Українці в польському медійному
просторі то не тільки побратими тих, що їх В. Смажовський показав в своєму
фільмі «Волинь». Це також, а чим більше часу минає від прем‘єри кінострічки
передовсім, сотні тисяч заробітчан, без яких не було б кому збирати польських
яблук, вирощувати польських печериць і так далі. Крім тих, хто приїздить сюди
на сезонні роботи, дедалі більше таких, що Польщу обрали як місце постійного
проживання. Від наших парохів у великих містах чую, що благословення придбаних новоприбулими
помешкань стало щоденністю. Статистики ріелторів це підтверджують.
Вроцлав є одним з таких міст. Підтверджує
це Юрій Андрухович: «Кількість українців у Польщі вже просто приголомшує. Я
пишу ці рядки з Вроцлава, де це, мабуть, особливо відчутно». Письменик чув, як «будівельники
на риштованнях масово перегукуються українською», а знайомий показав йому «велетенські
літери на одному з вищих поверхів показного офісного центру: „Бачиш цю фірму?
Це львів'яни, львівська IT-компанія, одна з
найкрутіших в Європі. Тепер
це вже не львівська — це вроцлавська IT-компанія”».
В цьому ж Вроцлаві, де, як пише
Марко Сирник в «Нашому Слові» (51/2016), в школах навчається 500 учнів,
громадян України, і певно кількадесять, які над Одрою є внаслідок «Вісли»,
треба було зібрати 12 декларацій, щоб утворити окремий (український) клас в
одній з початкових шкіл. Складено... одну.
Причини відмови з боку обидвох
підгруп в дечому певно подібні, в дечому різні. Щодо громадян України
справдилося те, що владика Ігор Ісіченко сказав нещодавно в Лювені, на
конференції «Постать священика та
душпастирське служіння для українців у Бельгії: надбання та перспективи»:
«Четверта хвиля еміґрації ставить Церкву перед новими викликами. Попри свою
строкатість, вона якісно відрізняється від попередніх ґенерацій як за
мотивами виїзду на Захід, так і за освітою, культурними запитами, релігійними
поглядами. Ностальгічні спонуки приходу до українських громад заступилися
свідомою настановою на асиміляцію. Для успішного бізнесмена чи програміста
належність до етноконфесійної спільноти втрачає роль соціяльного ліфта; швидше
навпаки – сприймається за тягар, що заважає особистому зростанню. Політкоректна
атмосфера неоліберальної цивілізації унеможливлює публічне маніфестування своєї
релігійности, а відтак стимулює її приховування, що може перерости у втрату
зовнішніх ознак належности до Церкви. Офіційне членство в парафії, належність
до мирянських організацій, спів у церковному хорі, навіть участь у недільній та
святковій літургії витісняються з системи життєвих пріоритетів».
Греко-католикам в діаспорі варто
задуматись над тим, що харківський єрарх
сказав про ризики і шанси наших парафій в мультикультурному суспільству (http://kyrios.org.ua/news/world/25047-arhiepiskop-igor-isichenko-pro-ukrayinske-tserkovne-sluzhinnja-i-rol-sluzhitelja-na-poselennjah.html).
Церква в Україні, в контексті
попереднього тексту в цьому блозі, повинна спитати, чому присвятити більше
уваги: гендерній ідеології, чи легкості, з якою емігранти зрікаються належності
до етноконфесійної спільноти?
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz