Ворота смерті, ворота надії

«Не журись, я тобі вимолю небо» – почув відомий режисер Казімєж Куц від своєї баби, коли сказав їй, що втратив віру. Сильна жінка з Сілезії,  яка «з Матірю Божою була на ти», не стала драматизувати після слів внука, але сказала, що таке трапляється, і надіялася, що з віком онук зміниться. «Вона дала мені силу» – каже Куц, котрий, називаючи себе «поганським християнином», щодня перед сном робить іспит совісті, спонуканий «страхом, що міг щось скоїти». Духовна певність баби сілезького режисера підтверджує слова Кирила Єрусалимського: «віра має таку велику силу, що не тільки той, який вірить, досягає спасіння, але вірою одних спасаються інші».

Так єрусалимський святитель пояснює в 5-й катехизі подію, про яку чуємо в 2-у неділю Великого посту. До Ісуса принесли розслабленого, якого через велику кількість людей мисули спустити з розкритої стелі. Ісус, «побачивши їхню віру»(Мр 2, 5), спершу говорить хворому, що відпускаються йому гріхи, відтак зціляє його недугу. Кирило представляє ще «переконливіший доказ на те, що коли вірують одні, інші отримують здоров‘я». Має на увазі сестер покійного Лазаря. «Якщо померлий не може вірити, віруй ти» – парафразовує єпископ слова Ісуса. І віра сестер «мала силу відкликати померлого з воріт смерті. Віра одних за других зуміла прокинути покійного».

В 3-у неділю після Пасхи почуємо про розслабленого, який в купелевому місці при Овечих воротах в Єрусалимі лежав тридцять вісім років, бо не мав нікого, хто б його, коли «зрушиться вода, спустив у купіль»(Ів 5,7). Виявляється, що найбільшим нещастям є брак друзів, а не хвороба, що відсутність солідарності гірша від паралічу.

В останніх тижнях цілий світ спостерігав за кривавими подіями у Києві. Неодноразово ми бачили, як на провізоричних носилках люди, які друзями стали на Майдані, рятували ранених. На драматичному відео записаному іспанським журналістом 20 лютого в Києві видно, як снайпери вбивають активістів. Один хлопець кличе, що «раненого треба нести, ще двох». Хоч звучатиме це пафосно, але цей хлопець і інші, які рятували тоді ранених, були більшими героями, ніж ті, які принесли розслабленого: вони могли впасти зі стелі, майданівці ризикували смерть від кулі.

Якщо десь шукати надії на майбутнє, то в тій готовності рятувати інших попри загрозу смерті, в тому спалаху солідарності, коли здавалося, що «моя хата скраю» стало життєвим девізом більшості. Віра сестер Лазаря відкликала його «з воріт смерті». Віра і солідарність людей, які пройшли випробування Майдану, здатні відкрити ворота надії.