sobota, 10 października 2015

Вовки, вівці і вівчарки



Св. Іван Золотоустий, коментуючи Ісусові слова «Оце я посилаю вас немов овець серед вовків»(Мт 10,16), навчав: «Доки ми є вівцями, перемагаємо; навіть якщо будемо оточені тисячами вовків, виходимо переможцями і виграємо. Коли стаємо вовками, програваємо. Бо бракує нам допомоги пастиря. Він пасе вівці, не вовків. Відходить і опускає тебе, бо не хочеш, щоб виявилась його сила». Ця істина має універсальний характер. Справдилась у часи перслідувань в перших століттях християнства і гонінь у Совєтському Союзі. Не варто забувати її і в Галичині в наших часах. 

Плюсом того, що сталося після інтерв‘ю голови управління культури Львівської міськради Ірини Магдиш, є відкритість, з якою люди – не анонімно – виявляють своє ставлення до Церкви. Не одному на ті слова меч прошиває душу, але це як в Євангелії – «аби відкрилися думки багатьох сердець»(Лк 2,35). 

Громадянина Польщі не шокує те, що людина відповідальна за культуру, вміє звести всю діяльність Церкви до жирування на людях. Над Віслою доволі регулярно, як проти грипу, можна отримати вакцину, котра, якшо не захистить повністю, то полегшить наслідки контакту з безпардонними випадами на адресу Церкви. Після обрання папою кардинала Бергольйо, промінентна діячка культури з Познані написала в соцмережі: «Ну й вибрали х..., який доносив військовим на священиків-ліваків».

Не буду аналізувати сказаного панею Магдиш. Чи це є її кредо, чи елемент передвиборчої кампанії проти чинного мера Львова –  не вмію окреслити. Приймаю як факт те, що в кожній школі  одного з львівських районів у вестибюлі стоїть статуя Богородиці, перед якою під час уроків правиться молебні. Оскільки «пастори», про яких мовиться в інтерв‘ю, далекі від почитання Марії з Назарету, йдеться про священиків, як вказують коментарі, Греко-католицької Церкви. 

В 2003 році, в книжці «Українська ідея і християнство або коли гарцюють кольлорові коні апокаліпсису» Мирослав Маринович, застерігаючи перед повторенням помилок галицького духовенства кінця ХІХ століття, які заштовхували молодого Івана Франка в антиклерикальне бунтарство, писав: «На жаль, часом з‘являється відчуття, що у багатьох випадках досвід Церкви ХІХ ст. таки забуто. В умовах Західної України – особливо в провінційних місцевостях – частина духовенства підозріло швидко зайняла нішу, яку до того займали ідеологи та політпрацівники. Найбільше болить те, що такі духовні особи вдаються майже до того самого прийому ідеологічного „накачування”, яким ще донедавна так зловживали комуністи». 
 
Якщо справді в кожній школі в одному з районів Львова, не приватній чи веденій Церквою, але державній у вестибюлі стоїть статуя Богородиці, то існує ризик, що зайняла вона там місце бюсту Леніна. 

Коли в‘їжджається до Львова зі сторони Перемишля, видно кілька незакінчених грандіозних будинків. Це релікти совєтського збанкрутілого минулого. Знаю один такий об‘єкт, який є свідченням вже церковного зірвання контакту з реальністю. На хвилі післякатакомбного піднесення, перед лицем десятків кандидатів у монашество, один з греко-католицьких Чинів вирішив, не без оптимістичних сподівань відновителів академічного богослов‘я, будувати потужний семінарійний комплекс. Спершу, мабуть, забракло коштів, потім кандидатів стало набагато менше. В Україні чути постійно про потребу наслідування польських реформ, використання досвіду поляків. В церковній сфері, в згаданому інвестиційному аспекті, де-не-де вже запізно. Коли йдеться про так зване навчання релігії в школі, то треба усвідомлювати, що попри дві години катехизи в тижні, систематично зростає відсоток молодих людей, які декларують себе атеїстами.

Можна зрозуміти фрустрацію пані Магдиш. Вона напевно знає як імпозантно, завдяки євросоюзним мільярдам, розвинуто матеріальну базу установ культури в Польщі. Церква в Україні не замінить держави в її обов‘язку піклуватись про культуру. Проте  греко-католики мусять прийняти і виконувати слова св. Івана Павла ІІ: «Синтез культури і віри – це вимога не тільки культури, але й віри. Віра, яка не стає культурою, є вірою не повністю прийнятою, не зовсім продуманою». 

В своїй ревності дехто з духовенства вбачає свою місію в тому, щоб, захищаючи овець перед вовками, стати вівчаркою, яка голосним гавканням вкаже, в якому напрямку треба стріляти. В канонічній версії Євангелія є тільки вовки і вівці. В історії останні завжди перемагали, бо допомагав її Добрий пастир.



Brak komentarzy:

Prześlij komentarz