звикла зачаровано дивитися у бік Патріарха УГКЦ в очікуванні дива».

Бачачи в загальному позитивне ставлення до Блаженнішого Любомира, який безперечно був авторитетом не тільки для греко-католиків, важливо усвідомити, що його голос не доходив безперебійно до всіх в Україні. В 2013 році письменник Андрій Бондар написав в колонці на сайті «Gazeta.ua»: «У мене давно таке враження, що мудрих людей у нашій країні вважають такими тому, що народ іноді зовсім не розуміє, що вони кажуть. Я, наприклад, часто не збагну, що говорить кардинал Гузар. Не просто не розумію виголошуваної ним мудрості, а іноді не можу втямити навіть сенсу сказаного. Проте мене завжди вражала загальна думка людей — начебто любителів його сивочолої мудрості. Серед моїх знайомих їх теж чимало».

Доказів аж надто багато, що в Україні церковний народ зачаровано дивиться в різні сторони в «очікуванні дива». Глава Церкви «сухуватий та трохи приземлений» потрібний як ніколи. Щоб, твердо ступаючи по землі, своїй пастві, духовенству і єпископам, повторювати Христове «відчали на глибінь».

Ініціативна група «Перше грудня», ініціатором заснування якої був Блаженніший Любомир, привітала введення безвізового режиму з країнами ЄС заявою, в якій названо це першим важливим кроком в «об’єднавчому цивілізаційному русі України до Європи, в подоланні штучних, силою створених і силою підтримуваних кордонів візантійсько-російсько-совєтського світу, ураженого вірусами ксенофобії, ненависті до Заходу, церковного мракобісся, несвободи і шовінізму».

Думаю, що Блаженніший Любомир, якби жив, підписав би цю заяву. І «церковне мракобісся» мало б для нього екуменічний вимір.

Промовляючи нещодавно до закордонної аудиторії, Юрій Андрухович сказав:

«Шановні пані й панове, – я звертаюся тут передусім до наших іноземних гостей, – ось уже протягом кількох днів ви перебуваєте в місті, де, можливо, ще якоюсь мірою відчувається, що поняття Центрально-Східна Європа, попри всю його фікційність (не фіктивність!), бодай частково має стосунок до реальності.

Архітектура? Так. Десь ренесанс, десь бароко, а десь класицизм, але все шматками, фрагментами, уривками, – а ще багато еклектики, трохи сецесії ну й так далі – конструктивізм, функціоналізм плюс ампір плюс модерн плюс соціалізм плюс «новий солодкий стиль» сучасної України.

Людський ландшафт? Так. Що люди одягають. Що на собі показують. Як узагалі виглядають, як і коли дорослішають і старіють.

Забагато релігійності? Так». 

У віднайденому кілька років тому есе «Jezus ośmieszony» Лешек Колаковський написав, що «християнство таке, яке знаємо, не є здатне до життя по втраті живучості у „високій культурі”». Сьогодні всіх причетних до українського християнства має тривожити не те, як укладаються відносини між Блаженнішим Святославом і єпископом Борисом, але те, чи Бондар, Андрухович та згадані єпископом Ісіченком харківські студенти і інтелектуали, що іронічно ставляться до  «огрядних бороданів, неспроможних вимовити жодної свіжої фрази й безмежно далеких від євангельської убогості в повсякденному житті», розпізнають в своїх Церквах обличчя Христа.