Піст, щоб зірвати зрілі плоди
(2023)
Торік, маючи на увазі росіян, я писав в «Благовісті»: «В лютому 2022-го року залишається побажати, щоб усі православні прислухалися до слів св. Василія Великого з проповіді про піст, яку читається на утрені в сиропусну середу: „Якби всі зробили його своїм радником у справах, тоді б ніщо не перешкоджало запанувати міцному мирові у цілому світі: народи не повставали б один проти одного, війська не вступали б у битви між собою. Коли б нашим наставником був піст, то ми не кували б зброї, не було б судів, в`язниць, в пустелях не було б грабіжників, у містах – наклепників, на морі – розбійників”».
Не піст, а жадоба стала радником росіян. Жадоба всього. Від «історичного» досягнення – відбудови імперії, яка оволоділа російським президентом, до елементарних матеріальних благ цивілізації, які грабували в Україні солдати з російської глибинки. Ганс Боланд, нідерландський філолог-славіст, перекладач російської літуратури, писав у 2015 році в книжці «Моя російська душа»: «Російська культура видається сповнена трагічним інстинктом, коли з довколишніх культур замість зрілих, зривають гнилі плоди. Від китайців замість невичерпного бажання працювати й відкривати перейняли державний устрій із всемогутнім правителем над безправним народом. Від арабів замість науки взяли економіку, яка базувалася на рабстві. У європейців замість демократії перейняли жадібність. А від євреїв замість мудрості взяли гоноровитість». Відмовляючи прийняти присуджену йому в серпні 2014 року премію ім. Пушкіна «за видатні наукові праці в царині літературної критики», яку на Кремлі мав вручати йому Путін, Болланд написав: «Я залюбки прийняв би цю нагороду, якби не президент Росії, поведінку і хід думок якого я зневажаю. Путін становить величезну небезпеку для свободи та миру на нашій планеті». Такий тверезий погляд на росіян і Путіна серед західноєвропейських інтелектуалів і політиків до 24 лютого 2022 року був, на жаль, чимось винятково рідкісним.
Коли переплинемо море Великого посту, або, за іншою метафорою, перейдемо цей шлях «підпираючись палицею віри», тоді, відсвяткувавши в храмах Воскресіння Христове, вірні в Україні підуть на цвинтарі, де над тисячами могил повівають синьо-жовті прапори. Захисники і захисниці України, які віддали своє життя за братів і сестер, не вважатимуть своєї жертви даремною, якщо врятовані від російського геноциду показуватимуть їм в наступних роках зрілі плоди культури і цивілізації. Результати витривалої праці і науки, державний устрій, в якому правителі і народ маю такі самі права, демократичні цінності, завдяки яким їхня батьківщина черпає зі скарбниці мудрості народів, які створили з Європи спільноту.
о. Богдан Панчак
Піст як радник у справах
(2022)
З запізненням, спричиненим пандемією, в половині лютого в Римі відзначено 25-ту річницю, виданої Конгрегацією Східних Церков в 1996 році, «Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков».
Вісімнадцятого лютого, приймаючи на аудієнції учасників пленарного засідання Конгрегації Східних Церков, в якій брали участь також зібрані на науковому симпозіумі літургісти, папа Франциск звернув увагу на важливість літургії, що є досвідом, у якому «формується „глина” нашого людства» не завдяки мінливим ідеям чи соціологічним аналізам, «а Словом і Духом Воскреслого». Літургію можна назвати «раєм на землі», але краса східних обрядів, як зауважив Папа, не є „оазою” для втечі від дійсності. Єпископ Риму вказав на можливість запроваджувати літургії мовами країн, де поширилися вірні тієї чи іншої Східної Церкви, але при цьому, форма богослужіння повинна відповідати «єдності з тим, що встановлено Синодами та схвалено Апостольським Престолом, уникаючи літургійних партикуляризмів, які насправді виявляють іншого роду поділи всередині відповідних Церков». Папа Франциск закликав не забувати, «що на нас дивляться брати з Православних та Давньосхідних Православних Церков: навіть якщо ми не можемо зібратися за одним євхаристійним столом, ми майже завжди служимо й молимося за тими самими літургійними текстами. Тому будьмо уважні до експериментів, які можуть зашкодити шляхові до видимої єдності всіх учнів Христа».
В самій «Інструкції» читаємо, що «у кожній спробі літургійного оновлення потрібно брати до уваги досвід православних братів, знаючи його, поважаючи і якомога менше відступаючи від нього, щоб не збільшувати вже існуючого відокремлення, а радше потрібно нарощувати зусилля, для можливих адаптацій, які б назрівали і які треба опрацьовувати спільно»(21).
На порозі Чотиридесятниці погляньмо, як Православна Церква вчить про піст. Йому присвячено один з документів Святого і Великого Собору, що проходив на Криті в 2016-му році. Піст є в ньому «божественною заповіддю (Бут 2, 16-17», за вченням св. Василія Великого, «встановленою в раю». Цитуючи Великопісну Тріодь і твори Отців Церкви, Собор пригадує, що «як духовна боротьба, справжній піст пов’язаний із безперестанною молитвою і щирим покаянням», і що «піст без добрих учинків мертвий, особливо за сучасної доби, коли нерівномірний і несправедливий розподіл благ позбавляє цілі народи навіть хліба щоденного». Сорокаденний піст Господа є в документі Собору «взірцем для посту вірних, що робить їх причетними до Господнього послуху, щоб „дотриманням ми повернули собі те, що втратили через недотримання”» (Св. Григорій Богослов, Слово 45, на святу Пасху, 28). А св. Григорій Палама вказує, що христоцентричне розуміння Великого посту веде до того, що «якщо будеш так постити, то не тільки співстраждатимеш і співумиратимеш, але й співвоскреснеш і співвоцаришся з Христом у нескінченних віках, бо через такий піст, ставши спорідненим подобі смерті Його, ти будеш спільником і воскресіння і спадкоємцем життя в Ньому».
В документі наголошується на тому, що Православна Церква «зберігає, як і раніше, священні апостольські установи, соборні правила та священні передання, завжди пропонує священні пости як найкращий аскетичний шлях духовного вдосконалення та спасіння вірних і проголошує необхідність дотримання ними всіх встановлених постів». Але водночас «з пастирських міркувань визначила й межі людинолюбної ікономії в уставі посту. Тому в разі тілесної немочі, крайньої необхідності чи тяжких часів вона передбачила відповідне застосування принципу церковної ікономії, згідно з відповідальним судженням і пастирським піклуванням єпископату помісних Церков».
В лютому 2022-го року залишається побажати, щоб усі православні прислухалися до слів св. Василія Великого з проповіді про піст, яку читається на утрені в сиропусну середу: «Якби всі зробили його своїм радником у справах, тоді б ніщо не перешкоджало запанувати міцному мирові у цілому світі: народи не повставали б один проти одного, війська не вступали б у битви між собою. Коли б нашим наставником був піст, то ми не кували б зброї, не було б судів, в‘язниць, в пустелях не було б грабіжників, у містах – наклепників, на морі – розбійників».
о. Богдан Панчак
Передчасне aggiornamento
(2021)
Церкви візантійської традиції в усі неділі Великого посту, у Великий четвер і у Велику суботу звершують Божественну Літургію св. Василія Великого. Це сім з десяти днів в літургійному році, коли потенційно – бо молитви анафори служитель читає тайно, як і в Літургії св. Івана Золотоустого – вірні мають нагоду почути глибоке богослов’я каппадокійського єпископа.
Проте фрагмент цієї євхаристійної молитви чують ті, які моляться молебнем, найпопулярнішим варіантом якого є в нашій Церкві Молебень до Пресвятої Богородиці. В єктенії, яку співається в молебні, просимо Бога, щоб зберегтися нашому місту/селу і всім містам, селам і країнам «від голоду, загибелі, землетрусу, потопу, граду, вогня, меча, нападу чужинців і міжусобної брані». Це останнє з багатьох прохань, які служитель від імені всіх учасників Літургії керує до Бога Отця перед молитвою в наміренні церковної єрархії, що починається словами «Найперше пом’яни, Господи». Є тільки одна різниця, яку ми вже рік маємо право назвати великою – в єктенії слово «загибель» замінило «пошесть».
Літургійні тексти повинні зазнавати змін в дусі aggiornamento, тобто осучаснення, достосування до обставин життя. Наприклад у виголосі литійної єктенії, до слів «Спасителю наш, надіє всіх людей на землі і тих, що далеко на морі», в Молитвослові отців Василіян додано слова «та в повітрі». В сімнадцятому столітті східні християни київської традиції перейняли від латинників слова подружньої присяги в Чині вінчання, в яких жінка – і тільки вона – зобов’язується до подружнього послуху. На жаль, хоч Римсько-Католицька Церква усунула цю дискримінаційну фразу в своєму обряді вінчання вже в 1928 році, в нас, силою інерції та попри прохання – також нашого міжєпаріяльного Собору з 2014-го року – ніщо не змінилося.
Аж надто ми переконалися, що рішення замінити в єктенії «пошесть» «загибеллю» було передчасним. Коронавірус сколихнув цілим світом, змушуючи людство до переоцінки цінностей. Не знаємо, яким буде наше життя після пандемії. Ба більше, не знаємо, коли настане оце «після».
Перед Пасхою, святкуванням Христової перемоги над смертю, яка завдяки нашому прищепленню до Божественного життя таїнствами Церкви є також нашою, семикратно проситимемо Бога Отця словами анафори Літургії св. Василія Великого. Щоб: пом’янув тих, що добро творять і пам’ятають про вбогих; щоб скарбниці присутніх на Службі Божій і «з оправданих причин відсутніх» – яке ж актуальне доповнення! – наповнив всяким добром. Щоб подружжя зберіг у мирі й однодумності, дітей вигодував, молодь виховав, старців підтримав, малодушних утішив, розсіяних зібрав.
Літургія св. Василія Великого не постала заради Великого посту. В першому тисячолітті була головною Євхаристією візантійської Церкви. Склалося так, що від двох років її слова віддають те, що переповнює серця віруючих. Не втрачаймо надії, що в наступне навечір’я Різдва Христового, коли наново звершуватимемо цю Літургію, ця ісповідь з анафори не звучатиме так драматично, як в найближчі тижні: «Ти, Господи, поміч безпомічним, надія безнадійним, бурями гнаним спаситель, плаваючим пристановище, недужим лікар; тож для всіх будь усім, відаючи кожного і прохання його, дім, і потреби його».
о. Богдан Панчак
«Очікую воскресіння мертвих». Справді?
(2020)
В рамках проведеного в березні 2019 року соціологами з Українського Католицького Університету у Львові дослідницького поєкту «Виклики сучасної міграції: українська спільнота у Польщі» респонденти відповідали також на запитання, які стосувалися релігійнгого життя української громади в Польщі. В аналітичному звіті з дослідження, в Додатку А (Соціально-демографічний портрет молодих українських мігрантів та мігранток у Польщі віком до 30 років), поміщено відповіді дані 1604 особами на запитання про різні «об’єкти віри». На запитання «Чи вірите Ви у воскресіння померлих» респонденти відповіли: безумовно так – 23,4 %; радше так – 17,9; радше ні – 29,3; безумовно ні – 29,4 %.
Християнство називають релігією воскресіння. Східне християнство, зокрема в порівнянні з західним, сприймається як винятково пасхальне, тобто вірне ранньохристиянській традиції зосередження на Пасці Христа, його страстях, смерті і воскресінні. Пасхальний характер християнства означає однак, що той, який «смертю смерть подолав», дарував життя «тим, що в гробах».
Греко-католики формально не мусили б бити на сполох з приводу результатів опитування, бо, беручи за критерій конфесійну приналежність, 57 % з них безумовно вірить у воскресіння померлих. Частка тих, хто радше вірить складає 23 %. Радше не вірить 15 %, а безумовно відкидає віру у воскресіння померлих 5 % опитаних 753-ох греко-католиків без поділу на вікові категорії. Але той факт, що кожен п’ятий греко-католик, проказуючи Символ віри, слова «очікую воскресіння мертвих» вимовляє без віри, повинен стати викликом для Церкви. І не може не мати для нас значення те, що більше половини (53 %) опитаних 995-ти православних українців радше (33 %) або бузумовно (20 %) не вірить у воскресіння померлих. Опитані тридцятилітні українці це люди, які народилися і зростали в часах релігійної свободи. Іншими хотіли б ми бачити плоди катехізації, проповідей, всього функціонування Церков, які вже не мусять боротися за виживання в тоталітарній системі.
