Батька і матір. Так само батьківщину

«Де нині рідня і друзі?» –  ці слова з першої стихири Останнього цілування звучали з трагічною дослівністю, коли 7 серпня на цвинтарі у Запоріжжі хоронили останки 57 українських бійців, які загинули торік під Іловайськом. Туди прийшли кількасот друзів, але не було родин, які не допускають думки про смерть своїх синів, чоловіків і братів, надіючись, що вони десь у полоні. За словами генерала, якого звинувачують в іловайській трагедії, серед загиблих там були також російські полонені. Навіть знаючи про це, російське військо відкрило вогонь, порушуючи домовленість про вільний коридор для виходу з котла. Це показує, з яким варварським противником бореться нині Україна. 

Серед «всього цього», що багатий юнак зберігав ізмалку, була також заповідь поважати батька і матір (Мт 19, 16-26).  Четверта заповідь, за Катехизмом Католицької Церкви, поширюється також «на обов‘язки учнів щодо вчителя, працівників щодо працедавців, підлеглих – щодо керівників, громадян – щодо своєї Батьківщини і щодо тих, хто нею керує і управляє»(2199).  Так само Катехизм УГКЦ вчить, що «християнська мораль говорить про любов до батьківщини як про чесноту патріотизму. Любов до батьківщини випливає із четвертої Божої заповіді: «Шануй батька і матір твою, щоб довголітній ти був на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі(Вих 20,12)»(968).  2015 року українці напередодні Дня незалежності, в 12-ту неділю по Зісланні Святого Духа  вимушені здійснити глибокий духовний подвиг, щоб зрозуміти, що їхні бійці,  втілюючи зі зброєю в руках любов до батьківщини, не порушуючи заповіді «не вбивай», здійснюють наказ «люби ближнього свого, як себе самого»(Мт 19, 19). 

В книжці про католицьку теологію національності американський єзуїт уельського походження Dorian Llylewyn пише, що належність до якогось народу не є справою тільки правною чи політичною. Навпаки, бути членом свого народу значить відчувати глибокий психічний зв‘язок, насичений інтенсивними почуттями, зокрема тоді, коли ця людина зазнає вигнання чи репресій, або його країна має політично домінуючого сусіда. Як приклад американський єзуїт цитує фрагмент з «Репортажу з заповідника імені Берії» українського дисидента Валентина Мороза: «Нація може існувати доти, доки є люди готові за неї вмерти (...) Тільки тоді, коли її сини вірять, що їх нація обрана Богом і свій народ вважають за найвищу форму нації. Знаю, що всі люди є рівними. Говорить це мені мій розум. Але водночас знаю, що мій народ – єдиний і винятковий. Говорить це мені моє серце». 

Письменник Олександр Бойченко описує медогляд,  який він нещодавно проходив після отримання повістки. Трохи сердита пані з лабораторії зміряла його критичним поглядом і радше ствердила, ніж запитала:

– Шо, нема ума.

– Чого це?

– Бо всі розумні давно повтікали, а ви приперлися.

«Розумні» втікають. Кажуть, що під Іловайськом загинили найбільш мотивовані українські бійці. Такі, для яких голос серця важливіший від калькуляцій розуму. Кожен українець винен їм вдячність, як і Небесній сотні та всім відомим і незідентифікованим полеглим у війні з Росією. Бо завдяки їхній жертві чесна людина не зможе вже сказати, що українці є унтерменшами. Торік у квітні американський історик Тімоті Снайдер написав про колишніх німецьких канцлерів, які співчувають Путіну, що їхня поведінка «утверджує концепцію, що українці не є нормальними людськими істотами». А в листопаді 2014 колишній держсекретар США Кіссінджер сказав в інтерв‘ю для німецького «Шпігеля», що інші можуть вирішувати про майбутнє українців. Захищаючи свою батьківщину, віддаючи життя за визначальний для людськості дар свободи, українці показують, що то колишні німецькі канцлери і Кіссінджер далекі від норми передбаченої для людських істот. 

Бог знає імена невпізнаних бійців, яких поховали у Запоріжжі і в інших місцях. Треба робити все, щоб для близьких і всіх нас жодна могила не була безіменною. Щоб можна було повторити за Сирахом: «Та й славних мужів похвалімо – батьків наших за родами.(...)Їхні тіла поховані в мирі, а ймення їхнє живе в родах»(44,1.14).