Синдром автомату

В часах Cовєтського Союзу популярним був анекдот, який – крізь сльози людей позбавлених елементарних здобутків західної цивілізації, – висміював мілітаризацію всіх сфер життя «найпередовішої» країни світу.

Одному чоловікові регулярно побільшувалась сім’я. Як робітник на заводі, де вироблялись дитячі візки, хотів він скористатись тим шансом і зібрати один для своїх нащадків. Як не старався, за кожним разом збирав...автомат Калашникова.

Наша Церква в усьому світі осмислює своє покликання в рамках програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». І як не старається ввести цю ідею в життя, кульмінацією парафіяльного життя виявляється... приклоніння реліквіям.

В найважливішому нашому храмі, Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві, можна приклонитися реліквіям дванадцятьох апостолів. Святині привезено з Ватикану, і є вони, за повідомленням Прес-служби Київської архиєпархії, «автентичними мощами апостолів».

Як член Церкви, що пишається динамічним розвитком всіх сфер свого життя, розбудовою свого університету і духовних семінарій, збільшенням числа служителів і мирян з вищою богословською освітою, почуваю себе злегковаженим цією інформацією.

Мощі стали екуменічною never ending story в нашій частині Європи (http://bogdanpanczak.blogspot.com/2015/03/blog-post.html) http://www.bogdanpanczak.blogspot.com/2014/05/blog-post_22.html). Членам Церкви, яка на основному рівні свого існування хоче стати місцем зустрічі з живим Христом, а за інерцією і, немов ривалізуючи з іншими, імпортує реліквії, постійно треба пригадувати мудру правду, що традиція є живою вірою мертвих, а традиціоналізм – мертвою вірою живих.