Гарвард vs pierogi

Американська професор-дослідник славістичних студій університету Райс Ева М. Томпсон (Основи видали українською її книжку «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм») у фейлетоні на сайті teologiapolityczna.pl відповідає на запитання з твітера: «Чому польська меншина в США так слабо представлена в американському публічному житті?». 

Томпсон підтверджує дисонанс: три відсотки американців має польське коріння, але «ефективність польської етнічної групи в США є невеликою». Це видно в порівнянні з українцями, котрих є дев’ять разів менше. 

Доказом успішності української спільноти в США є в очах дослідниці «престижний центр на Гарварді». В її уяві це відбулось так, що п’ятдесять років тому група патріотичних українських емігрантів зібралась на «мозковий штурм» і вирішили, що «з огляду на низький престиж їхньої батьківщини» треба створити щось, що впливатиме на американську політику. Жертвенні патріоти зібрали гроші на «Інститут у Бостоні», заохочували дітей, «які народившись в Америці говорили вже без акценту», щоб обирали професії, які дозволять їм знайти роботу у Вашингтоні, в американській дипломатії і закордонній службі. Результат такого підходу, на думку Томпсон, було видно при нагоді спроби імпічменту президента Трампа, коли низка залучених у справу службовців мала українське походження. Навіть колишню посол США в Україні Йованович, дочку серба і росіянки, дослідниця з Г’юстон українізувала. 

В контрасті до українців, чиї діти створили «мережу порозуміння людей, які є близько влади», пише Томпсон, «діяльність так званої Полонії на користь Польщі це результат праці емігрантів», бо їхні діти «зникають зі списків Полонії», а їхня польськість обмежується вмінням назвати кілька польських страв. Причиною такого стану є те, що за словами емігрантів, «цькуавння дітей у школі з приводу польського походження є весь час фактом (Polish jokes!). Тому батьки воліють, щоб свідомість дітей не була занурена у польськості, щоб дитина не говорила вдома по-польськи, і аби шукала такої професії, в якій не матиме до діла з польськими справами». 

У березні 2019 року львівськи соціологи опитували сучасну українську міграцію в Польщі  (http://bogdanpanczak.blogspot.com/2019/10/blog-post.html).  В попередніх висновках з глибинних інтерв’ю читаємо: «Політика стосовно українських мігрантів в Польщі містить асиміляційнї стратегії. Старше покоління українських респондентів, що мають дітей шкільного віку, особливо наголошують на тому – шкільна освіта виховує патріота-поляка. Однак бачимо і зустрічні тенденції з боку самих українських мігрантів – особливо молоді люди схильні обирати асиміляційні сценарії – чимала частина молодих респондентів та респонденток наголошували на тому, що говорять виключно польською мовою, намагаються дистанціюватися від українців в Польщі та бачать в цій країні своє майбутнє. Наявність дітей є важливим мотивом „вкорінювання” – інформанти кажуть, що самі б може й  повернулися, але діти вже не зможуть адаптуватися до українських реалій і не будуть мати повноцінного майбутнього в Україні».

Наведеного висновку чомусь немає в опублікованому звіті (http://sociology.ucu.edu.ua/wp-content/uploads/2020/02/UA_MIGR_TO_PL_2019.pdf). Через політкоретність («асиміляційні стратегії»), чи може небажання завдавати біль і так пораненій українській душі? 

Вражає подібність досвіду і стратегії мігрантів, які і в США і в Польщі задля комфорту своїх дітей ампутують їм національне коріння. Все-таки ще відкритим є питання, чи українськість дітей іммігрантів скріплюватиме польський аналог Українського наукового інституту Гарвардського університету, чи обмежуватиметься вона пристрастю до вареників і сала.