З настанням часу Великого посту звідусіль чуємо пояснення сенсу тих кількадесяти днів літургійного року. Відповіді на запитання про потребу Чотиридесятниці в наших часах здебільшого адекватні. Результати нашого опитування показують однак, що конче потрібним є зосередження на основному – представленні Пасхи Христової як нашого, кожного християнина, переході – вже і ще ні – від смерті до життя. Східна Церква може придумувати всілякі стратегії, застосовувати наймодерніші душпастирські методи, але якщо своїх вірних на переконає, щоб у Великому пості прийшли до храму – в якому має процвітати літургійне життя – то надалі кричущим парадоксом буде те, що значний відсоток тих, хто у пасхальну неділю чують «Вчора я був погребаний з Тобою, Христе, востаю днесь з Тобою воскреслим», до воскресіння померлих ставитимуться скептично.
Коли християнин візантійської традиції приходить в понеділок першого тижня Великого посту до храму, то чує на утрені стихиру, в якій сенс «благодатної пори стриманості» полягає в тому, щоб «ми дійшли на третій день до святого воскресіння, що опромінює світ нетлінністю». І буквально на кожному богослуженні Церковного правила протягом Чотиридесятниці воскресіння показується як мету боротьби з пристрастями, діл милосердя, безнастанної молитви і зречень. Того воскресіння, яке святкуємо в день Пасхи, співаючи «Христос воскрес із мертвих», і того, про яке мовиться у богородичному тропарі в середи і п’ятниці Великого посту: «Хрестом Сина твого ад подоланий і смерть переможена; а ми, померлі, встали й життя сподобилися та здобули рай – давню насолоду».
Апостол Павло в 15-му розділі Послання до коринтян передав найстарше вчення про воскресіння Ісуса Христа. Однозначно він стверджує там: «Коли ж про Христа проповідується, що він воскрес із мертвих, то як деякі між вами кажуть, що нема воскресіння мертвих? Коли нема воскресіння мертвих, то й Христос не воскрес»(1Кор 15,12-13). За результатами опитувань українці на 133 місці в Світовому рейтингу щастя і є найнещасливішою нацією Європи, обох Америк та Австралії. Ще раз апостол народів: «Коли ми надіємося на Христа лише в цьому житті, ми – найнещасливіші з усіх людей»(1Кор 15,19). Покладаймо на Нього надію щодня, кожної миті. Але вже як ті, що говорять про себе «ми, померлі, встали й життя сподобилися». Не збудуємо тоді раю, але місце до життя, якого не треба буде покидати, щоб гідно жити.
О. Богдан Панчак
Священні дні умертвіння
(2019)
В заамвонній молитві Божественної Літургії Передосвячених Дарів чуємо задля чого є Великий піст: «Владико Вседержителю, Ти всю твар премудрістю створив і невимовним Твоїм Промислом, і великою благістю ввів нас у ці священні дні на очищення душ і тілес, на здержання пристрастей, для надії воскресіння». В цій же Літургії, в першій Молитві вірних служитель в тихій молитві просить Бога, який «животворящою смертю Христа переставив нас від тління в нетління», щоб визволив «всі наші чуття від пристрасного умертвіння».
Де, як не у власному Катехизмі шукати пояснення того, чому так важливим для християнина є здержання пристрастей. В частині «Життя Церкви» Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» вчить про «духовну боротьбу в житті християнина», яка полягає також у «подоланні пристрастей». Що таке пристрасть? Це «стан поневолення людини внаслідок гріховного вчинку. Пристрасна людина відчуває постійний потяг до зла. Він може досягти такої сили, що людина втрачає силу до спротиву, стає узалежненою від зла і рабом пристрасті»(795). Результатом духовної боротьби, в якій християнин «помирає для гріха, щоб жити для Бога»(785), плодом змагання, котре він веде «озброївшись молитвою, постом і милостинею, очищаючи помисли», є безпристрасність(785). Грецькою мовою це апатея, «передумова християнської досконалості», яку «зміцнюють аскетичні вправи, але її єдинми джерелом є любов до Бога, яка долає усі пристрасті та об’єднує всі сили людини під владою Святого Духа»(797).
