Краківський філософ професор Ян Воленський мав колись докторантку з Парижа,
яка сказала, що вона – єврейська
атеїстка. На запитання, що це означає, відповіла: важливо, в якого Бога не
віриться. Воленський прокоментував: «Щось в тому є. Виходячи з того, я не вірив
би в Єгову. В Тальмуді цікавив мене стиль аргументації. Я переконався, що цей
спосіб розуміння закону мені цілком чужий». Великий Піст це сприятливий момент,
щоб спитати, в якого Бога не вірить гіпотетичний «християнський атеїст» з
Парижа, Варшави, Києва, Львова чи Перемишля. Водночас це виняткова нагода, щоб побачити,
в якого Бога вірить парафіянин Команчі, Гурова, Білого Бору чи Вроцлава. Кожного
року Великий Піст, якоюсь мірою, замінює і доповнює те, чого не було нам –
охрещеним як немовлята – дано зробити
особисто: пройти шлях катехуменату, щоб в ніч Пасхи власними устами відректися
сатани і визнати віру у Христа. Яким є цей Бог треба говорити на підставі того,
що вчинив і сказав він сам – Христос, або очевидці його життя і появ після
воскресіння. «Богословські» міркування анонімних учасників інтернет-форумів, швидше
за все цікаві для соціологів.
Враховуючи, як однозначним – і через це завуженим – є в поточному сприйнятті
слово піст, хочеться частіше сягати до іншої, нейтральної назви тижнів перед Пасхою
– Чотиридесятниця. Сама Тріодь, літургічна книга на цей період, часто уточнює і
розширює розуміння посту, як тоді, коли у понеділок першого тижня Чотиридесятниці закликає на
вечірні: «Вчинімо піст приємним і угодним Господеві. Бо справжній піст – це
втеча від гріха, це стриманість у мові й погамування гніву; і відмежованість
від похоті і наклепів, брехні й порушення присяги». Зразком стриманості у мові
є позитивний герой першої неділі передпостя – митар, який, не сміючи звести
очей до неба, бив себе у груди і благав: Боже, змилуйся надо мною грішним. У
каноні утрені чуємо заклик: «Візьмім від Христа спасенний приклад, що смирення
– це дорога до вивищення. Ревно наслідуймо й приклад митаря». Біблійним джерелом
такого богослов`я є гімн з Послання до Филип`ян, в якому св. Павло закликає,
щоб наслідувати Христа, котрий, будучи рівним Богові, применшив себе самого,
ставши слухняним аж до смерті, і тому «Бог його вивищив»(2, 5-11). Хтось скаже,
що заклик до смиренності в умовах вільноринкової ривалізації, коли CV мусить показати неминучість великої користі, яку матиме
роботодавець завдяки нам, – це приречення на животіння на периферіях цивілізованоно
світу. Проте заохота «плекати ті самі думки в собі, які були у Христі Ісусі»(Фп
2, 5) і «звикати до щирого митаревого смирення»(світильний утрені) не мають на
меті нашу абнегацію. Той, який похвалив покірного митаря, є тим самим, який
возвеличив кмітливого власника помножених п`ятьох талантів і осудив ледачого «сторожа»
одного.
Потенційний «християнський атеїст», якщо його головним аргументом проти
віри є ригоризм і немилосердне обличчя Церкви – історично аж надто часто, на
жаль, правда – мусить відчувати розгубленість, слухаючи притчу про блудного
сина, євангеліє другої неділі передпостя (Лк 15, 11-32). Образ Бога, який
змалював Ісус в цій історії про милосердного батька, є настільки євангельським,
новиною так доброю, що Церква, немов побоюючись його непедагогічності, «доповнювала»
Христову характеристику Отця численними «так, але,,,». Атеїст, не сприймаючи
цієї притчі, стає свого роду а-гуманістом. Блудний син, упавши на само дно,
схаменувся, в діалозі з самим собою усвідомив помилку і, прийнявши рішення
повернути до батька, привернув собі гідність. Годі знайти кращий приклад, який
вселяв би надію в безнадійних, на перший погляд, ситуаціях деградації людини.
Тріодь рясніє закликами, які є відлунням євангелія наступної неділі. «Подвиг
посту – крок до здобування вічного життя, особливо ж, як простягнемо добродійну
руку. Ніщо так не спасає душу, як допомога бідним; милостиня, поєднана з
постом, вибавляє людину від смерті». «Даймо голодним хліб, а бездомним
притулок», «постом і молитвою себе очистьмо і приподобаймося Богові, піклуючись
про злиденних». Розповідь про суд, який на Сході назвали страшним, глибоко проникнула
в релігійну свідомість і пересічних вірних. Польська студентка етнології
проводила на Бойківщині польові дослідження явища жебрацтва. «Треба було
принимати, треба було переночувати, треба було їсти дати. Так Бог каже. Так
каже Ісус: ви мене не виділи, я був у тюрмі, ви мене не виділи, я був голодний.[...]
Жебрака треба приняти, треба їсти дати – він був брат Ісуса Христа» – так її
співрозмовники пояснювали, чому зачинення дверей перед прохачем милостині
сприймалося як тяжкий гріх. Молитва
жебраків, особливо за померлих, на Великдень, коли для них випікали малі паски,
мала виняткову силу, бо «молився не жебрак, але сам Христос, що ним
опікувався». І самого жебрака «сакралізували, бо в його шкірі може приходити
сам Христос». До одного польського митця прийшла жінка замовити хрест, але в
синьому кольорі, так щоб підійшов до шторів. Неграмотні Бойки вірили, що у
зодягненому в дрантя, чорному від бруду, сонця і морозу жебракові приходить
той, хто на хресті визволив їх від рабського страху перед смертю. Сучасна
людина, самовпевнено переконана у необмежених можливостях розуму і капіталу,
хоче зробити з розп`ятого елемент декорації. Хто цінує в житті тільки силу, багатство
і значущість, той внутрішньо неспроможний прийняти Бога, який ототожнює себе з
тими, хто немає нічого з перерахованих ознак успіху. Але ототожнює задля того,
щоб зцілити, скріпити і надихнути.
День за днем, неділя за неділею, через передпостя і Чотиридесятницю, підпираючись, як каже Тріодь, «палицею віри»,
йдемо до Пасхи, аби знову, як щороку, трохи всупереч словам, що не входиться
двічі до тієї самої ріки, увійти у воду свого хрещення і повторити: так, я з`єднався
з Христом і вірую йому як цареві і Богу.
(«Благовіст», 3/2011)
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz