Образ мальований прощенням

Сімдесята річниця закінчення Другої світової війни в Азії  показала, що проблема перепрошення, прощення і примирення має універсальний характер. Очі і вуха мільярдів людей, не тільки в країнах, які постраждали від японців, 15 серпня були скеровані на японського прем‘єр-міністра Сіндзо Абе. Він розчарував багатьох в Китаї, обидвох Кореях і іншиш азіатських країнах. Вони очікували, що очільник японського уряду, як  два його попередники в 1995 і 2005 роках,  перепросить за зло, яке його країна скоїла сусіднім  народам. Сіндзо Абе висловив жаль, вболівання і переконання, що майбутні покоління японців не повинні нести тягар нескінченних перепросин. Марними виявились сподівання, що політик, якого вважається націоналістом, проситиме прощення. 

На сайті Deutsche Welle порівнюють ситуацію Німеччини і Японії після Другої світової війни. На відміну від німців, які відразу після війни, у дружбі з Францією, були задіяні в здійснення європейського проекту, японці в роках холодної війни, під протекторатом США, жили відсепаровані від своїх сусідів, які в більшості опинилися у ворожому таборі. Щойно в дев‘яностих роках настав в Японії клімат сприятливий для призадуми над минулим. Сорок років запізнення нелегко наздогнати. 

В 11-ту неділю після Зіслання Святого Духа ми чули притчу про Царство Боже, яке полягає в тому, щоб наслідувати милосердя самого Бога. Немилосердний слуга не зумів відмовитися від свого права на повернення боргу (сто одноденних зарплат робітника), який був незрівнянно малим в порівнянні з тим, що йому подаровано (приблизно 270 тонн золота). Він не скористав з нагоди уподібнитись до Бога. Бо саме до цього веде прощення, як пояснює св. Іван Золотоустий, коментуючи слова Ісуса, сказані ним після молитви Отче наш: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, і Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, і Отець ваш небесний не простить вам провин ваших»(Мт 6, 14). Златоуст навчає, що ми повинні бути синами Божими не тільки завдяки Божій благодаті, а й своїми ділами. А «ніщо не робить нас так подібними до Бога, як прощення злим і тим, хто вчинив нам кривду».

Може примирення між французами та німцями було можливе в так відносно короткому часі саме завдяки християнським фундаментам їхньої тотожності. Навіть жахіття Другої світової війни не знищили в них образу Божого, самого в собі незнищимого, як співаємо в заупокійних молитвах: «я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу рани від гріха». 

На європейському континенті рани з-перед кількадесяти років не дозволяють повністю примиритися багатьом народам. До давніх кривд доходять нові. В якому контексті українці сприйматимуть слова Христові, які почуємо в 19-ту неділю: «Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніть їм»(Лк 6,35)? Чи в Москві єдиним видимим знаком причетності до християнства буде величезний пам‘ятник св. Володимирові?