Якщо глянути до Великопосної тріоді, літургійної книги, яка є джерелом правди на час Чотиридесятниці, то видно, що боротьба з пристрастями є найважливішиш аскетичним подвигом християнина: «оздорови мою пристрасну душу», «не запалюймось розкошами пристрастей», «вигнані колись з раю за споживання негожої страви, поспішімось знов туди ввійти через умертвіння пристрастей», «підкорімо пристрасті розумові» – в самих Сідальних і Стихирах на стиховні в перший тиждень Великого посту про пристрасті говориться 9 разів. І робить це не тільки Великопосна тріодь. Октоїх, літургійна книга, яку вживаємо протягом вільшості літургійного року, також. На утрені в п’ятницю 3-го гласу, в Сідальному Богородиця «по матерньому оплакуючи, кликала: Горе мені, моя Дитино! Як то ти страждаєш добровільно, бажаючи визволити людину від пристрастей нікчемних».
Що характерного є в людині, яка очистилась/підкорила/усунула/умертвила пристрасті? Вона осягнула новий стан: «стражданнями твоїми, Чоловіколюбче, ти подаєш усім бестрасність, умертвляючи своїм хрестом пристрасті мого тіла»; «стражданями своїми, Чоловіколюбче, ти дарував усім безстрастя».
Чеський єзуїт Томаш Шпідліка пояснює. «Старослов’янське слово strast‘ має цей самий корінь як слово stradat‘, отож подібне походження до грецького pathos i латинського passio. Stradat‘ означає страждати, терпіти щось проти своєї волі. Людина мусить терпіти кривди, поганий клімат, переносити страждання. Та все-таки найбільше страждає через те, що мусить терпіти саму себе».
Отець Томаш звертає увагу на те, що Схід і Захід різняться в розумінні пристрастей. Східні Отці Церкви «говорять про потребу викорінення всіх пристрастей, про апатею», західні автори, в свою чергу, «розрізняють пристрасті упорядковані і неупорядковані, навчаючи, що мистецтво доброго життя не полягає в умертвінні пристрастей, але в тому, щоб їх упорядкувати». Остаточно, робить висновок Шпідлік, християни Сходу і Заходу в фундаментальних питаннях духовності не різнилися щодо суті, «різною була термінологія і це призвело до непорозумінь». Для грецьких Отців слово «пристрасть» «означає неупорядкований порух, яка свій початок має в лукавій думці. Годі сумніватися, що пристрасті в такому розумінні треба з серця викорінити». Старожитний ідеал апатеї «отримує тоді властивий і природний сенс. Показує нам здорову, морально сильну людину, яка не піддається жодному злому впливові. Хтось такий може відважно кинутись у вир життя, навіть в такі середовища і в такі ситуації, які для інших несли б загрозу згіршення і упадку».
Де знайти таких здорових, морально сильних, здатних увійти в політику, бізнес у Польщі, в Україні, щоб вихор пожадання не змінив умів нелукавих? Простіше відповісти на запитання, де плекати такі душі. В храмах, в яких у Великому пості молимось у першій Молитві вірних Божественної Літургії Передосвячених Дарів , щоб Бог поставив нам «за доброго провідника внутрішню розсудливість», щоб «око не пристало ні на який погляд лукавий», щоб слух був «замкнений для пустих слів», і щоб руки «здержувалися від злих учинків», а діяли «тільки те, що добровгодне» Богові.
В Неділю про блудного сина на вечірні ми просили Бога: «вітром Твого милосердя розвій полову діл моїх, пшеницю дай душі моїй на відпущення». Людина епохи інтернету до тих слів з далеких століть мусить додати: «розвій полову слів, мемів, фотографій моїх. Навчи мене того, що добровгодне Тобі».
о. Богдан Панчак
Бачити і не осуджувати
(2018)
Підготовка до святкування Пасхи Христової, яка має в Церкві форму Великого посту, кожного року проходить в іншому контексті. Може дехто хотів би «всяку нині», тобто на час кількох тижнів, відкласти печаль (правильніший переклад: турботу), але такий підхід був би запереченням християнської місії переображувати видимий світ: «Християнин розпізнає своє місце у світі та своє життєве покликання у світлі віри, яка спонукає його до конкретних дій»(Катехизм УГКЦ, «Христос – наша Пасха», 915).
Чотири року тому в Україні, а два, три роки тому в більшості європейських країн, особливо актуальним був заклик: «Даймо голодним хліб, а бездомним притулок» (Великопісна тріодь, утреня середи першого тижня Чотиридесятниці). Російська агресія на Україну і війни на Близькому Сході спричинили мільйонні хвилі біженців, яких не всі хотіли нагодувати і прийняти.
Що виявляється насущною проблемою в Польщі і значній частині не лише європейських країн в 2018-му році Божому? Історія, минуле кількадесятилітньої давності, яке проявляє дивовижну силу оволодівати свідомістю людей не стільки тому, що має якийсь надзвичайний вплив на їхнє сьогодення, а через те, що є ефективним знаряддям в руках політиків, які цинічно використовують його задля укріплення і утримання в нескінченність своєї влади.
«Так Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої, і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки віків. Амінь» – це прохання з покаянної молитви святого Єфрема, яку багаторазово читається кожного дня (від понеділка до п‘ятниці) в Церковному правилі піл час Чотиридесятниці, стало винятково актуальним і потрібним в Польщі, Україні і всюди там, де «інший» – під оглядом раси, національності, політичних поглядів, матеріального статусу – перетворюється на ворога.
Католицька Церква в своїй доктрині, яку сформульовано в Катехизмі, вчить, що «гріх є особистим вчинком», але християнин несе відповідальність за гріхи скоєні іншими, коли бере в них участь «безпосередньо і довровільно», наказує, радить, хвалить або схвалює їх, не виявляє їх і не перешкоджає, «коли до цього зобов‘заний» або «захищає тих, які чинять зло»(1868).
Це веде до наступної констатації: «Таким чином гріх взаємно робить людей спільниками, встановлює панування над ними похоті, жорстокості та несправедливості. Гріхи провокують виникнення суспільних обставин та інституцій, що суперечать Божій доброті»(1869). Наступні слова цього пункту ККЦ посилаються на вчення про соціальний гріх і «стуктури гріха», яке в численних документах сформулював святий Іван Павло ІІ. В його адгортації «Примирення і покаяння» читаємо, що «можна говорити і про спілкування в гріху, через яке всяка душа, яка опускається, разом із собою опускає й Церкву, а в якійсь мірі і весь світ. Іншими словами, немає такого гріха, навіть найбільш сокровенного і таємного, навіть суто особистого, який би стосувався тільки того, хто його здійснює». І оскільки кожен гріх якось «відбивається на всій структурі Церкви і на всій людській сім‘ї» можна йому «безперечно приписати характер соціального гріха»(16).
«Я боровся двадцять років, щоб побачити всіх людей немовби вони були кимось одним» – так в Апофтегматах говорить один з отців. Дар, якого він удостоївся, ми отримуємо в літургії завжди, коли на відміну від переважної більшості покаянних текстів, в яких в першій особі просимо Бога про милосердя («Помилуй мене, Боже», «Будь милостивий мені, грішному»), кличемо: «Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо ніякого одвіту не знаючи, оцю тобі молитву як Владиці ми, грішні, приносимо: Помилуй нас».
Може ще більше як ціле людство, потрібно побачити свій народ – понад географічними і часовими кордонами – немов би був кимось одним. Тоді і його стосувались би слова: «немає людини, що жила, і не згрішила б». Нікому духовно тверезому і самокритичному на спало б тоді на думку очікувати деревця «праведника світу» для цілого народу.
Господи, подай Духа мудрості народам, щоб побачивши свої гріхи, вони не осуджували інших. Аби слова з літургії в день Зіслання Святого Духа відповідали дійсності: «В двавнину через горде і зухвале стовпотворіння, Господь помішав мови, а тепер у різноманітності мов дав пізнати свою славу».
