Zmarnowana okazja

 Parafrazując znaną opinię można powiedzieć, że dzisiejsi mówcy w Warszawie stracili okazję, by powiedzieć potrzebne słowa.

 Minister obrony wymienił państwa, które wspierały Polskę w wojnie z bolszewikami. Dziesiątki tysięcy widzów wzdłuż Wisłostrady i miliony przed ekranami usłyszały o Francuzach, Węgrach, Rumunach, Łotyszach, Brytyjczykach, Amerykanach. I jeszcze o "armii Atamana Petlury". Wicepremier Kosiniak-Kamysz wyszedł z założenia, że wiedza historyczna ogółu Polaków jest tak solidna, iż nie trzeba było dodawać przymiotnika "ukraińska"?

Prezydent RP przekonywał, że Rosja nie jest niepokonywalna. Tak było w roku 1920,  tak jest obecnie, gdy od trzech lat "grzęźnie po swoim ataku na Ukrainę". A grzęźnie "dzięki wsparciu sojuszniczemu i solidarności narodów wolności  w tym także, a w niektórych momentach przede wszystkim  Polski".

Wsparcie i solidarność z Ukrainą narodów ceniących wolność to rzecz nie do przecenienia. Ale to by nie wystarczyło, aby rosyjski agresor ugrzązł w Ukrainie. 

Jeden przymiotnik i krótka fraza o bohaterstwie armii i niezłomności zaatakowanego narodu byłyby czymś niezwykle cennym w kontekście niewątpliwego kryzysu w stosunkach polsko-ukraińskich.

No country for others

 

Декілька місяців тому  греко-католицький парох в одному з воєводських міст у Польщі отримав листа від греко-католицьких батьків з України, які поселилися в цьому місті. Вони зверталися з проханням дозволити їхній дитині, охрещеній в Греко-Католицькій Церкві, приступити до першого Святого Причастя в римсько-католицькій парафії поблизу місця їхнього проживання. Своє прохання вони мотивували прагненням допомогти дитині інтегруватися чимшвидше в польське середовище.

Насправді це греко-католицьке подружжя вибрало для своєї дитини шлях асиміляції, а не інтеграції.

Сьогодні, 7 серпня 2025 року, їм і всім, хто думає, що чи то шляхом асиміляції, чи інтеграції стануть в Польщі громадянами, яких «нечисте» походження ніколи не буде аргументом проти них, треба сказати: відкиньте ці ілюзії.

Якщо ви прийнали невідкличне рішення не повертатися до України і хочете для вас і для ваших нащадків майбутнього,  в якому українське коріння для більшості співгромадян не матиме жодного негативного значення, то таким місцем не є Польща. В осяжному майбутньому це не буде країна, де українське і деякі інші походження відмінне від більшості населення, не будуть використовуватись проти вас.

Приклади? Попередній міністр юстиції Польщі був повністю засимільований, українське походження його батька, переселенця з Акції «Вісла», не відігравало і не відіграє в його житті жодної ролі. Для його політичних опонентів це не мало значення. Грали на антиукраїнській карті, маніпулюючи його прізвищем. Дружина актального міністра закордонних справ має американсько-єврейське походження, але від багатьох років є польською громадянкою. Для лідера найбільшої партії, якого називають «кінґмейкером», бо бездоганно обирає переможних кандидатів на президента, це без значення. У боротьбі за радикальний правий електорат в перспективі наступних парламентських виборів грає на антисемітських настроях. А про те, як на мінус змінилося ставлення до українців на вулицях польських міст, в публічному транспорті, школах, щодня повідомляють і самі покривджені.

Звичайно, прийнявши рішення не вертатися (поки що?) до України і не їхати далі, скажімо до Канади, лишаючись у Польщі варто обрати шлях інтергації, приєднатися до тих, хто попри переслідування і труднощі не зрікся своєї української ідентичності.

 

 

 

 

 

Prezes i żona ministra

 

Niektórzy komentatorzy życia publicznego w Polsce nazwali czymś kiedyś nie do pomyślenia to, że biskup rzymskokatolicki krytycznie odniósł się do wypowiedzi innego hierarchy. Chodzi o reakcję abp. Józefa Kupnego, metropolity wrocławskiego, na słowa emerytowanego biskupa włocławskiego Wiesława Meringa o Niemcach, wypowiedziane podczas pielgrzymki Rodziny Radia Maryja na Jasnej Górze.  „We Wrocławiu zamiast »jak świat światem, nie będzie Niemiec Polakowi bratem« wolimy zdecydowanie: »Przebaczamy i prosimy o przebaczenie«” – napisał zastępca przewodniczącego Konferencji Episkopatu Polski.

