В пісочниці

Вранці прочитав в інтерв‘ю з віце-прем‘єр-міністром польського уряду Ярославом Ґовіном: «Слабкістю нашої держави є брак продуманої і прийнятної для цілого політикуму іміграційної політики. Добрим прикладом є ставлення до українців. Слушно ми відкрили їм ринок праці, але пора зробити наступний крок – полегшити їм здобуття польського громадянства. Українці є нам культурно близькими. Їхні діти і онуки повністю почуватимуться поляками».

Пополудні знайомий краківський журналіст написав: «Моя дружина, яка працює вихователькою в дитсадку, з занепокоєнням помітила, що в пісочниці остракізму піддають п‘ятилітніх українців . Раніше такого не було...». 

Мій перший і досі єдиний парох, згодом владика Юліян Ґбур, розповідав, що одним з найревніших парафіян в ґурово-ілавецькій парафії був чоловік, який мав в біографії спробу стати римським католиком. Але одного разу, коли з усіх сил в ущерть заповненому  костелі старався добратися до перших лавок, почув: «Де лізеш, х..., не маєш своєї церкви?». Помогло.

В Польській Народній Республіці депортовані в Акції «Вісла» українці практично мали дві можливості: бути собою або, часто дозволяючи собі наплювати у душу, уподібнитися до більшості. Перед сотнями тисяч заробітчан з України, що з тривогою починають констатувати польські девелопери і інші роботодавці, поступово відкриваються ринки праці західноєвропейських країн, де цінують і, звичайно, краще винагороджують солідних працівників. 

Будуть, безперечно, українці які, попри приниження, здійснять план пана Ґовіна. Інші продовжать марш на захід. Яка частина, не повторюючи помилки ґурово-ілавецького парафіянина, не експериментуватиме з тотожністю?