Час правди

Відомий, а дехто скаже навіть що скандальний, філософ з Кракова, котрий є одним з найрадикальніших критиків способу функціонування Церкви в польському публічному просторі, в одному з інтерв‘ю сказав, що держава, фінансуючи катехизацію, бере відповідальність за деморалізуючі правди, які передається там молоді. Мав він на увазі те, що, навчаючи про хрещення, переконується молодих людей у тому, що в цьому таїнстві вони  отримують особливі чесноти – віри, надії і любові – та звільнення від демонічних сил.  Завдяки цьому охрещені стоять морально вище від інших, які цих ласк не отримали, і тому не підуть до неба. «Це  навчання дітей, що є кращими від інших» –  підсумовує краківський професор. 

Серед десятків тисяч катехитів у Польщі є мабуть і такі, що своїм учням хочуть прищепити почуття вищості над іншими. В останньому часі особливо небезпечною спокусою є інструментальне трактування християнства в підході до масового явища біженства та імміграції з переважно мусульманських країн. Як східні християни, ми і сьогодні нерідко відчуваємо прикру живучість переконання про вищість латинського обряду над всіма іншими, зокрема східними. Однак твердження про деморалізуючий вплив катехизації в сфері сакраментології є очевидним перебільшенням. 

Богослужіння візантійської Церкви не дає молільникові найменшого шансу вивищуватись понад інших. «Перевищивши всіх гріхами, від кого навчусь покаяння? Якщо зітхну, як митар, боюся обтяжити небо, коли ж пущу сльозу, як блудниця, сльозами опоганю землю»; «Багатоликий змій, побачивши в мені лінивство до діл добрих і схильність до злого й ще гіршого, перемінюється і показує грішну принаду»;  «Умертвлені всілякими гріхами і безліччю провин та й великим нечестям, лежимо як отой безпомічний мертвець» –  так співаємо на вечірні в понеділок. Це лиш три цитати з двох гласів. Однак сотні подібних визнань не ведуть до розпачу і безнадії. По словах «лежимо як отой безпомічний мертвець» стоїть обнадійливе «але живе в нас єдина надія на твоє милосердя». 

Церковне правило, на жаль, не є насущною духовною поживою для пересічного вірного. Це не означає, однак, що уроку смиренномудрості, якою насичена гимнографія, не можна взяти деінде. Специфічною школою християнської покори є Божественна Літургія. З одного боку, просимо в ній Бога, щоб співслужили з нами ангели, а навіть відважно це декларуємо, співаючи про таїнственне явлення нами Херувимів, та об‘єднуючись з Серафимами в переможній пісні. З іншого, ототожнюємо себе з тими людьми, які перед наверненням накоїли багато лиха. За святим Павлом повторюємо визнання «я – перший з грішних», за рояп‘ятим праворуч Христа розбійником просимо: «Ісусе, згадай про мене, як прийдеш у своє Царство». А в Неділю сліпонародженого співаємо: «на душевних очах осліплений, до тебе, Христе, приходжу, як сліпий від народження».

В першу з чотирьох неділь передростя, коли читається притчу про митаря і фарисея, пересічний український вірний наражений на спокусу думання, що не йдеться в ній про нього. Митарем не є, бо ж до податкової приймають тільки «своїх». Це саме стосується і всіх інших «медодайних» посад. Я не святий, але мої гріхи є нічим в порівнянні з тим, що роблять «вони». Фарисея так само не нагадує, бо з постом від спиртного і тютюну важко у Чотиридесятницю, а тим паче «двічі на тиждень». А згадка про десятину з усіх прибутків скидається на наругу з нужденного.

В молитві перед читанням Євангелія служитель просить Христа про нетлінне світло і відкриття мисленних очей, щоб зрозуміти його проповідування, аби думати і діяти так, як це йому угодне. Відкрити українцям критичний ум стараються зовсім не церковні діячі. Про підхід до дійсності, де винними є лукаві «вони», а жертвами ми праведні, в травні 2007 року, коли розчарування результатом Помаренчевої революції було вже масовим явищем, писав Микола Рябчук: «Час нарешті покінчити із народницьким міфом про „мудрий”,  „добрий”, „працьовитий” і сповнений усяких інших чеснот  „народ” – на противагу лихій, дурнуватій, корумпованій владі та недолугим елітам. Та влада, яку маємо – і у Львові, і в Києві, і в Донецьку, – не впала нам з Марса, ані не приїхала десь із Кацапії чи Гамерики. Вона є тим самим  „народом”, плоттю від його плоті, ба його квінтесенцією. Влада в нас саме така, на яку заслуговуємо, і поліпшити її якість можна лише одним способом – поліпшуючи якість отого самого простонародного  „хама”, котрий стаючи владою, себто „паном”, усе одно „хамом” залишається. Іншими словами, годі вже нашій інтеліґенції сюсюкати із „народом”, час відверто йому сказати, що він достоту такий, як і його влада: ледачий, злодійкуватий, корумпований, ксенофобський, малоосвічений».

Минуло дев‘ять років, і коли розчарування плодами Революції Гідності починає ставати поширеним, представник католицької інтеліґенції проф.  Мирослав Маринович на Східноєвропейському лідерському форумі в Києві сказав: «Коли Ініціативна група «Першого грудня» підготувала документ «Хартія вільної людини» з наскрізною думкою про те, що свобода передбачає відповідальність, з боку суспільства посипалися докори. Мовляв, чого ви до нас пристали, ви їм кажіть – хай верхи міняються. Руки опускаються, коли люди не розуміють, що немає маленького гріха. Є просто гріх. Україна ніколи не зміниться, якщо жити за принципом: хтось дає хабар – значить, і  мені можна. Поведінка кожної окремої людини є опорою для великого хабарництва у всій державі. І  якщо ти хочеш почати боротьбу з корупцією – починай з себе». 

Ліберальний публіцист пише про ледачий народ. Великопосна гимнографія констатує: «ми опоганили душу соромними гріхами і в лінощах прогайнували все життя наше». Такий збіг діагнозів не може бути випадковим. Але «схильність до злого й ще гіршого» можна виправити, якщо живе надія на Боже милосердя.

                                                                                        "Благовіст" 2/2016