Teoretycznie łatwiejszą mentalnie dla hierarchów powinna być reakcja na słowa prezesa Jarosława Kaczyńskiego o żonie ministra Radosława Sikorskiego Anne Applebaum, wypowiedziane na spotkaniu w Zabrzu. „Wiecie kim jest, pisze książkę «Matka Polka»” – z szelmowskim uśmiechem powiedział lider PiS do zebranych.

Zareagować mógłby ponownie abp Józef Kupny. Tytułem do tego byłoby to, że jest jednym z autorów listu pasterskiego Konferencji Episkopatu Polski z 2017 roku zatytułowanego  „Chrześcijański kształt patriotyzmu”.

Polscy biskupi rzymskokatoliccy nauczają w nim, między innymi:

  „Patriotyzm wszystkich obywateli. Dlatego podkreślamy i przypominamy, że swój wkład do życia i rozwoju naszej ojczyzny wnoszą wszyscy polscy obywatele. Historia i tożsamość naszej ojczyzny szczególnie ściśle związała się z łacińską tradycją Kościoła katolickiego. Niemniej, obok katolickiej większości, dobrze służyli naszej wspólnej ojczyźnie i nadal jej służą Polacy prawosławni i protestanci, a także wyznający judaizm, islam i inne wyznania oraz ci, którzy nie odnajdują się w żadnej tradycji religijnej. I choć dokonany przez niemieckich nazistów zbrodniczy Holokaust, a także inne tragiczne wydarzenia II wojny światowej oraz ich następstwa sprawiły, że wielu z nich niestety między nami zabrakło, to ich wkład na zawsze pozostanie wpisany w naszą kulturę, a ich potomkowie nadal wzbogacają nasze życie publiczne.

Dlatego też współczesny polski patriotyzm, pamiętając o wkładzie, jaki wnosi doń katolicyzm i polska tradycja, zawsze winien żywić szacunek i poczucie wspólnoty wobec wszystkich obywateli, bez względu na ich wyznanie czy pochodzenie, dla których polskość i patriotyzm są wyborem moralnym i kulturowym”(3).

Nie mogło zabraknąć w tym liście odwołania do myśli św. Jana Pawła II, konkretnie z „Pamięci i tożsamości”:

 „Wzorce polskiej tożsamości. Skarbnicą i nauczycielką takiego, przenikniętego chrześcijańskim duchem, szlachetnego patriotyzmu jest wspólna narodowa historia. Nie mogąc przywołać wszystkich jej kart, przypomnijmy tylko, że przeplatają się w niej i uzupełniają dwa nurty: nurt polskości rdzennej, etnicznej i nurt polskości kulturowej.

Jak ujmował to Jan Paweł II: »Naprzód, w okresie zrastania się plemion Polan, Wiślan i innych, to polskość piastowska była elementem jednoczącym: rzec by można, była to polskość »czysta«. Potem przez pięć wieków była to polskość epoki jagiellońskiej: pozwoliła ona na utworzenie Rzeczypospolitej wielu narodów, wielu kultur, wielu religii. Wszyscy Polacy nosili w sobie tę religijną i narodową różnorodność. Sam pochodzę z Małopolski, z terenu dawnych Wiślan, silnie związanych z Krakowem. Ale nawet i tu, w Małopolsce – może nawet w Krakowie bardziej niż gdziekolwiek – czuło się bliskość Wilna, Lwowa i Wschodu.

Niezmiernie ważnym czynnikiem etnicznym w Polsce była także obecność Żydów. Pamiętam, iż co najmniej jedna trzecia moich kolegów z klasy w szkole powszechnej w Wadowicach to byli Żydzi. W gimnazjum było ich trochę mniej. Z niektórymi się przyjaźniłem. A to, co u niektórych z nich mnie uderzało, to był ich polski patriotyzm. A więc polskość to w gruncie rzeczy wielość i pluralizm, a nie ciasnota i zamknięcie. Wydaje się jednak, że ten »jagielloński« wymiar polskości, o którym wspomniałem, przestał być, niestety, w naszych czasach czymś oczywistym«”(6).

