На цей день чекали в напрузі. Хто? Єпископи, ректори і вихователі в
семінаріях, викладачі не тільки богословсьих предметів (також з екзистенційних
міркувань – робочі місця), всі, які усвідомлюють, що Церква з дефіцитом
пресвітерів животітиме, але не буде розвиватися. Сьогодні у Польщі оприлюднюють
результати матур. І оскільки тут так історично склалося, що рішення вступити до
семінарії, з нечисленними винятками, приймають чоловіки, які закінчують
навчання в середній школі, то день отримання атестатів зрілості – передумова вступу
до вищого навчального закладу, якими є всі католицькі вищі духовні семінарії в
Польщі – є моментом, коли кандидат знає, чи з формальної точки зору може стати
семінаристом.
Колись, мабуть в половині дев‘яностих, в якомусь інтерв‘ю попередній
єпископ самбірсько-дрогобицький покійний владика Юліан Вороновський сказав, що заохочує
семінаристів, щоб паралельно з навчанням в семінарії, здобували якусь професію.
Не пам‘ятаю контексту тих слів, але пригадую, що, м‘яко кажучи, я не розділяв
думку найсимреннішого з єрархів. Це був для мене мінімалізм, може навіть
дефетизм, а з богословської точки зору безнадійність на Боже Провидіння.
Дивлячись з перспективи третьої Речіпосполитої, де домінантна Церква
забезпечувала (душпастирською) працею всіх, тоді незрівнянно численніших випускників
семінарій, так і уявляв я собі майбутнє відродженої УГКЦ, і не тільки в
Галичині.
Про проблему браку покликань в діаспорі писалося в «Благовісті» в тексті «Ховати
і хрестити. Великого бажати» тут: http://cerkiew.org/wp-content/uploads/2016/03/Blahowist-2012.05-06.pdf.
Незмінно діаспору рятує Україна. Але чи це єдиний варіянт продовження життя
діаспорних єпархій? Чи крім молодих випускників львівської, дрогобицької і ще
трьох семінарій хтось інший може станути
перед престолом в Нью-Йорку, Мюнхені, Перемишлі?
Якщо застосувати термінологію, яку часом вживають у Польщі, то треба би
сказати, що більшість учнів Ісуса були «запізненими» покликаннями. Рибалки, митар,
дозрілі чоловіки, а не тільки юнаки, котрі щойно роздумують: що мені робити в житті?
Може завдяки тому, що були це люди загартовані працею, а у випадку Матея також призвичаєні
до нехоті з боку оточення, вдалось апостольській Церкві перейти найважчі
випробування.
В Євангелії від Івана маємо діалог воскреслого Ісуса з Петром. На питання: «Симоне
Йонин! Чи любиш ти мене більше, ніж оці?» Петро відповідає: «Так, Господи, Ти
знаєш, що я люблю Тебе»(Ів 21,15). Відомий бібліст Ignace de la Potterie пояснює, що питання Ісуса не стосувалося решти апостолів, але справи,
якою щойно займався Петро – риболовлі. Замість «оці» повинно бути «ті речі»,
твою, Петре, професію, яка дає тобі і твоїм хліб.
Не знаю, чи сьогодні подзвонить або напише до мене якийсь свіжий матурист з
Польщі. Досі не заявляв про намір вступити до нашої семінарії ніхто такий. Але зміцнююсь
в переконанні, що діянню Святого Духа не можна накладати вікових обмежень, і
вважати, що «нормою» є ситуація, коли благодать покликання до священства сходить
на кільканадцятилітніх, неодружених ще чоловіків. А рада владики Юліана, щоб
греко-католицький священик був професіоналом якоїсь справи, може виявитись
великою мудрістю в діаспорі. Діалог Ісуса з кимось таким міг би виглядати так: «Петре,
чи любиш ти мене більше, ніж ті речі?» Петро відповідає: «Так, Господи, Ти
знаєш, що я люблю Тебе». На ті слова Ісус: «Паси мої ягнята і водночас, бо так
необхідно, продовжуй свою справу».
В згаданій статті з «Благовіста» цитується слова Андрія Сороковського, що навіть
найкращий пастир, який не є місцевим уродженцем, може не розуміти потреби парафіян
з нерідної йому культури. Сильна, стійка Церква не може залежати від „імпортних”
священиків». І в Польщі настав момент, в якому треба прийняти, що Дух віє не
тільки куди хоче(див. Ів 3, 8), але також коли
вважає це за потрібне, і звикнути до цього.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz