niedziela, 4 czerwca 2017

Нарешті цілком удома



Від 26 січня 2001 року до 10 лютого 2011 року в Божественній Літургії кожен священик УГКЦ просив Бога, щоб дарував Блаженнішого Любомира святій Церкві, аби у мирі, цілий, чесний і  здоровий довголітньо і правильно навчав слово його істини. Про довголіття і нерозривно з тим пов‘язане здоров‘я первоєрархів я писав при нагоді зречення з уряду папи Бенедикта (http://ruthenus.blogspot.com/2013/02/ks-b-panczak-o-rezygnacji-benedykta-xvi.html). Про те, що святість не стосується «абстрактної» Церкви з Символу віри, а кожної парафії, мовиться тут: http://www.seminarija.pl/images/pdf/propowidi/Taca_2009-10-prop-Per.pdf .

Напередодні похорону, під час якого почуємо, щоб прийти і востаннє поцілувати померлого, «дякуючи Богові», бо він «уже не журиться про суєту світу і многострасне тіло», спробуймо подивитися як було з миром, цілістю(безпекою, добрим станом), честю(пошаною) і вірним навчанням слова істини в житті і служінні колишнього Отця і Глави УГКЦ. Сучасна людина не йде з цього світу, як чуємо в другій стихирі Останнього цілування, «мовчки, без слова». Тим більше єрарх, котрий більшість свого життя проповідував, писав, давав інтерв‘ю і підписував різні тексти. Що він сам про це сказав?

В розмові з Антуаном Аржаковським Кир Любомир згадує дитячі роки у Львові, коли відносний мир другої Речіпосполитої знищили тоталітарні режими, спершу совєтський, потім німецький. Друзі, які приходили до школи зі східної частини міста, розповідали йому: «Ми бачили розстріл». Сам у 1942 році почув від наймолодшої дочки сусідів, єврейської родини Штанґерів: «Наших батьків уже стратили, і мене чекає це саме». 

Повернувшись на постійно в Україну в 1993 році, Любомир не потрапив до ідилічної країни миру, злагоди і загальної ввічливості. Співрозмовникові відверто сказав: «Ви знаєте, ми завжди жили ідеєю про Церкву-мученицю. І ось, приїхавши сюди, ми зустрілися з новою реальністю, з тими людьми, які справді дуже багато страждали. Декого з них ці страждання облагородили, але інші виявилися не настільки шляхетними. Ця обставина розчарувала нас. Крім того, хоч я прибув з Італії, яка має стільки спільних рис з Україною, мені все-таки було важко почуватися тут, як у себе вдома, і то з дуже простої причини — я не виріс тут. Я не мав тут справжніх друзів.Місцеві люди робили мені зауваження, що я занадто багато говорю, занадто відкрито. Вони були шоковані моєю поведінкою, моєю нетутешньою мовою. Це фатум кожного, хто не був у країні впродовж 46 років. І не будь-яких 46 років, а 46 дуже значущих років, впродовж яких наш розвиток дуже відрізнявся. У цьому сенсі я й сьогодні не можу сказати, що почуваю себе тут цілком удома». 

Хто, будучи членом національної меншини, яка з усіх сил протистоїть асиміляції, не підпишеться під тими словами: «я й сьогодні не можу сказати, що почуваю себе тут цілком удома». Де наш дім тут на землі? 

В одному з найважливіших своїх писань, пастирському посланні «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви» (від 6 вересня 2004 р.), Блаженніший Любомир сформулював вчення, яке відкориговує поверховий, претензійний підхід до минулого, характерний для тих, кого страждання мучеників УГКЦ зробили «не настільки шляхетними»: «Свого часу Патріарх Йосиф висловлював думку, що вагомою підставою для проголошення патріархату УГКЦ є велике мучеництво її вірних, проявлене ними у ХХ столітті. Цілком погоджуючись із думкою нашого славного Ісповідника віри, ми разом із тим хотіли б застерегти вірних від неправильного тлумачення цього аргументу. Факт героїчного мучеництва є яскравим свідченням зрілості віри членів нашої Церкви. Це духовний скарб, з якого щедро черпають наступні покоління вірних. Проте статус патріархату УГКЦ не має бути нагородою її вірним за мучеництво. Таке тлумачення згаданої християнської чесноти може спотворити її великий духовний зміст. Нагорода для мучеників – на Небесах, а тут, на землі, мучеництво стає фундаментом, на якому зростає Церква. Основоположними елементами у цьому фундаменті є любов до Бога і ближнього, вірність правді, вміння прощати кривдників, відчуття солідарності з тими, що в потребі, тощо. Патріархат, збудований на такому фундаменті, утвердиться навіки, бо його визнає сам Господь». 

За ініціативою Владики Любомира було засновано Ініціативну групу «Першого грудня». В її програмному документі, підписаному також Блаженнішим, в «Українській хартії вільної людини» (від 1 грудня 2012 р.) закликається: «Будьмо сильним народом і пам’ятаймо як про переможні, так і про трагічні сторінки.Не забуваймо про ті вчинки, коли ми свідомо чи несвідомо чинили кривду іншим народам». Пророчо в 2012 році звучали слова з цього документу: «Ми здатні перемогти нинішні загрози і небезпеки». Так само актуально читається прикінцевий апель: «Ми закликаємо кожного з вас, дорогі співвітчизники, до найскладнішої у нашому житті роботи: не чекати „золотого віку”, не падати духом під тягарем неправди, не ховатися від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля, які, віримо, принесуть добро Україні і утвердять нашу Державу як вільну країну вільних людей».

«Постійні особисті зусилля» в термінології східного християнства це подвиг. Блаженніший Любомир завершив свою земську мандрівку монаха і священнослужителя. В стихирі з Останнього цілування скаже до нас: «До судді відходжу, де немає сприяння, бо раб і владика разом предстоять, цар і воїн, багатий і вбогий у рівнім достоїнстві. Бо кожен за свої вчинки прославиться або постидається». 

Ваше Блаженство, прославитеся, і там зустрінете справжніх друзів.









Brak komentarzy:

Prześlij komentarz