Prezes Kaczyński potwierdził trafność ostatniej myśli Karola Wojtyły.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Єдиним серцем, різними словами

Невдовзі святкуватимемо Різдво чесного і славного пророка, предтечі і хрестителя Господнього Івана. Назву свята я переписав з частини «Покажчики», з розділу «Збірник дванадцяти місяців», 24 червня, стор. 657, з малого напрестольного Святого Євангелія виданого «Свічадом» у 2023 році.

Але вже в рубриках-примітках, внизу сторінок, надрукованих червоним кольором, маємо вказівки для тих, хто читає на Літургії і Утрені: «Різдво святого пророка, предтечі і Христителя Івана» (стор. 261), «на зачаття Івана Христителя» (стор.262), «на усікновення голови Івана Христителя» (стор. 76).

І в самому тексті Євангелія Іван є «Христителем» (Мт 3, 1; Мр 6,14).

То само є з хрещенням/хрищенням. В «Покажчиках» маємо: «Під час святої тайни Хрещення» (стор.670), «у святому хрещенні названої Оленою/названого Василієм» (стор.660), а в самому тексті Євангелія: «приймали хрищення від нього в ріці Йордані» (Мт 3, 5), «Я вас хрищу водою на покаяння» (Мт 3, 11), «Той буде вас христити Духом Святим і вогнем» (Лк 3, 16), «Сталося те у Витанії, по той бік Йордану, де Іван христив» (Ів 3, 28).

Маємо 2025 рік, УГКЦ вийшла з підпілля 35 років тому. Успішно розвивається церковний університет, діють духовні семінарії, маємо біблістів, свій катехизм. Список безперечних успіхів можна б продовжувати. І попри те все не вирішеним лишаються питання: Предтеча є «Христителем», чи «Хрестителем»? Він в Йордані «христив», чи «хрестив». Воскреслий Христос посилає учнів «христити», чи «хрестити»?

Не інакше є у виданій «Свічадом» в 2017 році книжці «У школі Матея. Євангеліє, яке варто перечитувати і слухати, яким варто молитися і ділитися» Сільвано Фаусті і Вінченцо Канелла (і в інших книжках з цієї серії): Початок коментаря до Мт 11, 7-15: «Йоан Хреститель, найбільший між народженими від жінок...» (стор. 183), але вже в цитаті з Євангелія маємо «між народженими від жінок не було більшого від Йоана Христителя» (стор. 183).

Зате в трьох томах «Lectio Divina» над Євангелієм, Посланнями та Діяннями Апостолів о. Юрія Щурка ( Львів, «Свічадо», 2024) Предтеча є «Хрестителем» і в коментарях і в текстах Євангелія, він «хрестить», а не «христить», так само в Посланнях і Діяннях Апостолів маємо «хрещення», а не «хрищення».

Подібно в Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха»: «До народів Христос посилє апостолів:   „Ідіть…хрестячи їх...”(Мт 28, 19-20» (п. 69); «Христос, посилаючи своїх учнів на проповідь, запевняє: „Хто увірує і охреститься, той буде спасенний”(Мр 16. 16)» (п. 416). Можна, отже, в одному офіційному тексті Церкви змінити написання слова з іншого офіційного видання, навіть такого рангу, як переклад Святого Письма.

Як довго ще греко-католики мають молитися в стані мовного роздвоєння? Наприклад на  Богоявлення  тричі чути в Божественній Літургії в читанні з Євангелія (Мт 3, 13-17) «христитися», «охристившись», а в Символі віри ісповідувати віру в одне «хрещення»?

В чому річ? В авторських правах видавців перекладу Святого Письма з 1963-го року? Тоді на якій підставі, «За благословенням Блаженнішого патріярха Святослава» (Київ, дня 13 липня 2013 р. Б.) Катехитично-педагогічний інститут УКУ і Біблійний апостолят УГКЦ видали в 2014 році «Перевидання Нового Завіту (переклад о. І. Хоменка у його другій редакції), що був виданий 1983 року у видавництві Українського Католицького Університету ім. Св. Климента Папи (Рим) з благословення Патріярха Йосифа Сліпого».

Автори цього почину сповіщають: «Перевидання 2014 року здійснене з деякими мовними і змістовними уточненнями та сучасною мовною редакцією». І в цьому виданні Предтеча є «Хрестителем», який звершує «хрещення», а Христос посилає учнів: «Ідіть, отже, зробіть учнями всі народи, хрестячи їх....».

Чекаємо на появу нового офіційного перекладу Святого Письма для УГКЦ. Що заважає, щоб до того благословенного моменту всюди, де це можливо, перевидання Нового Завіту з 2014 року стало текстом, який читають і чують українські греко-католики?