Свідома настанова

Українці в польському медійному просторі то не тільки побратими тих, що їх В. Смажовський показав в своєму фільмі «Волинь». Це також, а чим більше часу минає від прем‘єри кінострічки передовсім, сотні тисяч заробітчан, без яких не було б кому збирати польських яблук, вирощувати польських печериць і так далі. Крім тих, хто приїздить сюди на сезонні роботи, дедалі більше таких, що Польщу обрали як місце постійного проживання. Від наших парохів у великих містах чую, що благословення придбаних новоприбулими помешкань стало щоденністю. Статистики ріелторів це підтверджують.

Вроцлав є одним з таких міст. Підтверджує це Юрій Андрухович: «Кількість українців у Польщі вже просто приголомшує. Я пишу ці рядки з Вроцлава, де це, мабуть, особливо відчутно». Письменик чув, як «будівельники на риштованнях масово перегукуються українською», а знайомий показав йому «велетенські літери на одному з вищих поверхів показного офісного центру: „Бачиш цю фірму? Це львів'яни, львівська IT-компанія, одна з найкрутіших в Європі. Тепер це вже не львівська — це вроцлавська IT-компанія”».

В цьому ж Вроцлаві, де, як пише Марко Сирник в «Нашому Слові» (51/2016), в школах навчається 500 учнів, громадян України, і певно кількадесять, які над Одрою є внаслідок «Вісли», треба було зібрати 12 декларацій, щоб утворити окремий (український) клас в одній з початкових шкіл. Складено... одну.

Причини відмови з боку обидвох підгруп в дечому певно подібні, в дечому різні. Щодо громадян України справдилося те, що владика Ігор Ісіченко сказав нещодавно в Лювені, на конференції  «Постать священика та душпастирське служіння для українців у Бельгії: надбання та перспективи»: 

«Четверта хвиля еміґрації ставить Церкву перед новими викликами. Попри свою строкатість, вона якісно відрізняється від попередніх ґенерацій як за мотивами виїзду на Захід, так і за освітою, культурними запитами, релігійними поглядами. Ностальгічні спонуки приходу до українських громад заступилися свідомою настановою на асиміляцію. Для успішного бізнесмена чи програміста належність до етноконфесійної спільноти втрачає роль соціяльного ліфта; швидше навпаки – сприймається за тягар, що заважає особистому зростанню. Політкоректна атмосфера неоліберальної цивілізації унеможливлює публічне маніфестування своєї релігійности, а відтак стимулює її приховування, що може перерости у втрату зовнішніх ознак належности до Церкви. Офіційне членство в парафії, належність до мирянських організацій, спів у церковному хорі, навіть участь у недільній та святковій літургії витісняються з системи життєвих пріоритетів».

 

Греко-католикам в діаспорі варто задуматись над тим, що харківський  єрарх сказав про ризики і шанси наших парафій в мультикультурному суспільству (http://kyrios.org.ua/news/world/25047-arhiepiskop-igor-isichenko-pro-ukrayinske-tserkovne-sluzhinnja-i-rol-sluzhitelja-na-poselennjah.html).

Церква в Україні, в контексті попереднього тексту в цьому блозі, повинна спитати, чому присвятити більше уваги: гендерній ідеології, чи легкості, з якою емігранти зрікаються належності до етноконфесійної спільноти?