«Любові до Бога неможливо навчити» - навчає св. Василій
Великій у «Грунтовно викладених правилах у запитаннях і відповідях». Чи виникає
з цього, що заповідь любити Бога всім єством, про яку чуємо від Ісуса в 15-ту
неділю по Зісланні Святого Духа (Мт 22,36-46) вимагає від людини чогось
непосильного? Ні, пояснює великий Кападокієць. Як ми не навчилися від когось
іншого радіти світлові чи життєлюбства, ані хто інший не навчав нас любити
батьків, так само, а то й більшою мірою, неможливо від когось навчитися любові
до Бога. Бо вона закладена в людину від народження, це якесь, «можна сказати,
вроджене прагнення, яке саме по собі спонукає нас до спілкування в любові».
Як тоді з любов‘ю до ближнього? «Чи маємо від Бога й сили для виконання
цієї заповіді» - питає Василій і пояснює: «Отож, чи хто не знає, що людина –
істота лагідна й товариська, а не дика й усамітнена? Немає нічого більш
характерного для нашої природи, як жити в спільноті, відчувати потребу один в
одному й любити ближнього».
Досконалий вчитель не міг не вказати на приклади святих, які виконуючи
першу заповідь, виконали й другу. Василій пригадує Мойсея і Павла. Перший
«виявив таку любов до братів, що захотів, щоб його викреслити з книги Божої, в
якій був записаний, якщо не буде прощено гріхів народу (Вих 32,32)». Другий
«наважився благати відлучення від Христа за своїх братів, рідних йому тілом
(Рим 9,3), щоб, наслідуючи Христа, стати викупом за спасіння всіх».
Щоб сьогодні слово Боже не звучало як розповідь про праісторичні події,
треба взяти до рук газету. Сусід України
постарався, і драматично актуальним став заклик св. Івана: «Дітоньки! Не любімо
словом, ані язиком, лише – ділом і правдою»(1 Ів 3,18). Журналістка «Тигодніка
Повшехнего» Моніка Андрушевська в одному з численних репортажів („TP” 33/2015) з зони АТО представляє Віктора. Цей боєць був в усіх
найгарячіших точках, спить тільки в день, щоб вночі спати могли інші, віддає
найкращу зброю своїм підлеглим, бо «насамперед йдеться про їхню безпеку», і не
може собі простити, що виконав наказ вийти з-під Іловайська, де лишилися
найкращі люди. Вважає, «що має християнський обов‘язок присвячувати себе
іншим». А його наречена крізь сльози питає, як бути з кимось, хто віддає себе
за цілий світ.
Походить він з Хмельниччини, «регіону без перспектив», де особливо
відчувається українську безнадію. Тому вийшов на Майдан, щоб інші хлоппці мали
шанс на зміну.
Йому 33 роки. Каже, що в цьому Христовому віці «людина дозріває до свого
призначення. Може і для мене буде якесь воскресіння, якесь „після війни”. Тепер
я втомлений. Так, це ідеальний час, щоб воскреснути».
Віктор вже воскрес, бо «ми знаємо, що ми перейщли від смерті до життя, бо
любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває»(1 Ів 3, 14).
А може після війни, всупереч його песимізмові, що «ніколи цього не побачу»,
хтось запросить його до «Варшави, Парижа, Риму, Тель-авіву, Відня», і він
вперше виїде з України? Було б це діло любові.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz