„По всій землі, як сказав пророк, розійшлась премудрих апостолів проповідь, бо, проповідуючи Слово, вони просвітили всі народи. Тому їх, як годиться вихваляючи, піснями вшановуємо, бо вони завжди молять Христа, щоб спас душі наші”.
Дорогі Брати і Сестри!
У найближчий четвер, в день, коли у візантійській традиції вшановується святих апостолів, почуємо цю зацитовану стихиру на утрені. Але не лише у четвер візантійська традиція в своїй літургії говорить про всі народи. В одну з неділь на утрені лунає заклик: «Прийдіть, усі народи, зрозумійте силу страшної тайни: Христос бо Спаситель наш, споконвічне Слово, з волі Своєї був розп’ятий задля нас і похований і з мертвих воскрес, щоб усе спасти, Йому поклонімося».
Кульмінаційним моментом в літургійному році, в якому народи бачимо на першому плані, є свято Зіслання Святого Духа. Кондак П’ятдесятниці сповіщає: «Коли ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав; тому однодушно славиимо Пресвятого Духа». Євангелист Лука, описуючи в Діяннях Апостолів подію зіслання Святого Духа, показав її як покладення краю поділові і ворожнечі між народами, які перестали себе розуміти, коли Бог помішанням мов покарав людей за гординю – спробу збудувати у Вавилоні вежу, «з верхом до неба» (Бут 11, 4). «Тоді різномовність була на покарання – чуємо в іншій стихирі у свято П’ятдесятниці– а нині відновлено співзвучність мов на спасіння душ наших».
Конче потрібно звертатися до цих текстів, офіційного голосу Церкви про рівність всіх народів, їхню однакову гідність, щоб після вислухання сьогоднішнього Євангелія не склалося в нас фальшиве враження, що Ісус погорджує іншими, ніж його рідний єврейський, народами, і не хоче відкрити їм дороги до спасіння.
За влучним висловом одного богослова, Євангелія є розповідями про страсті, яким передує довгий вступ. Розповідь про зустріч Ісуса з жінкою хананейкою є фрагментом цього «вступу». Основна частина Євангелія – Христова Пасха, тобто його страсті, смерть, воскресіння, появи після воскресіння – закінчується, в Євангелії від Матея, дорученням, яке Воскреслий дав апостолам перед своїм вознесінням: «Дана мені всяка влада на небі і на землі. Ідіть, отже, зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що я вам заповідав» (Мт 28, 18-20).
Сьогодні бачимо Ісуса, який виходить з Галилеї і йде «в сторони тирські та сидонські», тобто на терени, де переважали погани, але проживала також юдейська меншина, нащадки депортованих в далеких століттях. Його, на перший погляд ексклюзивістська відповідь на прохання апостолів, щоб відпустив жінку хананейку: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля», є в дійсності посиланням на пророцтво з книги Єзекиїла: «Як пастух наглядає за своїм стадом, стоячи серед овець, що були порозбігалися, так наглядатиму і я за моїми вівцями. Я приведу їх назад з усіх тих місць, куди вони хмарного дня під темряву були порозбігались. Я виведу їх з-між народів, і позбираю їх із чужих країн, і приведу їх у їхню землю»(Єз 34,12-14). Пророк Єзикиїл, шість століть раніше, втішав депортованих до Вавилонії, передвіщаючи повернення з неволі і щасливе життя на батьківщині. Ісус здійснює пророцтво, йде до своїх братів і сестер, що «хмарного дня під темряву були порозбігались». Чудовий приклад, котрий наслідуємо, як Церква, коли до емігрантів, до біженців посилаємо священників, щоб життя на чужині на означало для них втрати власної тотожності. До такої місії готується шість наших семінаристів, які першого жовтня розпочали – один з них перший, трьох – другий, один – четвертий і один – шостий рік формації. Поточний навчальний рік є шістдесят першим роком існування нашого осередку священничої формації в Любліні, що стало можливим завдяки великодушній гостинності Люблінської римсько-католицької дієцезії і відкритості Люблінського католицького університтету.
Як Ісус вийшов з Галилеї, так, почули ми в Євангелії, «жінка вийшла з тих околиць», двох міст: Тира і Сидона. Великий мислитель Ориген, а за ним святий Іван Золотоустий, коментуючи цей фрагмент звертають увагу, що зустріч стала можливою, коли як Ісус, так і хананейка вийшли зі своїх границь, з границь, які є між народами і релігіями. Бо якби вона не вийшла з границь свого поганського середовища, не мала б відваги кричати до Ісуса «Змилуйся надо мною, Господи, сину Давида», а Ісус, довкола якого не було тих, хто хотів піймати його на слові, не завагався і похвалив її, язичницю: «О жінко, велика твоя віра». Чудовий приклад, який треба наслідувати людям, цілим народам, щоб різниці між ними не ставали джерелом поділів, які призводять до ненависті.
Дорогі у Христі!
Слова з кондака П’ятдесятниці про те, що тоді, у Вавилоні, в біблійній праісторії, коли люди пробували збудувати вежу, «різномовність була на покарання», а нині «відновлено співзвучність мов на спасіння душ наших», сприймаємо радше як побажання, а не констатацію факту. Бо кожного дня чуємо, що в Польщі звучання української мови викликає, якщо не агресію, то прояви недоброзичливості. Реакція на чужу мову є показником того, як людина ставиться до інших, зокрема до меншин.
Нині, коли «співзучність мов» є неосяжним ідеалом, треба пригадати вчення Католицьклої Церкви про меншини, національні, віросповідні. Не лише ті, які є ними формально, згідно з законодавством даної країни, а й ті, що стали ними фактично, через вимушене війнами чи гоніннями тимчасове перебування в інших країнах.
На 1 січня кожного року, яке є Всесвітнім днем миру, Папа римський пише послання. Особливо важливим є те приготоване на Всесвітній день миру у 1989 році, автором якого був св. Іван Павло ІІ і мало заголовок: «Щоб будувати мир, [потрібно] поважати меншини». Вибір теми для послання в 1989-му році не був випадковим. Хоч ще існував Радянський Союз, оця «тюрма народів», і держави, в яких жили різні народи, то очевидним було, що крах європейської комуністичної системи вже близький. А з розпадом багатонаціональних країн і постанням нових держав неминуче пов‘язане виникнення, вірніше: набуття існуючими громадами іншого статусу, національних меншин. Передбачаючи ці зміни, Учительство Католицької Церкви хотіло донести до відома як католиків, так і всіх людей доброї волі, своє бачення статусу меншин, їхніх прав і обов‘язків.
Папа називає два непорушні принципи, які мають бути підставою кожної суспільної організації, в тому числі держави, що її творять різні групи людей. Першим є невід‘ємна гідність кожної людської особи, без огляду на її расове, етнічне, культурне, національне походження, як і релігійні вірування. Це саме стосується груп людей, які «мають право на колективну тотожність, яке має зберігатися, так як вимагає цього гідність поодиноких її членів».
Другий принцип стосується «підставової єдності всього людського роду, який походить від одного Бога Творця». Ця єдність передбачає, що все людство, понад різноманітними поділами (нації, культури, релігії) повинно творити вільну від національно мотивованої дискримінації спільноту, яка прагне до взаємної солідарності. Для людей непричетних до Церкви, об‘явленої в Єрусалимі в день П‘ятдесятниці, наступні слова Івана Павла ІІ звучать абсурдно: «Ця єдність вимагає також, щоб різноманітність членів людської сім‘ї, замість бути причиною поділу, служила зміцненню єдності».
Однозначним відкиненням намагання асимілювати меншини є це, на перший погляд парадоксальне заохочення: «Мир всередині єдиної людської родини вимагає, щоб творчо розвивати те, що нас відрізняє як одиниці і як народи, щоб плекати те, що становить нашу тотожність».
Перелік прав меншин Іван Павло ІІ починає від права на існування; іншим фундаментальним правом меншини є «право на збереження і розвиток власної культури». Серед форм дискримінації в цій ділянці послання називає, відому українській меншині в Польщі з 70-их років попереднього століття, «зміну географічних назв», зокрема в Бескидах.
Тверезий погляд на дійсність проглядає з констатації, що «навіть найміцніші правові засоби це замало, щоб подолати глибоко закорінені упередження і недовіру, чи змінити ставлення, яке веде до прямих дій скерованих проти членів меншинних груп». Понтифік не тільки на державу, а й на кожну людину, покладає обов‘язок зробити все, щоб «перекласти правову норму на мову поведінки».
Однак меншини мають також обов‘язки. Насамперед ідеться про «обов‘язок співпраці, як і з боку інших громадян, в діяльності на користь спільного блага». Перед меншинами стоїть завдання «робити особливий внесок в будування мирного світу, який віддзеркалюватиме багату різноманітність усіх його мешканців».
Другий обов‘язок є особливим викликом для всіх меншин. Ідеться про те, що меншинна група «має обов‘язок підтримувати свободу і гідність кожного зі своїх членів та поважати вибори, які роблять поодинокі особи, навіть коли хтось рішається перейти до середовища культури більшості».
В закінченні послання Іван Павло ІІ закликає сестер і братів у Христі, щоб не погоджувалися на існування серед нас поділів чи дискримінації. Як богословську основу для єдності вказує на слова з Послання до ефесян, в якому апостол Павло вчить, що у Христі «одні й другі маємо доступ до Отця», бо ми стали «домашніми Божими»(Еф 2,18-19).
Після тридцяти шести років треба пригадувати це вчення, бо незмінно, як написано в посланні, пошана для меншин є «пробним каменем згідного суспільного співжиття і показником громадянської зрілості, якої досягла дана держава та її установи».
Дорогі Брати і Сестри!
Святий Павло в сьогоднішньому апостолі звертається до спільноти в Коринті словами зі старозавітної книги Левіт, в якій Бог обіцяє Ізраїлеві: «Я поселюся в них і серед них буду ходити, буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом»(Лев 26, 12). Християни бачать здійснення цих слів у Церкві. Церква є народом, людом Божим. Один народ, люд Божий творять різні народи, нації. Перша книга Нового Завіту, Євангеліє від Матея, закінчується посланням воскреслим Ісусом апостолів, щоб зробили учнями всі народи. В закінченні останньої книги Нового Завіту, Одкровенні св. Івана, читаємо, що до Небесного Єрусалиму «принесуть славу і честь народів». Кожен з нас має якийсь талант, щоб примножити цю славу і честь. Одні роблять це, коли з подиву гідною жертовністю і незламністю захищають свою батьківщину, віддаючи життя за братів і сестер. Хай благодать Божа допоможе всім нам єдиним серцем і спільними зусиллями бути храмом Бога живого і його співробітниками в переображенні світу.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz