Між небезпечним словом і вигідним мовчанням

Віддаємо сьогодні празник Вознесіння Господнього. Але під час кожної Божественної Літургії згадуємо цю подію, яка сталася «спасіння нашого ради», співаючи в Символі віри, що Господь Ісус Христос «вознісся на небо, і сидить праворуч Отця». Це для нас таке очевидне, ми звикли до цих слів про нашого прославленого Спасителя, що цей уривок з ісповіді віри єрея хіротонісованого в єпископи діє як холодний душ: «Після свого воскресіння з мертвих Він вознісся на небо і сів по правиці Отця. Тут не говорю про місце, бо так говорити про правицю Отця небезпечно». Якщо небезпчно говорити про небесну дійсність, то найкращим виходом є застосувати рецепт висловлений ірмосом 9-ї пісні канону утрені Різдва Христового, водночас задостойника в день Собору Пресвятої Богородиці: «Любе то нам, бо безпечне від страху, вигідне мовчання; з любові же, Діво, прясти пісні, милозвучно складені, не легко є».

Катехизм УГКЦ вчить про християнський парадокс присутності недосяжного Бога, який виражає «літургійна та храмова символіка: завіса на Царських Дверях іконостаса, вкриті покрівцями святі Дари, "воздух", піднесений під час "Вірую", дим кадила». Думка Діонісія Ареопагіта, що ради правдивого вшанування найвищої єдності і її божественної плідності, «називаємо те, що не має назви» веде до висновку, що, хоч ми називаємо Бога Іменами «Тройці» та «Єдності», то усвідомлюємо, «шо цим не вичерпуємо таїнства Бога»(72).

Катехизм Католицької Церкви (ККЦ), «захищаючи здатність людського розуму пізнати Бога»(39), стверджує одночасно, що «оскільки наше богопізнання обмежене, то й мова, якою ми говоримо про Бога, є обмеженою»(40). Тому-то, «ми повинні невтомно вдосконалювати свою мову, очищуючи її від усього, що є в ній обмеженого, уявного, недосконалого, щоб не плутати з нашими людськими уявленнями Бога "несказанного, незбагненного, невидимого, неосяжного". Наші людські слова завжди залишаються поза таїнством Бога»(42).

Чотири негативні окреслення зацитовані ККЦ почерпнуто з анафори Божественної Літургії Івана Золотоустого. Походять вони з його проповідей про непізнаванність божественної природи, в яких поборював він єресь аномеїзму, згідно з якою людина має про Бога знання таке, як про себе. Золотоуст заохочує своїх слухачів, щоб простягнули руки до аномеян, і молиться, «щоб вони визволились від свого божевілля».

ККЦ вчить, що «сидіння праворуч Отця означає початок царювання Месії», яке сповнює видіння пророка Даниїла(7,14) про Сина Людського: «І дано йому владу, славу і царство, і всі народи, племена та язики йому служили. Влада його – влада вічна, що не минеться, і Царство його не занепадає ніколи»(664). Між Сциллою надто антропоморфічного говорення про Бога та Харибдою вигідного про небесне мовчання пролягає стежка, на якій єпископам і священикам треба «невтомно вдосконалювати свою мову», щоб, очищена від усього «обмеженого, уявного, недосконалого», притягнула до Христа всіх, хто шукає правди і надійної основи для гідного життя. Щоб земна дійсність не була кричущим запереченням слів з утрені Вознесіння про таїнственне обоготворення вознесеної людської природи.