Больовий поріг церковників

«Християни люблять всіх людей, а всі їх переслідують(...) Їх ганьблять, а вони в цьому прославляються. Ображають їх, а вони виявляються праведними. Їх злословлять, а вони благословляють. Зневажають їх, а вони відповідають пошаною. Вони творять добро, а їх карають як злочинців. Покарані радіють, як ті, що отримують життя». В такий спосіб анонімний автор під кінець другого століття описав достойному Діогнетові, зацікавленому християнством, в чому полягає специфіка нової релігії. Так змальований образ християнина відповідав словам Ісуса: «Оце я посилаю вас, немов овець серед вовків»(Мт 10,16). Може він став також натхненням для Івана Золотоустого, який вчив: «Доки ми є вівцями, доти перемагаємо; навіть коли оточать нас тисячі вовків, ми – звитяжці. Але коли стаємо вовками, зазнаємо поразки, бо бракує нам допомоги пастиря. Він-бо пасе не вовків, а вівці; відходить і покидає тебе, бо не хочеш, щоб виявилась його сила. Коли в переслідуваннях зберігаєш лагідність, всю перемогу приписується йому; якщо стаєш на прю і борешся, затемнюєш її».

Читаючи «Лист до Діогнета» в контексті актуальних подій у Польщі, не можна втекти від питання: над Віслою сповідується цю саму релігію, яку описано Діогнетові під кінець другого століття, чи якусь її мутацію, в якій вівця має претензії, що є вівцею, а не хижаком. Щодо наймолодших цю гіпервразливість можна ще зрозуміти – вони не знають інших «переслідувань», ніж ті з боку ліберальної демократії. Але вже представники середнього покоління повинні пам‘ятати, що тоталітарні вороги християнства не зупинялися ні перед чим, включно з убивствами священиків на кілька років перед падінням комуністичного режиму. Однак з їхніх уст чути постійно про атаки, безпрецедентні атаки, цілеспрямовані кампанії ненависті до Церкви, християнства, і спроби зруйнувати всі фундаментальні для нашої цивілізації цінності.

Серед польських єрархів, духовенства і правородикально налаштованих мирян важко знайти когось, хто не мав би зниженого больового порогу. В одному з нижче поміщених тут текстів є приклад такого розладу. Публіцист Томаш Терліковський назвав засудженням („potępienie”) розчарування („wielka szkoda”), якому дав вираз Адам Міхнік після відмови з боку римсько-католицького львівського архієпископа написати спільно з греко-католицькими єрархами лист в 70-у річницю Волинського злочину.

Лист Блаженнішого Святослава до польської Єпископської Конференції, в якому мовиться про «особливі випробування» і «напади антицерковних середовищ» утвердить адресатів у переконанні, що вони є обложеною твердинею, в якій від зазіхань лукавого світу сховалися останні праведні.

Вже кільканадцять років тому один ірландський монах, який в Люблині опікувався студентами свого місійного ордену, на польській мові, яку напрочуд перфектно вивчив, достеменно знаючи з досвіду рідної йому Церкви до чого призводить заперечування фактів злочинів духовних осіб проти дітей, заохочував, щоб не повторювати ірландських помилок. Виявляється, що безуспішно. Парадоксально слова солідарності з боку грекокатоликів надійшли тоді, коли голова польської Єпископської Конференції в інтерв‘ю для одного з правих тижневиків повторив фальшиві звинувачення на адресу грекокатоликів, які мали спровокувати перший педофільський скандал у РКЦ в Польщі. До вирішення проблема: справжню натуру єпископ Міхалік показує тоді, коли відважно і великодушно простягає руку до примирення з грекокатоликами, чи приписуючи їм змову проти репутації РКЦ.

«Душа любить тіло, яке її ненавидить, і його члени. І християни люблять тих, які їх ненавидять. Душа – закрита в тілі, але саме вона підтримує тіло. І християни є закриті у світі, як у тюрмі, але то вони захищають світ». Чи сучасним Діогнетам можна повторити ці слова зі щирою душею?