Тавор і прощення

Ще два дні святкуватимемо посвяття Переображення. Як Петро, Яків і Іван, котрі бачили славу переображеного Христа «скільки змогли», так і ми грішні просимо у тропарі, щоб засіяло нам його повсякчасне світло. В Євангелії від Марка події Переображення передує обітниця Ісуса: «Істинно кажу вам: є деякі з тут присутніх, що не зазнають смерті, аж поки не побачать Царства Божого, що прийде в могучості»(Мр. 9,1). Христос сяючий на Таворській горі є Царством Божим, бо це не територія, армія і флот, а соба, яка панує любов‘ю. В 11-ту Неділю по зісланні Святого Духа довідуємось від Христа, що Царство Небесне може настати в доступний кожній людині спосіб. На жаль і на щастя. На жаль, бо стосунки між людьми позначені кривдами і провинами. На щастя, бо прощення інавгурує нову дійсність.

«Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки зі слугами своїми»(Мт.15,23). Першому великодушно простив величезний борг, за другого заступився, коли співслуга не хотів почекати на сплату і кинув його у темницю. Лукавий слуга розчарував царя, який очікував зусилля наслідувати його доброту: «Чи не слід було й тобі змилосердитись над своїм товаришем, як я був змилосердився над тобою»(Мт.15,33). Царство Небесне стає фактом, коли люди одні одним прощають «із серця свого»(Мт.18,35). Не потрібно тужити за Тавором. Прихід Царства Божого в могучості можливий в твоїй хаті, парафії, країні. Якщо прощаєi «братові своєму із серця свого»(Мт.18,35).

Дідахе, «Наука дванадцяти апостолів», документ з 70 р. п. Р.Х., подає текст Отченашу  і повчає: «моліться так тричі на день». Ранком, опівдні і ввечері християнин мав просити про прощення. Але в Службі Божій це прохання з‘явилось щойно наприкінці четвертого століття, щоб заохотити до Причастя. Внаслідок перенаголошення Отцями «страшного» аспекту Євхаристії люди боялися причащатись. Прохання «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» мало відкрити шлях до чаші тим, хто не скоїв тяжкого гріха. Касіян в одному з повчань описує, як сприйнято нововведення: «Дехто, коли ввесь народ співає в храмі цю молитву, мовчки пропускає це місце, побоюючись, щоб ці слова не були для них скоріше звинуваченням, ніж оправданням. Не розуміють, що надаремно викручуються перед Суддею всесвіту, який заздалегідь хотів показати грішникам, як він буде судити». Не можна селективно трактувати Отченашу, просити хліба насущного і не прощати винуватцям.  

24 серпня притчу про прощення сприймаємо в контексті річниці незалежності України і актуальних подій. Понад двадцять років тому падала тюрма народів. Сьогодні оживають, на жаль, конфлікти, які тоді вибухнули. Вірменія і Азербейджан знову б‘ються за Нагірний Карабах. Польський аналітик так пише про цей клаптик землі: «Це – млинове жорно на шиях обидвох народів, гальмо їх розвитку, причина занепаду, ізоляції і маргіналізації. Жоден з народів не допускає думки про компроміс щодо Карабаху. І одні, і другі сто разів більше воліють війну. Перебувають у стані гіпнози, де емоції не лишають місця розумові». Руф Бенедікт запропонувала типологію культур, де маємо культури провини і культури сорому. В перших найважливішим є гріх, якого відчуття, разом з моральними нормами передається змалку так, щоб чувала над ним совість. В культурах сорому найважливішим добром є честь, найбільшою поразкою сором. Провину людина переживає в самотності, в своєму серці. Сором відчувається перед іншими, зовнішній світ диктує мою поведінку. Пише публіцист «Polityki»: «Культура провини це світ Заходу, а класичним проявом діяння культури сорому на арабському Близькому Сході є гонорові вбивства. Якщо людина з іншого племені вбила твого родича, маєш обов‘язок помстити його, але не для себе, а для публіки. Якщо не зробиш цього, виявишся слабаком, будуть тебе сприймати як гіршого і стягнеш на себе агресію». Або перемога, або тотальний крах. Посередніх розв‘язок немає.

Приклад Карабаху доводить, що безкомпромісність з‘являється і там, де номінальний Захід – через належність до християнства – межує з іншими культурами. А проросійські сепаратисти, які сьогодні в Донецьку провели «парад» українських полонених, і численні безсовісні глядачі цього варварства показали, що з культурою провини в них нема нічого спільного.

Прощення є подвигом. Вимагає від людини героїзму, бо в найдосконаліший спосіб уподібнює до Творця. Іван Золотоустий в коментарі до сьогоднішнього Євангелія говорить: «Не проколюй себе мечем, пам‘ятаючи зневаги. Що ж такого проти тебе зробив твій винуватець, що можна б зрівняти з кривдою, яку робиш сам собі, підтримуючи в собі гнів? Ненавидячи інших, караємо самі себе, а люблячи іх, собі добро приносимо».

Папа Бенедикт ХVI в книжці «Ісус з Назарету» пише, що історія релігії обертається навколо питання подолання провини, бо це – «центральне екзистенційне питання кожної людини». Провина викликає відплату; так утворюється ланцюг заборгованостей, в якому прокляття провини дедалі більше зростає і стає неминучішим. Проханням «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» – пише Понтифік – «Господь каже нам: провину можна подолати лише прощенням, а не відплатою».

Жадобою відбудувати імперію лідер Росії накладає млинове жорно на шию своєї і сусідніх країн. Він засліплений, але де очі інших?