Відкрита травма

Ініціативна група «Першого грудня» 20 лютого 2017 року оприлюднила звернення під назвою  "Не даймо сліпій ненависті запанувати над нами". Воно починається від констатації, що війна з Росією  «принесла та приносить нашій країні численні людські втрати й тяжкі економічні та моральні наслідки». 

Конкретизація  тяжких моральних наслідків сформульована цим зверненням спадає мені завжди на думку, коли на українських сайтах бачу повідомлення про ДТП. Мешканець Польщі звик до того, що місце трагічної в наслідках аварії, а зокрема тіла загиблих, негайно щільно закривають ширмою. 

Наприкінці квітня на одному з західноукраїнських сайтів з‘явилась інформація про ДТП, в якій здійснено наїзд на пішохода. Травмований помер у лікарні. Текст супроводили знімки, на яких реалістично видно було, як виглядає асфальт, коли в людини була  «відкрита черепно-мозкова травма».

В коментарі я, зацитувавши фрагмент зі звернення першогруднівців: «Наростає мовчазне, внутрішньо агресивне звикання до щоденних смертей – на війні, у ДТП, внаслідок дій злочинців. Смерть перестає вражати. Людина деградує», запитав риторично, чи конче потрібно показувати, як виглядають наслідки відкритої черепно-мозкової травми. Драстичну фотографію усунено.

В неділю 20 червня у Львові сталася ДТП, в результаті якої загинув мотоцикліст, котрий, за всіма фотоданими, їхав без каски, що є скандальною нормою в Україні. Повторилась ситуація з відкритою черепно-мозковою травмою. Я повторив коментар. Драстична фотографія незмінно висить на сайті. До моїх слів з‘явився коментар: «не факт, що деградує, а - навіть навпаки! Природній добір робить своє правильне діло!».

Того самого дня у центрі Львова позашляховик виявився надто складним знаряддям для колишнього даішника, внаслідок чого загинула жінка. На одному з львівських сайтів місцева журналістка написала: «До нас із колегами, бачачи, що ми журналісти, іноземні туристи підходили, питали чого це в нас труп ніхто не забирає. Ну, як от туристу сказати?! Не прийнято у нас так – отак відразу забирати. Традиція така місцева: тіло так, наче для прощання зі світом виставлене (чорний гумор)…». 

Виявляється, у Львові одна машина «тіловозка». В іншому коментарі є такий спомин: «Пам‘ятаю жахливий випадок, коли з даху багатоповерхівки (по сусідству з моєю) викинувся хлопчина. Біда сталася близько третьої години дня. Тіло ж забрали о другій ночі. Треба було бачити і чути маму, котра весь цей час билася над тілом синочка...».

В заяві, якою Ініціативна група «Першого грудня» привітала безвізовий режим, читається: «Зроблено перший важливий крок в об’єднавчому цивілізаційному русі України до Європи, в подоланні штучних, силою створених і силою підтримуваних кордонів візантійсько-російсько-совєтського світу».

Львів пишається своєю європейськістю. Поки в українських загальнодержавних стандартах не передбачено найскромнішої форми турботи про гідність і інтимність мертвого тіла, хай найбільш європейське українське місто подбає бодай про ширми, які не дозволять папараці заробляти на крові, а випадкових і навмисних свідків захистять від збайдужіння до смерті. 

Церква, в перерві ажіотажу з черговими заімпортованими реліквіями, боротьбою з ґендором і ЛГБТ, теж могла б сказати слово на захист створених на образ Божий.