Країна партеногенезу?

У 4-у неділю Великого посту батько приводить до Ісуса сина, що має німого духа (Мр 9, 17-31). Це може видатися дивним для когось, хто стежить за трагедією України.

Вона вже більше, ніж рік спливає кров‘ю. Гинуть чоловіки, жінки, діти, але найбільше жниво смерть зібрала серед активістів Майдану і продовжує збирати серед військовослужбовців на Донбасі.  Вражає одна особливість в описуванні горя тих, хто втратив своїх близьких.  «Мета акції – донести правдиву інформацію про події на Сході України, про горе українських матерів, які втратили синів та про молодих хлопців, які стали інвалідами. Адже материнське горе не має національності, територіальних відмінностей і важить набагато більше , ніж будь-чиї  імперські амбіції» –  писали у вересні  організатори акції «Жінки України проти війни» в Житомирі. «Матері втратили своїх синів, дружини – чоловіків»  –  писалося після смерті волинян під Волновахою в травні. «Акцію солідарності з матерями, які втратили своїх дітей, провів створений у Львові Комітет жіночого спротиву» – повідомлялося про ходу жінок в Києві, які 26 лютого 2014 року прийшли до Верховної Ради. Подібних текстів, в яких в засобах масової інформації говориться про біль матерів, які втратили синів – сотні. 

Не інакше описують трагедію України єрархи. Глава УГКЦ  Блаженніший Святослав в інтерв‘ ю Ватиканському радіо сказав, що в листі, який у серпні скерував до папи Франциска, він описав «Біль численних поранених цивільних осіб, біль стількох українських військових, які були взяті у полон, біль матерів, що втратили своїх дітей». Єпископи міста Львова у своєму Зверненні з приводу війни і кровопролиття в Україні написали: « Ніхто з нас не був готовим до війни. Жодна мати не могла подумати, що невдовзі їй доведеться просити в Господа для свого сина ласку щасливо повернутися додому із зони АТО, а її молитва стане йому духовною бронею». Предстоятель УПЦ МП у Зверненні з нагоди річниці подій на КиївськомуМайдані «разом з тисячами вдів і сиріт, разом з невтішними матерями найкращих синів України, що полягли на сході нашої Батьківщини» закликає зробити все, щоб припинити жахливе кровопролиття. 

Ніхто не згадує про біль і горе батьків полеглих! Українські чоловіки не плачуть, не страждають з приводу смерті своїх синів? Українські єпископи візантійської традиції мусять мати якийсь серйозний привід, щоб не згадати тих, про кого співається в останньому цілуванні: «Скажи нам нині, брате, куди йдеш від нас мовчки, без слова. Вернися, плач батька і матері потіш».

В усіх культурах матір ближча до дітей, ніж батько. Але тотальна відсутність чоловіків в ситуації, коли говориться про подателів життя, провокує, щоб задати питання: в Україні діти народжуються шляхом партеногенезу?

Далі буде в квітневому номері «Благовіста»