Коли час від часу беру участь у
богослужінні в латинському обряді в рідній місцевості моєї мами неподалік
Ліська, бачу характерну особливість в літургійній практиці мирян. На відміну
від решти латинників, місцеві під час Малого славослов`я хрестяться. Адам Міцкевич
писав, що полум`я знищить «намальоване минуле», скарбницю спустошать озброєні
злодії, але «пісня вціліє». На землях, звідки після Другої світової війни
виселили українців, вцілів простий і найглибший водночас знак – хрест, яким
осіняє себе східний християнин прославляючи Отця, і Сина, і Святого Духа, і сповідуючи
віру у вічність Бога і дарованого ним людині спасіння.
Це своєрідний парадокс, що попри
намагання усунути і затерти сліди східнохристиянського і українського минулого,
воно збереглося в так несподіваній, виразній формі – у знаку, у жесті, який,
хоч за формою західний, щодо моменту маніфестації – «депортований» з тих
земель, спершу на «своє» місце на сході, згодом там, де мав остаточно щезнути –
на західні і північні землі нової польської держави.
«Прийдіть народи світу, поклонімся
Богові в трьох особах: Синові в Отці зі Святим Духом» – закликає стихира на Слава і нині вечірні П`ятидесятниці. Зішестя Святого Духа –
найбільш «національний» празник в літургійному році. Пояснення цього знаходимо
в Катехизмі УГКЦ: «Святий Дух дарує порозуміння між людьми, долаючи посіяні
гріхом розбрат і поділи, зображені в Старому Завіті як образ Вавилонської вежі
(див. Бут. 11, 1-9). Дух готує до зустрічі з Христом усі народи світу»(262). П`ятдесятого
дня від Воскресіння Христового, коли на учнів зійшов Святий Дух, в Єрусалимі
перебували «між юдеями побожні люди з усіх народів, що під небом»(Ді. 2, 5). І
всі вони – здивовані і остовпілі – казали: «Як же воно, що кожний з нас чує нашу
рідну мову: партяни, мідяни [...] римляни, що тут перебувають, юдеї і
прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують
величні діла Божі»(Ді. 2,11). Бог поклав край вавилонському розбрату і, роздаючи
вогненні язики – знак присутності єдиного Духа, – «до з`єднання всіх
призвав»(кондак).
«Мовами чужими наділив ти, Христе,
своїх учнів, щоб ними проповідували тебе – безсмертне Слово і Бога» – чуємо в одій зі стихир вечірні. За Діяннями
гімнографія свята різноманітність мов показує як Божий дар. Якщо кожна мова є
даром Божим, то турбота про збереження мови має релігійну вартість. Для людини,
яка вважає себе християнином, мало б це бути найглибшою мотивацією в змаганні
не дозволити піддатись асиміляції, уподібненню до більшості. Австрійській
репортер Карл-Маркус Гаус, який вивчає «вимираючих європейців», вважає, що
«національні меншини – це сіль Європейської Унії». А найбільшою загрозою для
них є смерть мови, бо «без мови важко доречно говорити про національність.
Існують чотири її прикмети: мова, потім релігія, різні спільні звичаї, і врешті
спільна пам`ять. Але коли заникає мова, релігії нема кому передати і триває
тільки пам`ять, то лишається щось на зразок американського романтизму – як у
німців з Готші, які проживаючи здебільшого в США, відбудовують зараз свою
громаду в інтернеті. Відтворюють хто в якій хаті мешкав, але це, на жаль, справа
цілковито віртуальна».
Австрійський дослідник своїй книжці дав
заголовок «Європейці, які вмирають». Але зробив це перед її написанням, і тепер
говорить, що титул не відповідає змістові. Бо ті групи «зовсім не вмирають,
оберігають себе з усіх сил культурою і різними ініціативами». Маємо бути сіллю
землі, бо так заповів нам Христос. Варто бути сіллю Європи, бо багатство
народів і мов становить про її неповторність. Зберігаючи і плекаючи свою мову –
одну з «рідних мов» Святого Духа – співпрацюємо з Богом в здійсненні його
задуму перетворити вавилонське прокляття в засіб об`явлення різноманітності
дарів. Хай всупереч скоєній тоталітарним лукавством депортації чоло, серце,
праве і ліве плече об`єднаються в кириличний хрест, щоб як знаком, так і словом
та піснею свідчити про повну скарбницю рідних дарів, які від одного Духа.
О. Богдан Панчак
(«Благовіст»
6/2013
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz