Самодостатня Церква

Кінець червня є в Польщі часом особливого напруження в Римсько-католицькій Церкві. І мабуть не тільки тут, а й в усіх країнах, де з закінченням студій і формації випускники духовних семінарій приймають свячення в неодруженому стані і готуються почати душпастирську працю. А це пов‘язано зі зміною сотрудників у парафіях та з підвищенням деяких із них на функції парохів, на місце тих, хто досяг пенсійного віку. Будучи і цього року свідком такої метушні, я півжартома сказав до латинських семінарійних вихователів, що друге пришестя Христове не станеться наприкінці червня, бо парузії Спасителя не помітили б самі священики. А дехто може і сказав би: Господи, будь ласка, прийди в іншому часі, бо ми мусимо вирішити серйозні справи.

У 8-у Неділю по Зісланні Святого Духа чуємо, як св. Павло докоряє Коринтянам за те, що вони роз‘єднались. Одні кажуть: «я – Павлів», інші: «я – Аполлосів», ще інші: «я – Кифин». На щастя є такі, що заявляють: «я – Христів»(1 Кор 1,12). У червні можна почути: «я – найкращий випускник і призначення на велику міську парафію це щось самозрозумілого». «Вже стільки років мучусь з капосними парохами, пора зробити мене незалежним». «Я збудував храм і приходство на цій провінції, в місті щойно покажу свої таланти». І від найвищих церковних чинів можна почути неочікувані заяви.

Як у Коринті заяви «я – Павлів, я – Кифин» були безглуздими, так само концентрація на собі сотрудників, парохів і єпископів заперечує істинне покликання служителів у Церкві. Коли апостоли мали добрати когось на місце Юди, то критерієм було те, щоб він «був разом з нами свідком його воскресіння»(Діян 1,22). Апостол Павло риторично питає: «Хіба Христос розділився? Хіба Павло був розп‘ятий за вас? Або хіба в Павлове ім‘я ви хрестилися?»(1 Кор 1,13). Ми вміємо святкувати ювілеї, під час яких хтось непричетний до християнства може дійти до висновку, що Церква є організацією, в якій все зосереджено на горизонтальному вимірі. А вертикаль стосується тільки залежності між єрархом і пресвітерами.

Нагодувавши п‘ять тисяч народу чудесним розможенням хлібів, Ісус «зараз же спонукав учнів увійти до човна й переплисти на той бік раніше від нього, тимчасом як він відпускав народ»(Мт 14. 22). Від св. Івана знаємо, чому Господь поспіхом відіслав апостолів. Бо народ в захваті від чуда хотів «прийти й узяти його силоміць, щоб зробити царем»(Ів 6,15). Він не хотів, щоб його учні були співучасниками скороминущого ентузіазму. Їх місією мало бути свідчення про воскресіння. Сотрудникам, парохам і єпископам, але й кожному, хто хоче бути учнем і ученицею Христовою треба човном покори втікати від спокуси зайняти тепле місце біля царя. Сказати за деякими Коринтянами «я – Христів» означає плекати «ті самі думки в собі, що були в Христі Ісусі», який «зовсім зменшив себе самого, прийнявши вигляд слуги»(Фп 2, 5.7).