о. Богдан Панчак
Постправда і істина
(2017)
Контекст життя в його найрізноманітніших проявах змушує глибше задуматись над сенсом і значенням деяких слів, що їх віруючі незліченну кількість разів повторяють в богослужіннях. Візантійський християнин не міг в цьогорічне Різдво не звернути уваги на слова тропаря, в якому Христа Бога нашого оспівуємо за осяяння світу світлом розуміння і просвічення тих, які служили звіздам, щоб поклонялися йому – Сонцю правди.
Адже останнє Різдво Христове ми святкували у світі, в якому словом року стала «постправда». За визначенням укладачів Оксфорського словника під постправдою слід розуміти «обставини, за яких об'єктивні чинники мають менший вплив на формування громадської думки, ніж заклики до емоцій і особистих переконань». Це слово існує від десяти років, але в 2016 воно стало особливо актуальним, коли Великобританія готувалася до референдуму про членство в Європейській Унії, а Сполучені Штати Америки до президентських виборів. В тих важливих для світу подіях виявилось, що фальшиві інформації, які поширювались у суспільних мережах, мали більше читачів, ніж перевірені згідно з професійними стандартами вісті в традиційних засобах масової інформації.
Можна ризикнути твердження, що поява постправди була чимось неминучим у постмодерному, а насамперед постхристиянському світі. Криза правди в цивілізації, яка закорінена у християнстві, є доказом кризи того, що в ній найважливіше. Не тільки релігійної віри в божественне синівство Ісуса з Назарету, який назвав себе дорогою, правдою і життям, але також немотивованої релігійними переконаннями акцептації юдеохристиянських етичних основ міжлюдських відносин. Кожна виборча кампанія в нашому світі, кожне змагання на ідеї перед вирішальними для майбутнього країн голосуваннями в референдумах, стають наругою над восьмою заповіддю. Ложне свідчення на конкурента чи іншу партію не називається вже брехнею. В країні, яка лідирує в інноваційності, ті, що постправдою прийшли до влади, придумали нову дійсність: «альтернативні факти».
В літургійному році на черзі підготовка до Пасхи, період передпостя і Чотиридесятниця. Його основна ціль для охрещених – допомогти їм актуалізувати Таїнство хрещення, яке звершено над ними здебільшого в ранньому дитинстві. При різних ювілейних нагодах прийнято відновлювати хрещальні обітниці про відречення від сатани і приєднання до Христа. Це зрозуміле і потрібне. Так само мали б робити чоловік і жінка, щоб актуалізувати Таїнство вінчання. В даному контексті корисним було б також пригадати слова, які проказується під час помазування єлеєм оглашенних рук охрещуваних: «Щоб підносив(підносила) руки свої до святині і чинив(чинила) правду на всякий час і благословив(благословила) Господа».
Християнин покликаний чинити правду цілим свої єством. У великопосному подвизі зосереджуємось на очищенні, на визволенні від того, що заважає правдою жити і її укріплювати. В молитві Єфрема Сирійського просимо, щоб Бог віддалив від нас дух пустомовства. У першій Молитві вірних Літургії Напередосвячених Дарів лунає прохання про внутрішню розсудливість, а відтак за все, чим сприймаємо світ і діємо в ньому. Око, слух, язик, губи, руки, «всі наші члени і мислі» благодаттю Божою мають «здержуватися від злих учинків» і діяти тільки те, що добровгодне Отцеві.
Апостол Павло назвав Церкву Бога живого «стовпом та основою правди»(1 Тим 3,15). В кожній Божественній Літургії молимось до Бога Отця за єрархів, шоб «у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітньо і правильно» навчали слово його істини. Життя показує, яку відповідальність несуть єпископи. Головний редактор однієї з польських газет, критикуючи польську єрархію за мовчання у справі президента Валенси, сказав: «Сьогодні польська Церква сита і вдоволена. І стає на боці влади, чим так міцно уподібнюється до Російської Православної Церкви». В нагірній проповіді учні почули від Христа, що є сіллю землі. Але звітріла сіль «ні на що не придатна, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди»(Мт 5,15). Замість коментаря хай пролунає молитва: «Так, Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого».
о. Богдан Панчак
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz