Від "вольонтерів свободи" до любителів диктатури

У 1982 році в Таборових записках Василь Стус написав: «Чи не від самого Києва стежу за подіями в Польщі. Хай живуть вольонтери свободи! Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають; робітництво, інтелігенція, студентство – все, крім війська і поліції. […]

У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного – святого патріотизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя. […]

Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк. Польща робить епоху в тоталітарному світі і готує його крах. Але чи стане польський приклад і нашим – ось питання. Польща підпалювала Росію ціле 19 ст., тепер вона продовжує свою спробу. Зичу найкращої долі для польських інсургентів, сподіваюся, що поліційний режим 13 грудня не задушить святого полум'я свободи. Надіюся, що в підневільних країнах знайдуться сили, що підтримають визвольну місію польських вольонтерів свободи».

Кілька років тому згадував Мирослав Маринович: «Був один момент, коли ми в таборі склали  лаконічну телеграму до „Солідарності” з думкою про те, що нам вдасться той текст передати на волю і що та телеграма буде з нашими підписами. Не знаю, як там з нею склалося, але, в кожному випадку, вона писалась. Не пам'ятаю тексту телеграми, але гасло „за нашу і вашу свободу”  – воно було таким надихаючим. Ми зичили їм сил, а з іншого боку розуміли, що вони борються і за нас».

У 2019 році в книжці «Митрополит Андрей Шептицький і принцип „позитивної суми”» Маринович написав, що Польща і Угорщина, «з особливою насолодою освоюються в уже призабутих, але по-свіжому привабливих правилах „гри з нульовою сумою”: дбай про свої власні інтереси, а проблеми інших – це їхні проблеми». То ще не все. За словами українського дисидента, «польське та угорське керівництва відкрили „другий фронт” проти України». 

Згідно з логікою сучасних, імітуючих західні демократії політичних систем посттоталітарних країн, «дбай про свої власні інтереси» означає: роби все, щоб наша партія не втратила раз здобутої влади. 

Нарешті дався чути голос єрархії Римо-Католицької Церкви в Польщі, щоправда в особі єпископа-помічника, але зі столиці. Пригадавши ази соціальної доктрини Церкви про розподіл державної влади на три незалежні одна від одної гілки, єпископ Ярецький заявив: «Незалежність судової влади від політиків має суттєве значення для того, щоб запобігти перетворенню конституційної демократії у свого роду зверхність більшості, яка приведе до фактичного перетворення суверенності народу у виборчу диктатуру». 

Надії Стуса здійснилися – поляки розпочали повалення радянського деспотизму. Надії тих, які думали що посттоталітарний слов’янський світ у Польщі знайде надійний приклад того, як ставати конституційною ліберальною демократією, виставлені на важку пробу. Страшно легко людям пройти шлях від «вольонтерів свободи» до прихильників «гри з нульовою сумою», які мріють про виборчу диктатуру.