Зібрані воєдино

В Євангелії від Івана авторським коментарем до висновку Каяфи, зробленого ним під час засідання Синедріону щодо Ісуса: «Ліпше буде вам, коли один чоловік помре за народ, а не весь люд загине», є слова: «Сказав він це не від себе самого, а тому, що був первосвящеником того року й пророкував, що Ісус мав умерти за народ, і не тільки за народ, а й щоб зібрати в одно розсіяних дітей Божих» (Ів 11, 50-51). В «Дідахе» (гр. навчання, наука), одному з найцінніших творів ранньохристиянського Передання, в розділі присвяченому Євхаристії, читаємо: «Як цей розламаний хліб був розсіяний над горами і зібраний воєдино, так нехай буде зібрана і Церква Твоя від окраїн землі в Царство Твоє». 

В час Різдва ці і ті слова здійснюються в нас особливим чином. Частка Христової Церкви, яка не може існувати в якійсь «чистій формі», без втілення в конкретні народи і їхні культури, в іпостасі русько-української спільноти різних юрисдикцій, збирає своїх розсіяних дітей не тільки на Євхаристії, а й довкола святвечірної трапези, щоб у знаку просфори, хліба зібраного воєдино з безлічі зерен, показати своє прагнення бути разом, творити спільноту. Від окраїн одної країни, від окраїн Європи, долаючи тисячі кілометрів і нелюдський бар’єр кордону між ЄС і Україною, спадкоємці Володимирового хрещення прямують до місця, яке називають рідною хатою, до своїх близьких, родичів, приятелів. Чи ця турбота про збереження себе попри розсіяння не заперечує універсалізму християнства, де немає бути «ні грека,  ні юдея, ні варвара, ні скита»?(див. Кол 3, 11). 

В двох канонічних Євангеліях (Мт 15, 21-28; Мк 7, 24-30) читаємо про перебування Ісуса в сторонах  Тиру та Сидону, які лежали на північ від Галилеї. Були це вже землі поган. В діалозі з жінкою-хананейкою, яка просила його про зцілення хворої дочки, Ісус нав’язує до пророцтва Єзекиїла: «Як пастух наглядає за своїм стадом, стоячи серед овець, що були порозбігалися, так наглядатиму і я за моїми вівцями. Я приведу їх назад з усіх тих місць, куди вони  хмарного дня під темряву були порозбігалися. Я виведу їх з-між народів і позбираю їх із чужих країн і приведу їх у їхню землю»(Єз 34, 12-13). Пише один польський бібліст про цю подорож Ісуса до поганської країни, до юдейської там діаспори: «Це вимовний приклад турботи про емігрантів, яким у чужому середовищі загорожує забуття традиційних цінностей і врата віри».

Хмарний день триває вже багато років. Мільйони наших вірних порозбігалися по всьому світі. Не всюди загрожує їм втрата віри в триєдиного Бога. Але забуття своєї традиції, мови, культури є більш, ніж реальним. Тридцять років тому у Посланні на всесвітній день миру, присвяченому меншинам, св. Іван Павло ІІ написав «Мир всередині єдиної людської родини вимагає, щоб творчо розвивати те, що нас відрізняє як одиниці і як народи, щоб плекати те, що становить нашу тотожність». Різдво, коли розсіяні збираються воєдино, з усіх багатством його традицій, звичаїв, є сприятливим моментом, щоб плекати власну тотожність, без якої вселенськість Церкви була б тільки порожнім словом. Ісус Христос «учора й сьогодні – той самий навіки»(Євр 13,8) в «сьогодні» свого приходу на світ у людській природі збирає нас розсіяних.